І хоча ключові слова прозвучали лише в одному реченні, вага обвинувачення компенсувала їхню лаконічність. "Уряд Президента Петра Порошенка не зацікавлений у припиненні конфлікту (на Донбасі): корумпований київський істеблішмент використовує його, щоб отримати більшу допомогу із Заходу, ніж заслуговує його політика, і щоб представити себе як важливого західного союзника", – йдеться в недавній публікації російського публіциста Леоніда Бершидського на сторінках агентства Bloomberg.

Читайте також: Україна і світова безпека: війна в центрі Європи вже не хвилює Захід?

Bloomberg попереджає: автократія небезпечна для здоров'я

5 грудня 2017 року Бершидський вже звертав увагу на невідповідність "київського істеблішменту" тим очікуванням, які були на нього покладені. У статті під заголовком "Захід підтримує не ту людину в Україні" (The West Backed the Wrong Man in Ukraine) відзначалося, що Порошенко спочатку виглядав відкритішим до решти світу, ніж його попередник, повалений президент Віктор Янукович, і говорив гарною англійською мовою. Він і його перший прем'єр-міністр Арсеній Яценюк знали, що хотів почути державний департамент США. Після революції США, а разом з ним і ЄС, підтримали Порошенка і Яценюка в ролі наступних лідерів України.

Ті, у свою чергу, виграли вибори і стали прозахідними політиками, які повинні були привести Україну в Європу. Але їхні наміри виявилися більш корисливими, зазначав автор. Порошенко очевидно дійшов висновку, що він не втратить західну політичну підтримку, доки займає антиросійську позицію. Доти, поки західні лідери вважають Україну оплотом проти Росії, він може діяти всередині країни як будь-який інший український політик старої школи, для якого межі між владою, грошима та насильством розмиті.

Одним словом, наголошував Бершидський, наразі навіть найгучніші західні прихильники післяреволюційного українського уряду зрозуміли, що з Порошенком щось не так. "Схоже, що президент Порошенко відмовився від боротьби з корупцією, будь-яких амбіцій на економічне зростання, фінансування ЄС чи МВФ", – зазначав економіст Андерс Ослунд.

Ніякий дружній тиск на нього не діє. Якщо українці струсять з себе апатію і зроблять з Порошенком те саме, що і з Януковичем (інакше чинний президент піде на перевибори у 2019 році), такої помилки повторено не буде,
– попередив Bloomberg.

Автором процитованого опусу є колишній засновник російського ділового видання Slon.ru, екс-консультант журналу "Фокус" та екс-редактор порталу Forbes.UA Леонід Бершидський. Він належить до медійників тієї вагової категорії, чиї слова є ключем до розумінням багатьох процесів, настроїв чи намірів, що визрівають за лаштунками світової політики. Простіше кажучи, цей колумніст не просто тішить власне публіцистичне его в одній з найповажніших західних агенцій, він одягає в слова те, про що думають найвпливовіші інституції світу. Інколи ці слова звучать як піратська "чорна мітка" для тих, кому вони адресовані. Нині схоже на те, що "чорну мітку" отримав Петро Порошенко.

Читайте також: Трактор, який більше не на ходу, або Хто такий Петро Інкогніто насправді

Колонка, надрукована Бершидським на сторінках "Блумберга" у грудні, мала б змусити Петра Порошенка серйозно замислитися. Але з мисленням у глави держави не склалося – принаймні, на конкретно задану тему. Відтак у лютому поточного року вийшла ще одна різка стаття, квінтесенція якої була зацитована вище. Текст цей також належить перу Леоніда Бершидського, але йдеться в ньому не так про українську владну верхівку, як про шляхи завершення війни на сході, адже "люди вмирають майже кожен день, і досі ніхто не придумав спосіб розрядити напругу, а тим більше вирішити основні проблеми".

Новий "Мінськ" від Гоуена та Бершидського

Блогер не надто високо цінує весь пакет мінських домовленостей, оскільки ті є "складними в реалізації", та такими, що зайшли у глухий кут.

Недавні переговори між представником Кремля Владиславом Сурковим і спеціальним посланником США Куртом Волкером виглядають так, ніби сторони не слухають один одного,
– зазначає Бершидський.

