Головна біда в тому, що за чотири довбаних роки ми не спромоглися створити не те що жодного пристойного меморіала загиблим із цілодобовою військовою почесною вартою, як це прийнято облаштовувати в усіх нормальних людей в цивілізованих країнах, а навіть будь-якого більш менш повноцінного справжнього пам’ятника, що офіційно існував би, знаходився б на якомусь балансі і хоча б під якоюсь теоретичною можливою охороною.
Читайте також: Якби війни не було, наші політики вигадали б її
Як нами, так і чиновниками тим подіям "віддається шана" рівно двічі на рік – в дату початку революції і в дату її завершення. За найкращими й старими добрими традиціями радянських урочистостей.
Хоча, ні. Значно гірше. За радянськими традиціями нормальні меморіалі все ж таки прийнято було облаштовувати.
Адже в Радянському Союзі, де було плювати на своїх героїв і взагалі на своїх людей, хоча б розуміли необхідність підкреслення і постійного підтримування лінії загальноприйнятих символів та ідеології. Необхідність виведення їх на рівень ледь не державної міфології. В нас не вистачає розуму й для розуміння таких елементарних речей.
В сучасній Україні – країні революції, що ніби-то перемогла, у повноцінному вшануванні пам’яті героїв тієї революції немає ніякої потреби. Державу цілком влаштовують отакі от саморобні місця пам’яті. Адже приносити туди квіти все одно усього тільки двічі на рік.
З сьогоднішніми темпами наші символи і надалі будуть час від часу розбивати, а пам’ять постійно принижувати. Тому що вони видались для нас просто в буквальному сенсі непотрібними. Ми можемо, але не хочемо їх захищати.
Читайте також: Волкер – Сурков: зустріч із продовженням