Дарія Кудімова

Дарія Кудімова

Дарія Кудімова з дитинства мріяла працювати у тележурналістиці, але шлях до здійснення цієї мрії був довгим. Коли ж мрія здійснилась – кар'єра вийшла насиченою і різноманітною. Зараз ця сонячна дівчина веде денні випуски новин на 24 каналі.
Про те, як вона зробила себе фахівцем у професії своєї мрії та як їй вдається абстрагуватись від новин, за які вона переживає щодня, Дарія Кудімова розповіла в інтерв'ю сайту "24".
Ти з дитинства мріяла про роботу у тележурналістиці. Чому?
— Бо це – красиво! Я навіть коли напевно не знала, яку професію обрати, завжди була впевнена, що це має бути красиво, в сенсі естетично, і цікаво. Для мене красивими були або театр і кіно, або телебачення.
Тобі хотілось показати себе?
— От не знаю. Просто завжди захоплювалася актрисами, які вони красиві, доглянуті. Такою є і моя мама. Вона, насправді, теж свого часу хотіла вступити до театрального. Сама історія її вступу вийшла кінематографічна: дівчинка із маленького провінційного селища мріяла стати актрисою. Тож батьки напозичали грошей у родичів-знайомих і відправили дочку до великого міста вступати до театрального училища. Але ще на вокзалі в неї вкрали всі гроші, тож вона навіть не доїхала до самого училища і повернулася додому. А її мрія залишилася жити у журналах "Екран", які ми виписували.

У мене ж мрія про театр взагалі залишилася на рівні участі в усіляких театральних кружках та школах мистецтв. Можливість вступати у профільний вуз навіть не розглядалася. Адже заради вищої освіти, моєї і сестри, батьки змушені були їхати працювати в іншу країну. Грошей обмаль, а заробіток у кіно у 2000-х виглядав дуже примарним. Тому до вибору професії був більш практичний підхід. Коли прийшов час вступати – подавала документи і на іноземні мови, і на соціологію…
Чому саме соціологія?
— Мене завжди цікавили люди, подобалось за ними спостерігати: як вони рухаються, як вони дивляться, як вони спілкуються… Наді мною навіть чоловік жартує, коли сиджу і придивляюся до людей, каже: "Так не можна!". А мені просто цікаво, як люди поводяться! Стільки всього можна прочитати в очах, в обличчях, у рухах, у манері говорити.

От, зрештою, хотіла у журналістику зайти через соціологію. Але обставини склались так, що була можливість або отримати освіту за спеціальністю "Державна служба та інформаційна діяльність", або ще рік почекати, чого я не могла собі дозволити.
Тому – вступила?
— Вступила. В кінці першого року навчання пішла працювати. Коли вже захищала диплом і запропонували залишитися на кафедрі, зрозуміла, що то зовсім не моє. Робота – нудна, нецікава і зовсім не естетична! Це я про державну службу. Практика у нас була у Кабміні, у Міністерстві освіти, у Міністерстві промислової політики, у Верховній Раді… Коли я на все це подивилась зсередини, подумала: "Ні, тільки не це!". Монотонність, одноманітність, режим роботи від ранкової кави до обідньої перерви і з обідньої перерви до вечірнього чаю… Точно не моє! Після практики мене і в Мінпромполітики кликали на роботу, зазиваючи підвищеними пенсіями держслужбовців, але зрозуміла, що не можу дозволити собі змарнувати час на кабінети і паперову роботу.

Потім народила дитину і на певний час випала із професійної діяльності в принципі. Коли стало питання, що потрібно повертатись на роботу – пішла здобувати другу освіту.
Другу освіту вибрала вже ту, яку хотіла?
— Не зовсім. Вибір першої освіти більше був зумовлений почуттям відповідальності перед батьками – я обрала ту освіту, яку вони хотіли і яка передбачала можливість швидко влаштуватися на роботу. А з другою освітою вийшло так, що чоловіку потрібна була допомога у бізнесі. Ми на сімейному обіді й вирішили, що мені було би непогано підтягнути економічні знання, яких нам не вистачало. Хоча я тоді мріяла про режисуру, таки тягнуло мене до театру і кіно. Вивчаючи економіку, набагато швидше зрозуміла, що то не моє, але магістратуру закінчила. Навіть знову отримала пропозицію залишитися на кафедрі.

