Нещодавня подорож міністра інфраструктури Володимира Омеляна у плацкартному вагоні залишила в нього суперечливі враження. Вагони хоч й охайні, але задушливі. Туалети вакуумні, а от білизна волога. Тобто, мінуси є, але на катастрофу не схоже.
Читайте також: #SOSмайбутнє: два місяці, що змінили Україну
Ризикну стверджувати, що погляд пана Омеляна на плацкартні скарби Укрзалізниці об'єктивним не назвеш. І не тільки тому, що він є профільним міністром, але й тому, що він, як українець, з дитинства знає про існування радянських плацкартних вагонів і ставиться до них щонайменше толерантно. А ось якщо запропонувати подолати той самий шлях з Києва до Дніпра туристу з Європи, Америки чи розвинених країн Азії, боюся, відгуки були б куди менш пристойними.
Плацкартні вагони — один з тих численних атавізмів українсько-радянської минувщини, що блокують наш рух у майбутнє. І насправді, які б амбітні реформи ми не розпочинали, вони мають величезні шанси розбиватися вщент при зіткненні із вокзальними туалетами, українськими автошляхами чи монструозними таксистами в міжнародному терміналі "Борисполя".
Але справжня проблема є глибшою. Бо міністерство інфраструктури поки не здатне створити той фундамент, який зробить подорожі нашою країною в принципі можливими.
Зручна логістика? Простий та зрозумілий шлях з пункту А до пункту Б? Можливість для внутрішніх та закордонних туристів власноруч організувати собі подорож Україною? Облиште. Міністр постійно знаходиться у якійсь вигаданій передвиборчій кампанії, інспектуючи плацкартні вагони.
Хоча амбіції має набагато більші. Чого варта його заява про те, що незабаром він планує дати аеропорту "Бориспіль" ім'я "імпонуючого йому особисто" гетьмана Івана Мазепи? Я також як українка щиро люблю й пишаюся співпричетністю до цього славетного гетьмана. Та справа лежить в іншій площині – не в прославлянні імені одного з національних українських героїв, а в уславленні сучасної модерної авангардної країни, крізь призму найвідомішого у світі митця й українця, який щиро й до останнього подиху любив свою рідну Україну. А кращим критерієм впізнаваності на сьогодні є Google. Пан Омелян знову проігнорував суспільну дискусію щодо назви ключового аеропорту іменем Казимира Малевича — що саме по собі стало б грандіозним поштовхом для хвилі культурного туризму на батьківщину одного з головних художників ХХ століття, якого знають мільярди в усьому світі. Бо вже навколо Малевича можна було би вибудовувати світову репутацію України – як країни, що завжди була і залишається в авангарді. Розвивати цілу туристичну інфраструктуру, яка приносила б українцям постійний та гарантований дохід! Але міністр інфраструктури до суспільних дискусій та Малевича байдужий і, вочевидь, більш впевнено почуває себе в ролі маленького царька, який коштом держави втілюватиме власні бажання.
В дискусіях про те, яку роль може зіграти культура в інфраструктурному розвитку міст та держав, я завжди згадую приклад, який показав Ін'які Аскуна, колишній мер іспанського містечка Більбао.
У 1997-му, за два роки до того, як Аскуна очолив міську адміністрацію, у Більбао відкрився футуристичний музей Гуггенхайма. Гроші на його будівництво (близько 200 мільйонів доларів) на початку 90-х виділив місцевий уряд, втім вже відкритий музей наразився на нерозуміння та несприйняття місцевим населенням. Але Аскуна наважився зробити музей епіцентром вражаючих економічних та соціальних реформ у Більбао.
Музей Гуггенхайму у Більбао. Фото Wikipedia
Саме навколо музею він розпочав модернізацію міської інфраструктури. І саме музей став основною ціллю туристів у Більбао – який за перші 15 років роботи приніс місту більше 3 мільярдів доларів! А до того ще: появу робочих місць, новий аеропорт та нову гілку метро, розбудову колишніх промислових зон, над якою працювали архітектори із світовим ім’ям. Так із депресивного міста із слабкою економікою, найбільшим рівнем алкоголізму, наркоманії, найвищою криміногенною ситуацією в країні та сильними сепаратистськими настроями, Більбао став не лише окрасою Іспанії, а й найбільш вдалою формулою економічного та соціального успіху.
