Архив
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS ЛЕНТА
      Общий RSS

      Топ новости

      Видео новости

      Ідуть танки на світанку: маневри в зоні ООС очима воєнкора

      1726
      Гарний "танковий" ранок
      Гарний "танковий" ранок / Фото автора

      Втомлений, як собака. Радий як слон – такі результати одної доби разом з танковим резервом командувача ООС.

      Мчали в кабіні всюдихода, вантажного Урала, на броні кількадесят тонного "ведмедика" моделі Т-64. А поміж цим – фото і спілкування, спілкування і фото. З простими українськими хлопцями та дівчатами але, водночас – справжніми героями визвольної війни за нашу свободу й незалежність.

      Читайте також: Успішна операція: бійці ЗСУ знищили 21 одиницю техніки бойовиків на Донбасі

      Ми побачили, скільки грамотної методичної розумової діяльності і важкої фізичної праці потрібно для підготовки реальної бойової роботи. Наказ, копітке вивчення карт і розвідданих, гарячі суперечки та поява рішення. А механіки вже готують машини. Тепловізори, затемнені фари, масло, гусениці шини…

      Воєнні машини
      Війна не дає шансів на помилку, тому й перед навчаннями усі машини готують до виїзду

      Приховати усе, що може видати і зрадити перед ворогом, перевірити те, що здатне зламатися. Дрібниць на марші не буває. Знову наказ, уже безпосередньо для бійців. Екіпажі мчать до машин. І колона виходить в ніч...

      Десятки тисяч кінських сил, тисячі тонн броні, сотні кілограмів тротилу і пороху, але головне – гарячі серця і натруджені руки захисників України, які методично ведуть колону у пункт прибуття, примушують мчати сталеву міць без огляду на темряву й бездоріжжя, виконувати завдання незалежно від обставин та умовностей.

      Типовий ранок танкістів

      А ще – вогники в очах і справжній азарт на обличчях, який не затьмарить жодна втома.

      Це навчання. Та справжній ворог не так і далеко. Максимальна концентрація нагадує, що насправді криється за терміном "навчально-бойовий".

      Частина І. Тетяна, зв'язківець і телеграфіст

      Після гарячих суперечок над картами, нічного серфінгу по багнюці в кабіні важкої техніки і денного – на її броні, ми нарешті прибули в район зосередження. Хлопці виявилися майстрами маскування, тож навіть добре знаючи, де вони, кожну машину з екіпажем доводилося шукати. Пробираючись непрохідними хащами і відводячи вбік чергову гілку, за два десятки кілометрів від фронту, кореспондент очікував побачити що завгодно. Утім, він усе одно був здивований.

      Бронежилет, автомат за спиною, доволі грамотно підігнана екіпіровка. Це зрозуміло. Руки бігають по клавіатурі так, що ритм нагадує кулеметний вогонь довгими чергами. Теж буває. А от форма без жодної пилинки, коли всі навколо наче чортяки, ідеальний макіяж і чарівна усмішка в поєднанні з усім іншим – викликали когнітивний дисонанс. Рефлекс воєнкора – безумовний, як дихання, тож мою відвислу щелепу піднімали руки, які тієї ж секунди рвонули візир ближче до ока, спрямовуючи об'єктив фотоапарата на нашу співрозмовницю. Далі пряма мова.

      Тетяна:

      – Ми добралися сьогодні в район зосередження серед перших, оскільки необхідно було розгорнути системи зв'язку. Йшли своєю машиною за бронетранспортером.

      Тетяна
      Телеграфіст і зв'язківець Тетяна

      У зв'язківцях служу давно. Це наша робота. Не важко, тому що не перший рік в армії. Подібні маневри уже стали звичкою. Хорошою чи поганою – не знаю. Але все відпрацьовано до автоматизму. Я у Збройних силах з минулого століття (сміється – Прим. авт.).

      Читайте також: Окупанти поранили трьох українських військових на Донбасі

      Спочатку в зоні бойових дій жінок було небагато. Хіба при дуже великому власному бажанні. Нас жаліли. Активно діяли в основному дівчата-медики. Серед зв'язківців жінки стали з'являтися на війні в кінці 2014 – у 2015 роках. От я і воюю з 2015-го. Бували складні моменти. Попадали під обстріли. Господь допоміг напевне. І батьки-командири своїми грамотними діями. Якось ми разом при цих обставинах зуміли вижити.

      Ні, розповідати про це не люблю.

      Для чоловіків більше характерні питання військової доблесті. А скромні захисниці завжди створювали тил. От і в цих складних умовах ми намагалися вплинути на атмосферу, домогтися ілюзії певного затишку, були надією і нагадуванням для хлопців, що життя – це не лише важка робота і смертельна небезпека. Коли чоловіки бачать нас, – стають сміливішими, чи що. Ми завжди якщо не за спиною у них, то принаймні морально поруч.

      "Важко у навчанні – легко у бою"

      Як відноситься сім'я? у мене чоловік військовий пенсіонер. Він був ще радянським офіцером, у 1991 році прийняв присягу на вірність українському народові. Невдовзі, після того як чоловік закінчив службу, її почала я. Так склалося, що у часі наші кар'єри не перетнулися.

      Я давно в армії. Коли ми складали присягу, там були слова про труднощі військової служби. От, разом з війною, ці труднощі і почалися. Раніше, до війни, я не скажу, що мали місце труднощі. Так, незначні питання. Тепер же, коли почалася серйозна робота, – ми не зрадники і не пристосуванці, щоби "ховатися в кущі". Тому ми тут.

      Патріотизм своєрідний є, безумовно. Наша бригада дислокується у місті, де я народилася. Я криворіжанка. Якісь радісні моменти, свята, що запам'яталися з дитинства, були пов'язані з військом. Коли ж настали складні часи, – я відчула, що повинна бути з армією, а не в цивільному житті. Думки піти зі служби навіть не виникало. Розуміла: початок війни – це найскладніший і найстрашніший час. Є діти, є сім'я. Але, тим не менше, відчула якийсь поклик. Не скажу, що "поклик душі". Напевне, відповідальність, чи що. Я вже достатньо доросла і розумію: це не іграшки. Але це відповідальність, а я дуже відповідальна людина.

      Плани на майбутнє – дослужити до пенсії, військової, обов'язково. Я завжди жила і працювала в місцях, які прийнято називати бойовими частинами, звикла до їх атмосфери. Нічого в цьому відношенні змінювати не збираюся. Коли служив чоловік, – сім'я жила у Монголії, Забайкаллі. Задовольнялися тим, що мали. Не скажу, що це дуже подобалося. Але це доволі прийнятно і це стиль життя. З іншого боку, тут, майже вдома, попри бойову обстановку, особисто мені значно простіше ніж тоді.

      Про те, що після розпаду союзу ми з чоловіком залишилися в українському війську – не жаліла жодної секунди. Я уродженка України, з Кривого Рогу. Тут усі мої родичі. Моя сім'я, мама, батько. І виїжджати заради якихось очікуваних привілеїв ніколи не збиралася і не збираюся. Усі разом ми достатньо сильні, щоби впоратися тут.

      Далі буде...

      Читайте також: Бойовики намагаються дискредитувати ЗСУ за допомогою фейків

      powered by lun.ua
      Если Вы обнаружили ошибку на этой странице, выделите ее и нажмите Ctrl+Enter
      Комментарии
      Больше новостей
      Залиште відгук