То у Києві особи, які протягом тривалого періоду свідомо працювали на роз'єднання країни і фактично в інтересах чужої держави живуть розважливим життям, ходять на телеефіри і продовжують деструктивну діяльність. На окупованих територіях ніхто з людьми, які мали сміливість відкрито заявити про свої почуття до країни, в якій народилися і яку вважають своєю Батьківщиною, не панькається. Владислав Овчаренко і Артем Ахмеров – двоє молодих хлопців, ультрас "Зорі", нещодавно рішенням так званого суду отримали 17 і 13 років ув'язнення відповідно. Їх звинуватили у шпигунстві на користь ворожої держави. Назва держави – Україна.

Читайте також: Хто "кинув" зірку шахів Музичук? Ще раз про патріотизм і фейсбук-чиновників

Владислав Овчаренко привернув увагу терористів тим, що виклав на власній сторінці у соцмережі світлину з синьо-жовтим стягом у центрі Луганська.

Крім того, Владові пригадали спалену ганчірку, яку у певних колах вважають "знаменом ЛНР".

Під час судового процесу, на який рідних Владислава і Артема не допустили, у вчиненому хлопці не покаялися. За те й отримали такі дикі терміни. Натомість В’ячеслав Український і Дмитро Крамаренко, ще двоє затриманих у той же час представників фанатського руху "Зорі", під тиском не встояли. Вони визнали свою провину і відповідно від обміну відмовилися.

А за Овчаренка і Ахмерова зараз борються не лише їхні батьки, а ультрас усіх українських клубів. Впродовж кількох тижнів на стадіонах нашої держави фанати пригадують відповідальним особам, що про хлопців, які відверто проявили у ворожому середовищі свою українськість, забувати не варто. Крім того, фанати чотирьох клубів провели у Києві пішу ходу на підтримку Владислава і Артема. Прихильники "Зорі", скориставшись нагодою, що їхня команда проводила матч Ліги Європи в Берліні, вдалися до крапкової агітації і розповідали про проблему випадковим перехожим, мешканцям німецької столиці. Також флешмоб підтримали ультрас тбіліського "Динамо".

Процес начебто пішов. Як і у випадку зі справою Павличенків, фанати своїх не кинули. Нині Овчаренко і Ахмеров перебувають у списках на обмін. Владислав потрапив туди ще влітку. А Артем – зараз, після оголошення вироку. Проте чітких строків можливого звільнення не береться прогнозувати ніхто. Власне, зателефонувавши до Луганська Вікторії Овчаренко, матері одного з хлопців, робимо спробу дізнатися, на якій стадії процес перебуває зараз. Жінка розповіла, що розуміла відразу – принципової позиції сина ніхто пробачати не буде.

– Влад зник несподівано, – згадує події річної давнини пані Вікторія. – Вранці син пішов, щоб зустріти знайому дівчину. "Через годину-півтори буду вдома", – сказав, коли виходив. Та минуло дві години, три – дитини немає. У мене було погане відчуття. Трохи зачекала, проте теж мала виходити по справах, тому вирішила сина набрати. Виявила, що зв'язок відсутній. Зателефонувала чоловікові, друзям, знайомим дівчатам. Ті теж сказали, що телефонували, але виклику немає. Дзвінки по міліціях і лікарнях теж результату не дали. Ввечері спроби повторила. Та щойно поклала слухавку, як у двері постукали. З обшуком. Усе стало зрозуміло. Зрештою, я цього очікувала і все добре розуміла.

Відтоді наші митарства й почалися. Впродовж року бачили Влада лише здалеку, коли його привозили до зали суду. Близько нас із батьком не допускали. Зустрітися дозволили лише після оголошення вироку. Після 9 листопада, тобто відтоді, як зустрілася з сином, не змінилося нічого. Я вже давно подала прохання про те, щоби Влада включили до списку на обмін. Мені не відмовили, але вочевидь посподівалися, що сина відпустять. Втім, після оголошення вироку інших варіантів не залишається. Зараз тривають перемовини. Зайвих коментарів не дає ніхто. Можливо, бояться наврочити.


Фанати у Тбілісі

Хочете сказати, що люди, які відповідають за обмін полоненими, недооцінили ступінь загрози?

Ні. Люди сподівалися, що у когось із того боку залишилося трохи більше совісті. Хлопці ж зовсім молоді. Влад потрапив у "МГБ" 19-річним. Найближчої п'ятниці, 24 листопада, син зустріне у полоні свій другий день народження. Попередній він відзначав у застінках "МГБ", цей – у "СІЗО".

Враховуючи активну життєву позицію Влада і ставлення ворожої сторони до українських фанатів, погодьтеся, такий розвиток подій можна було передбачити.

Звичайно. Коли розпочалася війна, ми з чоловіком радили синові виїхати до знайомих у Київ. Самі переїжджати не могли, бо мали на те серйозні причини, про які зараз говорити не можу. Проте Влад тоді сказав, що нас одних у Луганську не залишить.

