Мій двоюрідний дідусь, Борис Ілліч Ваксер (1927-2004), наприкінці травня 1946 року написав листа до своєї рідні в Ленінград – це була його перша ознака життя після німецького нападу на Радянський Союз. Ось витяг:

"Любі мої! Вперше за п’ять років я отримав можливість написати вам листа. Я спробую викласти все коротко й розповім, що трапилося зі мною після 22 червня 1941 року. 27 червня, коли Німеччина захопила Мінськ, мій батько важко захворів й в нас пропала можливість йти далі пішки. Ми полишили своє майно та зупинилися в містечку в 80 кілометрах східніше Мінська. 26 серпня мого хворого батька застрелили німці, як заручника, поміж сотень інших євреїв та комуністів, й сім’я залишилася на моєму піклуванні, на руках 14-річного хлопчика. Я втік із гетто з фальшивими документами й жив, як білорус, в містечку Ракові. Незважаючи на всі намагання, мені не вдалося врятувати мою сім’ю – мою хвору матір 22 квітня 1943 року закололи на смерть багнетом в "лікарні" єврейського гетто, а мій братик Ося був наприкінці 1942 року разом з іншими єврейськими дітьми спалений в Тростенці неподалік Мінська..."

В графі "адреса відправника" стояло: виправний робітничий табір "Печора" (ГУЛАГ), Республіка Комі. Борис, який пережив війну, після звільнення був звинувачений в співробітництві з німцями, заарештований, допитаний та засуджений. НКВС здалося підозрілим, що він, єврей, пережив масове знищення німцями євреїв. Почитаємо ще трохи з листа Бориса:

Але я вижив! Й не лише вижив – я створив підпільну групу, яка підтримувала зв’язок із партизанами й працювала в німецькому тилу в найважчих умовах: Рига, Вільнюс, Каунас, Кенігсберг, Варшава, Берлін – за Батьківщину. Незважаючи на це, 16 квітня 1944 року мене було заарештовано в Барановичах, в партизанському загоні, за звинуваченням в антирадянській діяльності – тому що мені вдалося втекти від німецьких вбивць...

Багатозначність та самоцензура

Приклад Бориса – це промовиста, але водночас поширена доля: один з багатьох досвідів, які щонайщільніше поєднують між собою війну та сталінський терор. Для нього та для мільйонів інших це поєднання було дано не лише в реальності, а й в спогадах.

На одному з ленінградських цвинтарів Борис збудував символічну могилу для своєї сім’ї: Ілля, Йосип, Хая – померли в 1941, 1942 та 1943. Самого його теж поховали в ній в 2004 році.

Ми не можемо знати, з якої саме перспективи Борис згадував про війну. Як людина, яка пережила Голокост? Як активний боєць Спротиву? Як невинна жертва сталінських репресій? Ймовірно, що всі три "ідентитети" відігравали свою роль. Багатозначність та розбіжності, деформація та самоцензура відзначають радянські та російські спогади про війну. Так полишається й досі, незважаючи на нібито єдиний, інсценований державою ритуал спомину, який має викликати почуття гордості й який виражається, перш за все, 9 травня, в День Перемоги над нацистською Німеччиною.

Але повернемося до дідуся. Ці його короткі замальовки вбивств його батьків та брата перегукуються з контекстом "операції Барбаросса", німецької війни на винищення проти Радянського Союзу. Швидко наступаючий Вермахт чинить злочини на значних просторах СРСР: вбиває політичних комісарів та євреїв, бомбардує та захоплює Мінськ, за кілька тижнів потому починається геттоїзація єврейського населення: 80 тисяч євреїв загнані до найтіснішого простору, жити мають право лише ті, хто можуть працювати, старих та хворих вбивають.

Колесо знищення


Меморіальний комплекс у Тростянці

Систематичне вбивство радянських євреїв належить до війни на винищення, "Голокост набоїв" чиниться всюди й часто-густо – перед очима загалу. Тростенець, де було вбито меншого брата Йосипа – найбільший табір знищення на всьому радянському просторі: тут було страчено та, після перелому в війні, який стався в 1943 році, спалено, аби замісти сліди, 150 тисяч людей. Для радянських жертв – не лише євреїв, а й білорусів, росіян, українців – німецькі загарбники не вели переліків. Тому можна лише приблизно відтворити, хто лежить в масовому похованні в 20 кілометрах від Мінську. Підсумок німецької окупації Білорусі: 1,5 мільйонів загиблих цивільних осіб та 800 тисяч загиблих радянських військовополонених.