Ось чим має бути гуманітарна галузь – ефективним інструментом у боротьбі з бідністю, злочинністю, сепаратизмом та занепадом.
Ще один, географічно ближчий нам приклад: Польща. На сьогоднішній день частка подорожей та туризму у ВВП країни становить вже 4,5%, а це — 21 мільярд доларів. Як це вдалося полякам? Завдяки продуманому концептуальному підходу — наприклад, загальнонаціональній програмі 50% знижки на подорожі країною у вікенд, в якій, разом із міністерством спорту та туризму, беруть участь 400 (!) організацій, задіяних у наданні послуг туристам.
Читайте також: Україна – знову сіра зона Європи? Звернення до іноземних дипломатів
Україна, з її географією, історичною спадщиною кількох імперій, унікальним культурним і мистецькими надбаннями, могла б бути одним з туристичних лідерів Європи. Більше за те: культурний туризм міг би вивести Україну з тої провінційної глушини та економічної прірви, в якій ми наразі знаходимося. Бо за даними тієї ж Всесвітньої туристичної організації, близько 40% подорожей підпадають під визначення саме культурного туризму. І цей показник щороку зростає.
Натомість в Україні робиться все можливе (та часто й неможливе) для занепадання галузі, що піднімає економіки цілих держав.
Навіть коли десь відкривають цікавий культурний осередок, то не створюють можливостей для його потенційних відвідувачів провести свою подорож з комфортом — не будують поруч кафе, магазин чи готель.
Навіть коли якійсь області виділяють кошти на реставрацію значної місцевої пам’ятки, то не роблять ремонт дороги, якою до цієї пам’ятки можна було б доїхати.
А навіть коли дорогу-таки роблять, то не думають про налагодження транспортного руху, який би був зрозумілим та зручним для туристів з України та з-за кордону.
Державні відомства, маючи у своєму розпорядженні колосальні ресурси, витрачають їх безглуздо, бо не комунікують між собою. Вони не працюють у сучасній горизонтальній мережевій структурі ухвалення рішень, а за радянською звичкою чекають на копняка зверху по владній вертикалі.
Міністерство культури не координує свої дії із міністерствами інфраструктури чи закордонних справ. Місцеві органи самоврядування теж живуть своїм життям. А громадянське суспільство — своїм.
Тобто, система ухвалення рішень, які мали б оздоровлювати хвору інфраструктуру та економіку, сьогодні існує лише як чиста абстракція.
Читайте також: Пам’яті Богдана Ступки: маловідомі факти про геніального актора
Подивіться в реєстрі #SOSмайбутнє, в якому стані знаходиться інфраструктура навколо палацового ансамблю у Качанівці
Дороги до неї майже відсутні. Зручного транспортного сполучення Чернігівщина з іншими областями майже немає. Готельна індустрія сюди ще не дісталася. Відповідно, не добираються й туристи. Унікальна садиба стоїть майже завжди порожньою, незважаючи на те, що спадкоємці колишніх власників палацу всім світом збирали та збирають кошти на її відновлення.
Палацовий ансамбль у Качанівці, заснований в 70-х роках XVIII століття. Фото #SOSмайбутнє
Шарівський палацово-парковий комплекс на Харківщині — пам’ятка культурної спадщини національного значення, де до 2009 року працював туберкульозний санаторій. Станом на сьогодні навіть не проведена належна дезінфекція палацу. Чи багато знайдеться прихильників такого аж надто екстремального туризму, аби сюди завітати? При тому, що доїхати сюди, знову ж таки, буде справою для екстремалів, яких не лякає відсутність дорожнього полотна.
Садиба Кеніґа у селі Шарівка. Фото #SOSмайбутнє
Родинний будинок Миколи Леонтовича у селі Шершні, що на Вінниччині, руйнується на очах у десятків тисяч профільних чиновників та трьох поколінь односельчан великого українця. У червні платформа #SOSмайбутнє провела там спільну акцію із дитячим хором "Щедрик", названим на честь найвідомішого твору композитора. Доїхати до села Шершні — випробовування не для слабких духом. І це при тому, що весь світ минулого року святкував 100-літній ювілей найвідомішої на планеті різдвяної мелодії.