При цьому переконана, що і перша, і друга освіта були не просто так. Я маю з часів навчання прекрасних друзів, корисні знання і унікальний досвід.
Коли ж у тебе все нарешті склалось із журналістикою?
— Вже коли не питала нікого. Спочатку пішла на курси друкованої журналістики, а згодом вступила до Київської національної школи журналістики.

Зрештою, з двома вищими освітами, знанням кількох іноземних мов і досвідом постійного навчання у 27 років я прийшла до того, що дійсно хотіла. Вже після перших місяців навчання усвідомила: нарешті – ось воно! Моє! Те, чого я хотіла! Тоді мова не йшла про роботу в кадрі – просто загорілась творчим процесом. А на роль ведучої потрапила абсолютно випадково.
Як?
— Прийшла на 24 канал влаштовуватись журналістом. Мене запитали: "А чого не в кадр?". Я тоді пояснила, що, по-перше, дуже мало працювала в кадрі, тим більше ніколи не була у прямому ефірі і могла не витягнути.
Але ж ти би витягла!
— У мене дуже критичне ставлення до себе. Завжди завищені вимоги. Завжди здається, що треба краще. Але ж я не могла відмовитися від такої пропозиції і зрештою вирішила спробувати. На сьогодні, вже більше трьох років я ведуча новин на 24 каналі з короткою перервою на проект "ЦРУ".
Взагалі роботу журналістом ти починала із чого?
— Спочатку знімала сюжети на продакшені для Одеського кабельного телебачення, потім був проект "Небосхил" на телеканалі "Київ" – про культуру, мистецтво, світогляд. Шкода, що це не є дуже затребуваним у сьогоднішньому медіапросторі. А мені надзвичайно цікаво інтерв'ювати людей із культурно-мистецького середовища, наукового, людей, які впливають на суспільні думки, людей, які продукують щось значне і важливіше, ніж мінливі мітинги. І тут, знову-таки, жага до театру залишилася – мені завжди хочеться взяти інтерв'ю у режисерів, у акторів, музикантів.

Роботу у новинах починала на каналі UBR як редактор рубрики "Стиль". Там були дуже легенькі теми, щось про моду, шоу-біз, виставки, тусовки... Це, на щастя, тривало 3-4 місяці. Потім – Майдан, і всі сили кинули на те, що було безпосередньо важливим у цей момент. Я стала регіональним редактором новин. Якраз тоді почались захоплення ОДА – спочатку на Заході євромайданівцями, а потім – протистояння у Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі... Наші сюжети з регіонів були ключовою темою протягом кількох місяців. Потім – окупація Криму, потім – війна на Донбасі. Рік цих подій для мене закінчився лікарнею – я завжди дуже емоційно переживаю такі речі.
Все через себе настільки пропускаєш?
— Абсолютно. Не могла всі ці кадри дивитись без сліз. Мама мене досі сварить, що так не можна, що я, як журналіст, маю навчитись абстрагуватись, це – моя робота. Але ж це не просто робота. Це, у першу чергу, життя. Більше того, моє рідне селище на Луганщині – нині непідконтрольна територія. Ми буквально в останній момент встигли вивезти звідти дідуся з бабусею.

