Спокійний патріотизм мешканців центральноукраїнського міста Полтава виростає з історії та міфів. Чому досі багато людей відмовляють Україні в праві бути суверенною, незалежною від Росії державою – важко зрозуміти.

Читайте також: Розвідка США: Росія намагалась одурити весь світ, – The Daily Beast

Згідно з основними кліше, Україна – це або "розколота країна", або не існує взагалі. Розколота чи розірвана вона нібито на Захід та Схід, на україномовну та на російськомовну частини. Дехто, як історик Йорг Баберовскі або колишній федеральний канцлер Гельмут Шмідт, взагалі відмовляють українській нації в праві на існування. Українській культурі відводиться статус "селянської культури" без значних для світу творів. Казиміра Малевича відносять до російського авангарду.

Багато українських письменників – таких, як Микола Гоголь або Михайло Булгаков – писали свої твори російською мовою, з різних, часто опортуністичних або комерційних міркувань. Твори українського національного поета Тараса Шевченка за кордоном ледве відомі.

"Нема літератури – нема держави" – проголосила мені нещодавно в Полтаві дочка одного радянського офіцера, який, із свого боку, привітав мене гітлерівським "зігхайлем". Її 17-річний син вважає себе леніністом, після багаторічного промивання мозку російськими телепрограмами. Батьківщиною вона вважає хіба що свій мікрорайон, але для України вона бажає "русского міра". В Росії вона ніколи не бувала, проте вірить телевізійним розповідям про те, що в Росії все чистіше та красивіше, ніж в Україні.

Щільний зв'язок

Звичайно, в Україні є люди, які сумують за старими часами, коли не було ніяких вільних професій, коли нікому не були потрібні адвокати й всі правильні накази спускалися зверху. Мільйони людей мають родичів або друзів в Росії, часто вони з ними більш не розмовляють, бо живуть, неначе на різних планетах. В Росії цілком серйозно дивуються та ображаються, чому Росію кожного дня називають в Україні агресором.

Вони думають, що це таке кепкування, але це – всерйоз. Існує безліч доказів присутності "російських туристів", які воюють та гинуть на українській території, але "це не наші", "нас там нема!". Гротескно, але вони справді так стверджують. "В них вата в голові" – кажуть українські родичі.

Читайте також: Знаю Путіна з 1990-х, називав його Володею, пив з ним пиво, – одкровення німецького бізнесмена

Переважна більшість українців бажає спокійно та мирно жити у власній державі. Після розвалу Радянського Союзу за незалежність та суверенітет своєї країни проголосував 91 відсоток українців, навіть в нібито проросійському Донбасі – 84 відсотки. Коли Росія в 2014 році розпочала проти України "гібридну війну", близько 80% людей з захоплених регіонів вирішили бігти до України, не до Росії. Звичайно, також і з чисто практичних міркувань, через право на отримання пенсії та, аби уникнути важких бюрократичних процедур в Росії.

Для українців, як і для всіх людей на світі, батьківщина – це, радше за все, власний куточок. Сім'я, дім, село, довкілля, діалект, регіон – тобто, те, що тебе оточує. Лише потім – держава, континент чи людство. Той, хто каже, що його батьківщина – все людство, той бреше – це зрозумів ще Фрідріх Ніцше.

Полтавчани

Так само, як в Баварії багато людей відчувають себе баварцями, багато людей в Полтаві вважають себе полтавчанами. Вони полюбляють полтавську кухню – полтавські галушки або пиво з Диканьки, місцеві свята на кшталт славетної Сорочинської ярмарки, заплавні луги Ворскли, особливу ментальність, навіть схильність до чорного гумору. Хто бажає побачити диво – може, наприклад, поїхати до Дніпра та подивитись на церковні маківки затопленого міста або на скелет, який ніби ширяє в воді, позаяк половина цвинтаря зповзла в річку.

Полтавчани сміються та дивуються диявольським інтригам або навіженим випадкам повсякдення, які називають "гоголевщиною", бо Гоголь тут два роки поспіль відвідував гімназію та палив свої перші "бички".

Так само, як і всюди – тут пишаються власними міфами: жодне українське місто, окрім хіба що Києва, не народило на світ стільки геніїв, Полтава має бути культурною столицею України, серцем та центром української культури. При цьому кордон з Росією – лише в одному дні велосипедної подорожі. Але ніде більш не розмовляють такою чистою українською мовою – може, лише у Львові та в Карпатах, стверджують місцеві жителі.

Якщо іноземець подорожує цією місцевістю на велосипеді та каже, що прямує до Полтави – його плескають по плечу та вітають. Полтава є такою, якою Україна хоче бути – кажуть люди, які ще ніколи не були в Полтаві.

Захисники свободи та незалежності

Історія міста й справді унікальна, нема в світі нічого схожого на Полтаву. Полтавський посуд експортували до Пекіну ще тоді, коли Москва була не містом, а болотяною місцевістю. Деякі полтавчани переконані, що в Полтаві висаджувалися аргонавти, пили та нахвалювали місцеве вино. Козацтво мало основні демократичні засади, коли в Німеччині взагалі ніхто не знав, що таке демократія.

Велична постать українського козачого гетьмана Івана Мазепи нагадує про поразку під Полтавою. Після свого створення, вона багато років простояла на складі й була урочисто відкрита президентом Порошенком лише два роки тому.


Пам'ятник Мазепі встановили у Полтаві лише у 2017 році

Взагалі-то, її мали встановити ще до 300-річного ювілею битви, в 2007 році, але тодішня правляча партія президента Януковича врахувала можливе обурення Росії. Тому що Іван Степанович Мазепа вважається в Росії зрадником, а в Україні – захисником свободи та незалежності.

Він був останнім вільно обраним очільником українських козаків. Спочатку він воював у "слов'янському союзі" з Петром Першим проти турецьких та шведських військ. Коли російський цар почав поводитися з козаками, як з васалами, та спробував їм наказувати – Мазепа об'єднався зі шведами.

Цей конфлікт був схожим на той, який призвів до нинішньої війни на Донбасі. Росія не визнає жодних рівноправних зв'язків з Україною, вона бажає її підкорення. Українці ж не готові більше відмовлятися від власної свободи та самовизначення, тому шукають союзників на Заході.

Читайте також: Росія повільно, але наполегливо душить Україну, – Atlantic Council

Автор: Крістофф Брумме
Джерело: NZZ
Переклад: Борис Немировський