Вторгнення росіян у кінці серпня 2014 року кардинально змінило розклад сил на Донбасі. За таких обставин стало очевидно, що ми не зможемо взяти Донецьк у оточення. Наша армія була виснажена. Вона б змогла дотиснути терористів у Донецьку, але точно не спромоглася б воювати уже з двома супротивниками. Сектор "Д" було ліквідовано. Підрозділи з нього здійснювали відхід.
У ці дні ми підемо з Хрящуватого, Новосвітлівки, Лутугіного, Георгіївки, Луганського аеропорту та багатьох інших міст та сіл, які зараз перебувають у тилу у ворога. Стане зрозуміло, що ця війна надовго і Росія буде поставляти терористам стільки зброї, скільки захоче. Наші війська відходили з кордону та східних районів Донбасу, щоб закріпитися по лінії, яка протягом трьох років зсунеться усього на кількох напрямках. Війна з маневреної поступово перетворювалась на позиційну.
У цей час до підписання готувались перші мінські угоди. Військово-політичне керівництво розуміло, що скоро ми змушені будемо припинити наступальні дії остаточно. Тому ми намагалися просунутися вперед на максимальній кількості ділянок.
Читайте также: Як та чому утворився Іловайський котел
Найважливішими з військової та економічної точки зору містами Донбасу для нас були Маріуполь, Сєвєродонецьк та Лисичанськ. І якщо від останніх лінію фронту посунули достатньо далеко, то на маріупольському напрямку нам треба було відтісняти ворога назад. І поки у Мінську обговорювалися окремі пункти умов припинення вогню, підрозділи 79-ї і 95-ї бригад здійснили рейдові дії на таких напрямках, як Вугледар, Володимирівка, Благодатне, Оленівка, Миколаївка, Докучаївськ та Новотроїцьке. Цілком можливо, що вони змогли б звільнити і Новоазовськ. Але о 18-00 5 вересня ми зобов’язалися припинити вогонь.
Перші мінські домовленості були політичним кроком, потрібним обом сторонам. Коаліція світових держав погрожувала Росії більш жорсткими санкціями. З 8 вересня ці санкції мали бути уведені в дію, якщо Росія не припинить агресію. Росіянам потрібно було демонструвати готовність до перемовин, і вони сіли за стіл переговорів.
Україні ж треба було вигравати час. Протистояти російській армії наявними силами було складно. Потрібно було відновлювати підрозділи і проводити нові хвилі мобілізації.
Читайте также: Росія дістала з кишені ножа: коли бійка переросла у бійню
Перші мінські угоди – це протокол по спільним крокам, які спрямовані на імплементацію мирного плану Петра Порошенка та окремих ініціатив президента Росії. Підписали його представник ОБСЄ посол Гайді Тальявіні, екс-президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов. Як приватні особи, його підписали і представники терористичних "республік" Олександр Захарченко та Ігор Плотницький.
Угода передбачала припинення застосування зброї, проведення децентралізації влади в Україні, моніторинг кордону ОБСЄ, звільнення всіх полонених, ухвалення закону про недопущення переслідування і покарання осіб у зв'язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької і Луганської областей та проведення місцевих виборів за українським законодавством.
Сама угода не передбачала визнання "ЛНР" чи "ДНР". Вона була компромісом, на який, по факту, не готова була йти жодна зі сторін.
З юридичної точки зору, мінські угоди можна вважати нікчемними, як і частину їх підписантів. Але вони мали велику політичну вагу, як перша домовленість між сторонами конфлікту, зафіксована на папері. Це не перші і не останні подібні угоди в історії. Майже аналогічний документ у свій час підписували Придністров’я та Молдова. Спроби домовитись про перемир’я були і між Сербією та Хорватією.
Читайте также: Втрата Савур-могили: звідки виник та куди зник "монарший офіцер" Гіркін
Мінські угоди – це гібридне перемир’я у гібридній війні. Вони можуть бути початком її кінця, як це сталося у Молдові. А можуть стати й інструментом для затягування часу, як це сталось у Хорватії.
Перші мінські угоди не призвели до миру. І під час боїв за Дебальцеве були підписані уже наступні. Як показали останні роки, вони теж не діють, і російська сторона не стане їх дотримуватися у повній мірі.
Мінські угоди дали нам головне. Вони виграли для нас час. За ці три роки наша армія суттєво посилилась, а санкції змусили Росію знизити витрати на оборону. Ми зараз значно сильніші, ніж три роки тому. За цей час було створено і загартовано у боях близько десяти піхотних бригад, відновлено сотні одиниць техніки і проведено десятки навчань.
Так, ми ще недостатньо сильні, щоб піти у наступ і звільнити Донбас. Але ми значно сильніші, ніж виснажене і нечисленне угруповання, яке врятувало Україну влітку 2014 року. Зараз усе залежить від нас. І якщо за кілька наступних років ми зможемо провести реформи Збройних сил, СБУ та "Укроборонпрому", то рано чи пізно у наших штабах з’являться карти, на яких будуть намальовані червоні стрілки. І показувати вони будуть на Донецьк.