Попри те, що було емоційно дуже складно, у той час, коли я потрапила на новини на 24 каналі, для себе зауважила, що якби зараз запропонували повернутись працювати у сферу культури – навряд чи я погодилась би.
Чому?
— З одного боку, мені було би набагато емоційно простіше там працювати. Я би спала ночами, не думала б за всі ті події. Але, з іншого боку, отой темп, який задають новини, отой драйв, який у них є – це викликає залежність. Новини – це як наркотик. Уже не можеш без шаленого темпу, неможливо відмовитись від цього ритму роботи. Я люблю працювати на межі можливостей.
В який момент у голові клацнуло розуміння, що новини – твоє?
— Саме на 24 каналі. Тут я навчилась кайфувати від самого процесу творення новин. Хоча так і не навчилась абстрагуватись.

Момент, коли клацнуло, трапився, мабуть, під час телемарафону на президентських виборах. Журналісти знають, наскільки ці дні шалені, як це працювати нон-стоп по всім годин поспіль, без банальної можливості вибігти в туалет, не говорячи вже про поїсти. Але коли марафон закінчився, подивилася на все це зі спокійної ситуації і подумала: "Вау! А я ж змогла! Це було круто!". Після цього марафону – а він стався буквально через три місяці моєї роботи у прямому ефірі – усвідомила, що на роботі вже почуваюся, як риба у воді.
До чого у роботі ведучою новин ти звикала найдовше?
— До голосів у вусі та необхідності зберігати спокій, коли в апаратці відбувається щось незрозуміле, всі кричать, відновлюють зв'язок із журналістом для включки або видзвонюють спікера… А ти в цей час продовжуєш розповідати з екрану впевнено і спокійно.

Але це так круто, коли щодня маєш доступ до інформації – хай складної, важкої, жорстокої, іноді – непотрібної. Це – інформація, я вмію з нею працювати і передавати людям. Найкраще для мене, що є у цій роботі – можливість знайомитись із новими людьми, з кожним гостем можна побудувати розмову, яка буде цікавою.
Соціологія, про яку ти казала, тобі і тут допомогла?
— Так. Тому і кажу, що нічого не буває дарма.
За ким тобі найцікавіше спостерігати із гостей, які приходять на ефіри?
— За людьми, за якими відчувається певна провина або якісь "хвости". Цікаво спостерігати, як вони виходять із некомфортних ситуацій. Хтось намагається зі мною загравати, щоб я розслабилась і поводилась не як журналіст, а як дівчинка. Хтось починає напирати, намагаючись виправдатись… Хтось намагається переконати мене у моїй профнепридатності за рахунок власного досвіду, пояснюючи, що от "у мене за плечима стільки досвіду, а ви тут вся така блондинка зараз будете мені щось доводити".
Виходить, що саме емоційний аспект роботи для тебе – найважчий?
— Так. Найважче – не зануритись в емоції з головою. З іншого боку – сьогодні вони тебе поглинають, а на наступний день отримуєш таку ж купу інформації, не менш вражаючої, яка попередню з голови витісняє. Можливо, це і дає такий ефект, що події сприймаєш дуже глибоко, але ненадовго. Окрім справді важливих.
Пригадаєш якісь найяскравіші "перемоги" над недружніми спікерами, коли ти виводила розмову туди, куди тобі було потрібно?
— Для мене особисто складно не тоді, коли пресують – бо починається словесний баттл, який цікавий і глядачу, і мені. При цьому, моя мета – не забити запитаннями, а показати людину і побудувати розмову. Складно з гостями, які, не слухаючи питань, розказують щось своє, як Павло Петренко, наприклад. От з міністром юстиції було провальне інтерв'ю, бо я не змогла добитись жодної відповіді на питання. Мене попереджали, що так може бути, але все одно я не впоралася: тричі питаю про одне і те саме – відповіді не отримую, час вийшов, інтерв'ю завершене, і розумію, що воно вийшло нецікавим. Мій ефір став трибуною для міністра, аби донести той меседж, який він хотів донести. От з такими гостями найскладніше.