Дитячий хор "Щедрик" на ганку будинку Леонтовича, який незабаром може зникнути. Фото #SOSмайбутнє
На центральній площі Канева четвертий рік поспіль стоїть мармуровий красень: на 10% незавершений будинок культури на 6 тисяч квадратних метрів. Мертвонароджений Шевченківський дім на землі великого Кобзаря, що має розвивати таланти та плекати спортивні досягнення тисяч юних канівчан, висить мертвим тягарем на мерії — без жодного коефіцієнту "корисної дії", але на повному утриманні з міського бюджету. Канів, що мав би вирувати туристами, за останні роки став схожим на депресивну промзону, як не на зону воєнних дій. Причини малозрозумілі — адже дістатися до Канева, теоретично, набагато простіше, ніж до тої ж Качанівки чи Шершнів. Тут є новенький річковий вокзал об’єднаний з автостанцією, є майданчик для гелікоптерів (побудований для минулого президента). Але все це стоїть без діла. Ніхто сюди не пливе, не їздить та не літає.
Недобудований Шевченківській дім у Каневі. Фото #SOSмайбутнє
Тараканівський форт на Рівненщині, цей видатний зразок архітектури XIX століття, де все дихає історією, притягує до себе туристів щодня. І водночас із цим щодня руйнується, бо робіт з відновлення тут ніхто не проводить. Колишній оборонний об'єкт, форт належить Міністерству оборони України. Але його долею нині опікуються лише місцеві ентузіасти, котрі й займаються тут усім, від прибирання сміття до екскурсій для мандрівників. Стан доріг навколо покинутої державою та Укравтодором пам’ятки — відповідний.
Тараканівський форт — чи правильніше сказати "його залишки"? Фото #SOSмайбутнє
Підгорецький замок ― перлина української культури, один із найгарніших палацово-замкових комплексів Львівщини та України ― десятиліттями перебуває у стані перманентної реставрації, яка чомусь веде лише до його подальшого руйнування. Оскільки замок фактично не існує, то не існує й навколишня інфраструктура. Стомившись чекати дій влади щодо порятунку замку, волонтер Юрій Воронецький започаткував збір коштів на його відновлення.
Волонтер Юрій Воронецький розпочав кампанію з порятунку Підгорецького замку від зникнення. #SOSмайбутнє
І таких прикладів маємо десятки й сотні.
Звичайно, що в країну із дикими дорогами та високим рівнем злочинності ніхто особливо їхати не захоче. Та на додачу до цього сьогодні знищуються ті потенційні об'єкти туристичної уваги, які могли би бути цікаві гостям України, коли в ній скінчиться війна й залатають бодай якісь дірки на автошляхах.
Про будування в Україні культурних об’єктів, аналогічних за розмахом та бюджетом із музеєм Гуггенхайму, наразі не йдеться. Але чому ми ж, не будуючи нове, так вперто винищуємо вже існуюче?
Мова не йде про поодинокі випадки реконструкцій палаців чи налагодження окремих доріг. Мова йде про цілісну гуманітарну стратегію, згідно із якою розвиватиметься вся країна.
Ті українці, що знають, якою є сучасна Європа, розуміють, чому вона стала саме такою. Чому європейські країни інвестують зібрані податки (особливо ті, якими обкладаються шкідливі індустрії, на кшталт алкогольної, тютюнової та гральної) у культуру, освіту, науку, спорт. А також в туристичну привабливість — зберігаючи старовинні пам’ятки і розвиваючи сучасні сервіси. І, в результаті, стають успішними.
Розуміння того, що гуманітарна галузь є фундаментом для всіх інших елементів суспільного життя, і має стати тою національною ідеєю України, на пошуки якої ми витратили вже майже три десятиліття. Тому я закликаю припинити, нарешті, пошук цієї ідеї і тверезо, без зайвої поетичної міфології, оцінити наші перспективи та взятися за розум.
Треба рятувати майбутнє України, аби вона не стала суцільною Тараканівською фортецею в її нинішньому становищі, до якої ще і дістатися можна лише у схваленому паном міністром задушливому плацкартному вагоні. А далі йти навпомацки, без жодних гарантій повернутися неушкодженими.
#SOSмайбутнє — і ганьба популізму та реформаторським імітаціям! Це наша країна, а не вотчина політичних заробітчан, що до власної Батьківщині ставляться як до колонії, з якої можна безкінечно витягувати її життєві ресурси.
Читайте також: #SOSмайбутнє. Рятуймо Україну, негайно!