Для Бориса приховання його єврейства було засобом виживання: під білоруським ім’ям він воював разом із іншими партизанами в підпіллі. Німці жорстко діяли проти них: в межах так званої "боротьби з бандами", заарештовані, після страшних тортур, прилюдно страчувалися та вішалися на центральних майданах. Як помсту й для того, щоб налякати населення, окупанти спалювали цілі села разом із мешканцями – загалом 9 тисяч. Після закінчення війни відчайдушна боротьба партизанів проти значно сильніших окупаційних сил стала однією з специфічних ознак радянсько-білоруської культури спогаду, в якій, природно, центральне місце посідали героїзм, самопожертва та гордість за перемогу.

НКВС засудив 17-річного Бориса до 8 років ГУЛАГа. Це був не окремий, нетиповий випадок. Після війни було засновано близько сотні "таборів перевірки та фільтрації" й "перевірка" лише зрідка тривала лише визначені десять днів. Під час свого майже дворічного "попереднього арешту" Борис побачив багато таборів – у Мінську, Москві та Гомелі, його рідному місті, до якого він ніколи не повернувся.

Затавроване "життя потому"


Для Росії 9 травня – "Культ Перемоги"

Відпустили його після смерті Сталіна, коли Микита Хрущов, зводячи рахунки зі Сталіним, відпустив 100 тисяч арештантів ГУЛАГа. "Життя потому" було затаврованим: для більшості тих, хто повернувся з таборів, зустріч була наготована аж ніяк не святкова. Вони відчували на собі ворожість, яку проявляли до них в їх рідних містах та селах. Борис подався не до Мінська, а до Ленінграда, до своєї рідні. Надто болючими були спогади про смерть його сім’ї та про часи в ув’язненні, надто явними були ворожість та недовіра колишніх сусідів. Існування в якості подвійної жертви дуже сильно впливала на спогади та на розповіді. З одного боку, відчувалась необхідність виправдатися, з іншого – неможливість розмовляти про втрати та травми. З цього боку була ще й недостатність визнання та політичної необхідності – ні держава, ані суспільство не розглядали його, як жертву – аж до самої перебудови, коли досвід жертв був загалом підвищений в ціні.

Ще два фактори були визначними для спогадів про війну з боку людей зі схожими долями: по-перше, розповідати про втрату родичів у Голокості було в Радянському Союзі важко – особлива єврейська доля не мала собі місця в офіційних спогадах. Для Бориса це була "особиста" трагедія. По-друге, слідуючи бажанню тримати все болюче від себе подалі, тема активного спротиву партизанських загонів отримала важливе місце. Бориса дуже мучило те, шо він не міг врятувати свою сім’ю. Чи відповідала прив’язка страшного досвіду до спогадів про героїчну боротьбу його власному бажанню перемогти біль від втрати родичів? Спогади про партизанську боротьбу, про власну мужність та мужість його товарищів, про нагороду "За участь у війні" були для нього так само, як для багатьох інших, допомогою в вибудуванні власного позитивного образу. "Ми самі собі розповідаємо історії, аби жити" - писав колись Жоан Дідіон і Гіоргі Конрад погоджувався з ним: "На питання про сенс життя кожен відповідає своєю біографією".

Застряглі в підтвердженні

Мовчання, заперечення та героїчні спогади були стратегіями, які допомогли Борисові жити далі. Після свого повернення з табору, він працював прорабом, закінчив паралельно вечірній курс в Ленінградському університеті, обзавівся сім’єю та зробив кар’єру, як керівник великої будівельної компанії. До кінця свого життя він залишався енергійною людиною, сповненою оптимізму.

Спогади про війну були для мільйонів людей в Радянському Союзі схожими з борисовими: багатогранними, такими, в яких змішувалися героїзм та скорбота, необхідність виправдання та необхідність мовчання. Той, хто бажає уявити собі це, нехай прочитає "Життя та долю" Василя Гроссмана або "Мого лейтенанта" Данііла Граніна. Війна справді була місцем для героїзму, але водночас і місцем для скорботи. Можливо, саме тому 9 травня, день перемоги в "Великій Вітчизняній війні", залишився для Бориса до кінця життя найважливішим, "святим" святом.

Із нинішніми офіційними заходами спогадів про війну, якими було засновано "культ Перемоги", це має небагато спільного. Протиріччя та двозначність воєнного досвіду щезають з кожною смертю людей з воєнного покоління. Також далеко не в першу чергу йдеться про часто сприйнятний, як "розмахування шаблею" парад на Красній площі в Москві. Йдеться про те, як "війна" "інсценується" в цей день сьогоднішнім суспільством та які уяви та бажання вона наповнює сенсом. В школі молоде покоління вчиться сприймати війну, не як біль, а як привід для гордощів. Ці гордощі мають бути засвоєні й стати традицією для майбутніх поколінь.

Війна живих відтіснює війну мертвих. Якщо розповіді в сім’ї не здатні збудувати противагу – спогади про перемогу, скоріш за все, закріпляться скоро в беззаперечній формі державної основи.

Автор: Єкатерина Махотіна, Neu Zürcher Zeitung
Переклад для 24 каналу: Борис Немировський