Випадково вчора гортала його листи з табору в пошуках одної цитати з зовсім іншого приводу – і наткнулась на ось цей його дитячий спогад з Донецька (котрий ще зветься Сталіно, і де його сестра згодом викладатиме математику Рінату Ахметову, – навряд чи знайти в 20-му столітті іншого Поета, чия доля так тісно була б "зшита", крупною строчкою по всіх нервових вузлах, із усім злом, заподіяним його країні аж до дня сьогоднішнього!):
"Пам'ятаю, як зробив першого приймача – сам! Дроту не вистачило – і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І цей детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам'яталося надовго, як Б. Гмиря співав такої пісні:
Сбейте оковы, дайте мне волю –
я научу вас свободу любить.
Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця – запам'яталася"
(с) (В.Стус. Лист до сина від 25 квітня 1979)
Геній завжди наділений передчуттям судьби. Пісня ця – народовольська, каторжанська, була популярна серед російської інтеліґенції в роки миколаївської реакції.
Запис у тому самому виконанні – Борис Гмиря з хоровою капелою Українського радіо
Неважко уявити, як вона звучала в сталінські роки тим, чиї близькі пішли по тому самому вічному російському етапу (вічному, бо Росія – це країна-зона, країна-гарнізон, і її автентичний фольклор – тюремний, а населення ділиться на "конвойних і острожних"). Але цю пісню любив сам Сталін, і тому її крутили по радіо. І хлопчик у зимовому донецькому сараї на цей звук – здригнувся від поклику богів...
Така невеличка репетиція Гетсиманського Саду (потім у нього буде й Сад, і молитва про чашу, все, як завжди бувало й буває в історії в таких, як він, – "але не як я хочу, а як Ти"...). А ще потім – уже по своїй мученицькій смерті – він вчитиме нас, покоління за поколінням – ЛЮБИТИ СВОБОДУ.
(Хтось почує, хтось не почує. Хтось пройде мимо, хтось піде до росіян у конвойні, хтось виїде з свого абрикосового Донбасу – туди, в країну-гарнізон, на ті слабообжиті простори черговим "воєнним посєлєнцем"... У 2008-му "конвойна Юля" постарається, щоб його університет не отримав його імені, у 2010-му "конвойний Діма" повикидає його вірші з шкільної програми, – але пізно, пізно: ми вже вкусили з посадженого ним Дерева Свободи! Ми знаємо, як це – не кулитись од нагая, і не критись руками...)
І партизани в окупованому Донецьку, де навіть меморіальну дошку йому "конвойні" знищили, – сьогодні розклеюють ночами по мурах його рядки:
Стус на свободі, він у себе вдома – і нема, і ніколи вже не буде над ним вашої жандармської влади...
Бережіть нас, Василю Семеновичу. Спасибі Вам.
Оксана Забужко
Читайте також: Медведчук розраховує на кілька мільйонів "вати", яка ще є в Україні, – колега Сенцова