Натомість, пише він, для розв'язання безвихідної ситуації можна запропонувати дещо краще. Інститут Хадсона, аналітичний центр у Вашингтоні, розробив план, який дозволяє уникнути традиційних пасток. Якщо він буде прийнятий, то, ймовірно, надасть усім цілком реалістичну надію на прорив у вирішенні конфлікту. Автор плану Річард Гоуен працював в Департаменті з політичних питань Організації Об'єднаних Націй. Він справедливо виходить з того, що ООН є єдиною організацією, прийнятною як для Росії, так і для України в ролі посередника.

План Гоуена полягає в тому, щоб створити міжнародну військову силу середнього розміру – близько 20 тисяч солдатів, тобто половину від того, що НАТО відправляло свого часу в Косово. Ця сила буде покладатися не на країни-члени НАТО, а, швидше, на досвідчених миротворців з Латинської Америки, а також на військових з колишніх радянських республік, які не викликають ідіосинкразію ані в Україні, ані в Росії – тобто таких, як Казахстан і Білорусь. Також можна задіяти контингент з нейтральних європейських країн, зокрема, Швеції, Фінляндії чи Австрії.

Ці війська будуть розміщені у самопроголошених "народних республіках", зокрема, й на кордоні з Росією, де вони виступатимуть як бар'єр для стримування російських вторгнень. Вони ізолюють проросійські сили та важке озброєння бойовиків плюс подбають про запобігання нападам порушників з обох сторін. На додачу збройні сили спиратимуться на значний поліцейський контингент, який забезпечить порядок під час виборів. Організація виборів та гарантії їхнього вільного і справедливого характеру, а також згладжування реінтеграції захоплених бойовиками районів України потребують ще й зовнішньої цивільної адміністрації під керівництвом спеціального представника генерального секретаря ООН.

Читайте також: Якою може бути миротворча місія на Донбасі: деталі переговорів

Пропозиції Гоуена для Східної України засновані на простій логіці. Мінські угоди вимагають місцевих виборів ще до того, як Україна відновить контроль над кордоном з Росією. Але вибори неможливі без міжнародного управління та гарантування безпеки. З цього випливає, що потрібне щось близьке до повного міжнародного контролю Східної України.

Це також єдиний спосіб пом'якшити стурбованість президента Росії Путіна щодо безпеки проросійського населення, якщо Києву буде дозволено відновити контроль. Гоуен визнає цей ризик. Міжнародна адміністрація слугуватиме буфером для тих, хто не брав участі в бойових діях, а працював в "народних республіках" "держслужбовцями". Це дозволить перейти до мирного життя, в якому таких осіб не переслідуватиме український уряд.

Міжнародні військові сили не будуть призначені для боротьби з великомасштабними нападами, а скоріше для контролю над кордоном і лінією розмежування, що допомогло б зупинити дрібні вторгнення.

У миротворчості, як і на війні, жоден план не витримує першого контакту з реальністю,
– визнає Гоуен.

Важливо однак почати з чіткого розуміння стратегічних політичних цілей, а потім пристосувати засоби для їхнього досягнення. План Гоуена робить саме це. Його пропозиція дає Кремлю шлях до припинення конфлікту, не здаючи бойовиків "помсті Києва" і зберігаючи культурні та економічні зв'язки зі східною Україною. Натомість київський уряд отримує спосіб повернути свої території і кордон з Росією під свій контроль, пише Бершидський.

Читайте також: Ідея миротворців стає все більш примарною, – політолог

Але, додає він наприкінці статті, є одне "але". Можна придумати скільки завгодно блискучих та дієвих планів з припинення війни, проте якщо їм не будуть раді у Києві та Москві, подібні плани можна відразу відправляти на смітник.


Припинення війни на сході може бути невигідно як Росії, так й Україні, вважає Бершидський. При цьому у правителів кожної зі сторін є на це свої резони

Кому – війна, а кому – казна

"Найбільша проблема полягає в тому, що не ясно, наскільки щиро сторони ставляться до цих цілей. Путін все ще не вірить у стабільність київського режиму. Він, схоже, сподівається, що маятник хитнеться на користь Росії, і буде використовувати "народні республіки" в якості постійного інструменту дестабілізації, поки український уряд залишається ворожим", – зазначає автор.

Що ж стосується Києва, то й тут не все так просто. Українському уряду подобається позиція жертви, яка дає можливість знову й знову "доїти" Захід, вибиваючи фінансову допомогу "на війну".