Після ув'язнення сина на вас чинився тиск?

Ні. Впродовж року мене лише раз викликали на допит. Після того ні мене, ні батька не зачіпали. Телефонували ми. Випрошували права на побачення. Але ніхто нам назустріч йти не збирався. Поки не відбувся суд, не дозволяли ні побачень, ні листів.

Коли побачення нарешті відбулося, що вас як матір вразило найбільше?

Зрозуміло, що син намагається не видавати емоцій і хвилювань. Він у нас в принципі не звик жалітися. Тим паче, Влад знає, що в тата є проблеми з тиском. Зайві хвилювання батькові ні до чого. Але й без слів зрозуміло, що Владові не солодко. Він помітно схуд, став зовсім хлопчиком. Поміж чорного волосся на синовій голові побачила сивину. Дитині всього 20… Можна лишень уявити, що він за цей час пережив. Боляче таке бачити. Влад намагався усміхатися, але я як мама все відчуваю.

Дякую хлопцям з усіх фанатських рухів, які проводять акції на підтримку Влада і його друга Артема Ахмерова. Такий розголос – то не лише моральна підтримка, але й нагадування людям, які можуть вплинути на процес звільнення, що про наших дітей не треба забувати. Також спасибі, що відгукуєтеся ви, журналісти. Сподіваюся, спільними зусиллями нам вдасться витягти сина на свободу. Єдине, що мене бентежить – цифри не збігаються.


Берлін

Тобто?

В одному інтерв'ю Ірина Геращенко каже, що представники "ЛНР" готові звільнити 88 полонених, в іншому мова йде про 74-х. Боюся, щоб Влад бува не знаходився серед тих 14-ти. Відповіді на ці питання немає. Можу сказати, що зверталася в адміністрацію "ЛНР". Там мені підтвердили, що прізвище сина в списку на обмін присутнє.

А з самою пані Геращенко ви розмовляли?

Телефонувала їй на початку літа. Пані Ірина не відповіла, але надіслала повідомлення, що перебуває у відрядженні, тому запропонувала викласти те, що мене турбує, в текстовому вигляді. Після того, як я розписала, що й до чого, зі мною зв’язалася помічниця пані Геращенко. Вона мене запевнила, що Владислав Овчаренко в списках є. Пізніше ту ж інформацію Ірина Геращенко підтвердила журналістові Романові Бочкалі.

Пані Вікторіє, впродовж року ви живете в постійному стресі. Відчуваєте, що та напруга вас якось змінила?

Рік намагаюся звільнити Влада. Війна ж триває три роки. Це теж постійний стрес, нерозуміння, що буде завтра. Я ж дивлюся в дзеркало. І бачу, що ці нерви вплинули на зовнішність. Але при цьому не скажу, що в мене відбулася переоцінка цінностей чи щось у тому роді. Ніколи Влада за те, що він вчинив, не засуджувала і не збираюся цього робити. Його вчинок – то крик душі. Розумієте, Владислав – єдина дитина у нашій сім’ї, ми змалечку бачили в ньому особистість і не намагалися на нього тиснути. Тим паче, що син ніколи не виробляв нічого такого, що змушувало б нас щось забороняти. Ми завжди рахувалися з Владовою точкою зору. Тим паче, що думки в нас збігаються. Як ми могли дивитися в інший бік?

Не перешкоджали ми також Владовому бажанню стати фанатом. Не розумію тих, хто говорить про цих хлопців щось погане. Так, люди мають певні стереотипи. Але я бачила не лише Влада, а й його друзів, ультрас "Зорі". Жоден з них не вживає алкоголю, більшість із них, зокрема і Влад, і Артем не палять.

А футбол син полюбив з того часу, як почав займатися в школі "Зорі". Якби не війна, Влад, можливо, десь би й заграв. Після закінчення школи вони з другом грали в любительській команді і збиралися їхати кудись на перегляд. Втім, з початком бойових дій інший хлопець, дагестанець за національністю, котрий народився і виріс у Луганську, переїхав до Дагестану. А син залишився з нами. Зізнаюся, ми не уявляли, що війна розтягнеться аж так надовго. Впродовж цих трьох років, звісно, встигли до усіх жахіть трохи звикнути. Точніше, відчуття притупилися, але розмовляю зараз із вами, згадую, як усе починалося, як тривалий час не виходили з підвалів, і знову стає моторошно. Страшно, коли бачиш кров на асфальті, людей зі зброєю, яка реально вбиває.

Хоча найперше все ж хвилювалася не за себе, не за своє життя, а за безпеку сина. Тоді він бодай був поряд, Нині думаю про Влада день і ніч, щиро вірю, що він вийде на свободу. Постійно уявляю, як міцно обійму його при зустрічі.

Читайте також: Небажання Ракицького виконувати гімн України – звичайна донецька "бичка" – фанат "Шахтаря"