Спочатку з'явилися російські солдати, потім почалася боротьба за інтерпретацію цієї події – будь-якими засобами. Коментар за п'ять років з початку кримської інтервенції.

Акція пройшла швидко та була добре спланована: п'ять років тому в Криму з'явилися солдати без знаків державної приналежності. Вони захопили стратегічно важливі пункти та швидко взяли український півострів під свій контроль. Кремль заперечував, що це російські солдати. Лише тоді, коли все скінчилося, Володимир Путін визнав, що це були його війська.

Читайте також: Життя в Україні взагалі-то могло б бути цілком спокійним, – Neu Zürcher Zeitung

В Німеччині російські дії на той час виявилися вельми применшені. Після появи "зелених чоловічків" політики та експерти казали, що Путін не стане анексувати український півострів. Зрештою – навіщо йому це робити? Відповідь на це питання – настільки ж проста, наскільки брутальна: тому що він це міг.

Завершення пост-радянського періоду

Події, які відбувалися в лютому та березні 2014 року в Криму, позначають не лише важкий удар по Україні, але й по всій Європі. Анексія Криму – це остаточне завершення пост-радянського періоду, який з такими надіями починався в 1989 році. Вперше з моменту завершення Другої Світової війни держава, розташована в Європі, збільшила свою територію за рахунок сусіда та проти його волі.

Німці встигли звикнути до думки, що виклики безпековій політиці стаються десь дуже далеко від них, на великій відстані, десь на Гіндукуші. Але після анексії Криму та московської інтервенції до Східної України була зруйнована надія на те, що Росія перетворилася на партнера, а від Кремля більш не слід чекати жодної агресії.

Ще в той час, як демонстранти на київському Майдані захищалися від силовиків, у Німеччині розпочалася боротьба за право інтерпретувати ці події. Так само, як путінські солдати в Криму не зізнавалися, що вони росіяни, так і боротьба за суспільну думку відбувалася таємно: за допомогою цілеспрямованої дезінформації та "Fake News", а також за допомогою керованих кампаній в соціальних мережах.

Все це продовжується й досі. То йдеться про те, щоб посіяти сумніви та виставити правду, як лише один з можливих варіантів з багатьох, то ті, хто критикують роль Москви, стають жертвами особистих нападів. Дієві особи з крайнього правого та крайнього лівого флангів політичного спектра встають на бік Кремля – і це теж не випадково.

Деструктивні впливи ззовні та зсередини

Політика, ЗМІ та суспільство в Німеччині не були готові до подібного масивного впливу. Також і інші держави протягом наступних років недооцінювали, наскільки ліберальні демократії можуть бути чутливими до деструктивних впливів ззовні та зсередини. Перед голосуванням по Brexit мало хто вірив, що супротивники Європи можуть перемогти. І, коли Дональд Трамп висунув свою кандидатуру на посаду президента США – з тих, хто вважав його перемогу можливою, просто кепкували.

То якими ж є, виходить, уроки з подій 2014 року? В німецькому суспільстві війна в Україні стала забуватися, незважаючи на те, що вона точиться до сьогодні й там тиждень за тижнем гинуть люди. Німеччині слід було б збільшити зусилля з пошуків вирішення цього конфлікту, при цьому ясніше, ніж досі, підкреслити російську відповідальність за цю війну. Водночас мають вже, зрештою, початися відкриті дебати про те, як зробити німецьке суспільство більш здатним на спротив намаганням прихованого впливу ззовні.

Автор: Клаудіа фон Зальцен
Джерело: Tagesspiegel
Переклад: Борис Немировський