Були кілька гостей, які просто не могли говорити на початку ефіру. От людина приходить, сідає, ти бачиш, що вона всередині тремтить, уникає контакту очима, її просто заціпило перед камерою – і все. Коли до нас вперше прийшла Соня Кошкіна, ще задовго до того, як у неї з'явилась своя програма на 24 каналі, сталося саме так. Але тоді вона була ще не дуже публічною персоною.
Ти себе вважаєш публічною особою?
— Я є публічною у силу того, що професія передбачає певну публічність. Але себе такою не вважаю і не намагаюсь якось підтримати ореол публічності. Для чого? У мене прекрасна родина, чудові друзі і їм байдуже, ким я працюю.

Просто інколи люди за рахунок публічності намагаються компенсувати нестачу чогось у житті. Але коли у житті вистачає уваги, любові і спілкування, то не виникає потреба комусь щось доводити. З іншого боку, моїм дітям завжди дуже приємно, коли мене десь пізнають.
У чому різниця між тобою у кадрі і поза кадром?
— Я не намагаюсь створити якийсь особливий образ для телебачення. Звісно, у кадрі я більш стримана і більш серйозна. У повсякденному житті взагалі майже не фарбуюсь. Але колись мене впізнали у книжковій крамниці, коли була у джинсових шортах, футболці, кросівках і кепці, без макіяжу і зачіски. На моє здивування чоловік відповів, що коли я посміхаюсь, мене не можливо не впізнати. Тобто, себе справжню, якісь свої емоції приховати неможливо. Добре, що нам не надто забороняють авторську подачу, і ми можемо дозволити собі інколи не ховати емоції. Насправді, думаю, що от саме за цим і є майбутнє телебачення та новин, бо все справжнє – воно завжди буде цінуватись.

Поза кадром я більш емоційна, можу собі це дозволити. Можу собі дозволити іронізувати над певними моментами. Можу дозволити собі критикувати і захоплюватись. У новинах я більш стримана.
Часто захоплюєшся героями з новин?
— Ну, наприклад, от якщо героїня сюжету – жінка із вадами зору, яка в'яже шкарпетки для фронту, то як нею можна не захоплюватись?! Як можна не захоплюватись людиною, яка встигає робити мільйон справ одночасно, допомагати іншим людям і виховувати трьох власних дітей?! Таке захоплення я частково можу дозволити собі перенести на екран. Критику в ефір виношу рідше, бо це, все ж, моя суб'єктивна думка, і глядачі мають зробити свої висновки. Взагалі, коли йдеться про інформацію, яка є неоднозначною для мене самої, вважаю, моє завдання – розказати її так, щоб не було ніяких емоційних перекосів, щоб глядачі самостійно зробили висновки. Бо апріорі не може бути так, як відбувається на російському телебаченні, коли з перших слів ведучої зрозуміло, хто у сюжеті буде негідником.
Здається, тебе найбільше захоплюють прості люди, які не намагаються піаритись, а просто роблять добрі справи. Саме це для тебе важливіше, ніж гучні вчинки, які робляться на телекамери. Так?
— Це ж очевидно! Люди, які не є публічними, і які роблять щось хороше – вони так чинять не для самореклами, у них немає корисливої мети. Вони відкриті і зрозумілі для мене. Я насторожено ставлюсь до тих, кого не розумію, чия мотивація прихована. Імпонує, коли людина не намагається грати якусь роль.

Якщо людина мені не подобається – на жаль, це одразу помітно у кадрі. Мені навіть робили щодо цього зауваження. Але якщо хтось займається популізмом або окозамилюванням, чого мені це має подобатися?!