Там, де немає волі, немає шляху. Але план Гоуена, якщо він буде озвучений на рівні ООН, щонайменше змусив би сторони визнати, що вони вважають за краще мати проблему замість будь-якого розумного рішення,
– жорстко резюмує Бершидський.

Та чи має колумніст рацію? Здається, що так. Прикладів того, як наживаються можновладці на війні, можна навести безліч. Починаючи від амбітного проекту, знаного як "Стіна Яценюка", який завершився великим корупційним скандалом. Замість захисного валу на кордоні чиновники надбудували у своїх кишенях додаткові сховки, бо, згідно з повідомленнями НАБУ, підрядниками було "освоєно" 680 мільйонів гривень, тоді як зведено споруд – лише 300 кілометрів замість запланованих 2000 км.


На будівництві так званої "Стіни Яценюка" розкрадено 680 мільйонів гривень

Історія зі "Стіною Яценюка" тягнеться з кінця 2014 року, але – не дивлячись на тривалий період часу – побудова фортифікацій перебуває на майже тому самому нульовому рівні, що й три роки тому. Грошей же викинуто на вітер чимало, а от притягнутих до відповідальності за цю колосальну розтрату чиновників немає так само, як і самої Стіни.

Серед інших прикладів можна згадати справу "рюкзаків Авакова": суть її полягала у тому, що екс-заступник міністра внутрішніх справ Сергій Чеботарь, а також син глави МВС Олександр Аваков, ймовірно, причетні до корупційних схем при закупівлі наплічників, які МВС придбало наприкінці 2014-го – початку 2015 року. Схема традиційна і проста – рюкзаки закупили через фірму-прокладку за завищеними цінами, що призвело до розтрати держбюджету на суму у 14 мільйонів гривень.


А на "рюкзаках Авакова" син глави МВС, ймовірно, зміг заробити 14 мільйонів гривень. Джерело колажу: Українські новини

Нині ця справа успішно розвалюється у суді. 1 листопада 2017 року представники Феміди відпустили усіх фігурантів справи під особисте зобов'язання. А пізніше, наприкінці січня цього року, Апеляційний суд Києва зняв арешт з нерухомості Чеботаря – з його квартири та двох житлових будинків. Також судді направили клопотання на повторний розгляд судом першої інстанції, прозоро натякаючи: слідство це бажано якщо не зупинити, то завести на манівці.

Читайте також: Фігурант справи "рюкзаків Авакова" Чеботар пояснив, як потрапив на колегію МВС

Проте у війні на сході України зацікавлена не тільки влада, а й, так би мовити, опозиція, а точніше – представники олігархату, чий бізнес (попри побоювання) досить непогано почувається в умовах військового форс-мажору. Останній дозволив, зокрема, Рінату Ахметову поліпшити свої позиції у світовому рейтингу мільярдерів, перестрибнувши відразу через десятки сходинок і "засвітивши" статки у 5,01 млрд дол.

Саме війна на сході та формальна відмова від торгівлі з Росією та самопроголошеними "республіками" дозволила Рінату Леонідовичу суттєво примножити дохід. Подарунком для нього стало застосування формули розрахунку за вугілля, відомої як "Роттердам+". Введення такого принципу обчислення (згідно із яким ціна палива відповідає його вартості у найбільшому європейському порту Роттердамі плюс видатки на його транспортування) щомісячно збагачує корпорацію Ахметова ДТЕК на мільйон гривень.


Схоже, найбільше від війни виграв Рінат Ахметов. Його статки зросли до 5 мільярдів доларів і забезпечили йому присутність у списку світових мільярдерів

Де-юре Україна не торгує з "ЛДНР", але де-факто Рінат Ахметов продає сам собі власне вугілля, яке видобувається на непідконтрольній території і собівартість видобутку якого істотно нижча, ніж ціна енергоносія за роттердамською формулою. Маржа, що утворюється при цьому, дає можливість структурі Ахметова збільшити доходи як мінімум на 20%, а відтак і поліпшити "імідж" у списку світових товстосумів.

Читайте також: Принц і злидарі: чому Ахметов продовжує багатіти?

За подібних умов ніхто не припинятиме війну, яка годує ненаситні роти українського істеблішменту – тут Бершидський має цілковиту рацію. Що робити у подібній ситуації? Плекати надії або на те, що після наступних виборів ми отримаємо кришталево чесних політиків, або на те, що війна на Донбасі припиниться якось сама собою. Але і перший, і другий варіант виглядають, на жаль, однаково нереалістичними.