Владимир Шередега

События что-то значат для нас, пока мы помним о них в том виде, в котором видели сами. Помним без традиции, обязалова и лишних напоминаний. Помним сами. В том виде, в котором эти события происходили для нас. Не для информационных полей, редакционных политик и генеральных линий партий. Для нас. А не для кого-то.

И все-таки, настоящая Революция в нашей молодости была.

Причини суперечок і сварок щодо доцільності надання статусу бойових дій волонтерам, або пораненим під час протистоянь з міліцією виникають зовсім не через те, що волонтери і поранені на Майдані не є достойними такого статусу.

У мирний час ще можна було дозволити собі розкіш розцінювати непідтверджені телефонні мінування шкіл, станцій метро, торгових центрів та громадських об'єктів із великим скупченням людей, як просто своєрідні "жартівливі" витівки окремих неврівноважених персонажів.

Мир без войн долгие годы казался нашему поколению чем-то абсолютно нормальным. Чем-то абсолютно по праву, по умолчанию полагающимся. Казалось, что как-то иначе и быть-то не может. Что по-другому быть не должно.

Популярні доводи про так звану нову "правову державу" після Майдану, де "закон має бути один для всіх", що так часто лунають, валяться лише через один єдиний момент.

В місті Дніпрі солдати строкової служби української "найсильнішої в Європі" армії продовжують будувати мости через річку Дніпро.

За сліпою бездумною інерцією Польщу продовжують називати нашим найближчим союзником і "найпершим адвокатом в Європі".

Оглядаючись на історичні приклади інших, успішні переломи, становлення в пилу, крові та полум'ї інших держав і націй, в Україні роками чекають на появу нової еліти, що мала б постати з війни через хрещення у вогні та пеклі.

"Хвилина мовчання" не просто так називається "хвилиною мовчання". Для достойного вшанування пам'яті достатньо хоча б якийсь час помовчати. Але віддати навіть таку, здавалося б, зовсім просту за виконанням шану, може далеко не кожен із нас.

В Україні є місце, де справді не варто проводити декомунізацію. Це зона враження радіаційним викидом з Чорнобильскої АЕС – один з останніх акцентованих подарунків і спадків, залишених нашій країні від радянської імперії.

Використання фактору Москви і Путіна у будь-якій внутрішній незручній ситуації вже порядком набридло. Постійні кивання на Москву і обзивання "агентами Кремля" давно вже не тільки не лякають, не спокушають і не збуджують, але вже навіть і не дратують. Вони все більше викликають презирливу посмішку.