Часто буває, люди стають відомими у соцмережах завдяки добрим вчинкам. Але це та публічність, яку неможливо монетизувати. Принаймні не для себе. Це публічність, завдяки якій можна назбирати гроші на операцію дитині. Або одним постом врятувати когось. От така публічність теж мені сильно імпонує. Публічність, яку не використовуєш для маніпулювання думками людей.
Мені здається, що для тебе дуже важливо розвиватись. Я не помиляюсь?
— Ані крапельки не помиляєшся! Постійно навчатись – це потреба. У моєму житті взагалі дуже мало періодів, коли, окрім роботи, не було чогось паралельного: курсів, вивчення мов, тренінгів, семінарів, нових захоплень… Йдеться не лише про те, аби розвиватись розумово, але і фізично теж. Мені важливо опановувати щось нове, постійно не вистачає свіжих вражень. От емоції і враження – це ух як важливо!
Як ти видихаєш після того потоку негативу у новинах, який пропускаєш через себе щодня?
— Діти. Родина. Вони дають ті емоції, які неможливо нічим замінити. Йога. Дихальні практики. Вони дозволяють розслабити мозок. Подорожі. Різноманітні курси та навчання, не пов'язані з новинами. Ті задоволення, які є суто для себе.
Поєднувати родину і роботу важко?
— Ні. Вибір – або родина, або кар'єра – це вибір, який ми ставимо перед собою самі. А навіщо взагалі так формулювати? Коли отримуєш задоволення від родини, коли отримуєш задоволення від роботи – немає сенсу вибирати якесь із цих задоволень. Потрібно лише правильно поєднати і абстрагуватись від тих негативних емоцій, які були отримані на роботі.
Абстрагуватись важко?
— Іноді. Буває, приходжу додому і розумію, що всередині ще лишився якийсь негатив після робочого дня. У такому стані краще нікого не чіпати, а десь тихенько закритись і просто посидіти самій, помовчати.

Поєднувати родину із роботою – взагалі не проблема. Мій вільний час – для родини. У мене є у цьому потреба, мені цього хочеться, я за ними скучила. Мені здається, навпаки, чим більше занурююся у роботу, тим більше потім віддаю себе родині, я просто кайфую від спілкування із ними! І навпаки – якщо довго сиджу вдома, то потім гіперактивно починаю працювати. Але інколи хочеться і на самоті побути, від усього відпочити.
Робота ведучою – це більше ніж просто красиво сидіти у кадрі із файно нафарбованим обличчям та гарною зачіскою і правильно вимовляти слова?
— Звісно. Насправді, ведуча новин від глядачів отримує набагато більше критики, ніж захоплення: "Яка красива дівчинка". Робота ведучої – не просто бути красивою дівчинкою, яка потрапила у кадр. Ведуча має зробити все, щоб інформація дали якомога більше користі глядачам, у тому числі і через подачу, через сприйняття.
Що б ти порадила тим молодим хлопцям і дівчатам, які хочуть працювати ведучими у новинах?
— У першу чергу – зрозуміти, чого саме хочеться. Якщо хочеться популярності, то новини – це не найкращий вибір. У блогера на YouTube тут значно більше шансів. Якщо є бажання бути суспільно-корисним, працювати з інформацією і доносити її до аудиторії – тоді є сенс іти у журналістику і у новини. Коли визначишся, що саме тобі потрібно – починай працювати і розвиватись у запланованому напрямку. І, звісно, мотивація грошима тут теж не працює. Тут без драйву не обійтися.
Які новини тобі найбільше подобається доносити до глядача?
— Хороші. Новини, які дають привід пишатись і захоплюватись. Новини, які дають привід радіти банальним речам. Зараз дуже просто відрізнити хороші новини від інших. Тому що їх, на жаль, є мало, і їх не дуже дивляться. На хороші новини є запит у суспільстві, але вони не рейтингові. Це не тільки у нас, до речі. Бі-Бі-Сі колись робили експеримент – вони постійно показували глядачам хороші новини, і рейтинги у них моментально обвалились, бо люди підсвідомо надають перевагу тим сюжетам, у яких все погано. До цього людей привчила еволюція.

Хороші новини – це важливо, насправді. Потрібно підтримувати у людях відчуття того, що не все втрачено. Що треба жити, бо навколо є стільки класних речей, просто їх потрібно вміти помічати.

Автори проекту:
Поділитись з друзями:
7Усі права захищені. © 2005—2018, ПрАТ "Телерадіокомпанія "Люкс", Сайт "Телеканалу новин 24".
Made on
Tilda