Важкий 2017-й
- Доводилося чути, що Сашко Долгополов міг виступити на US Open ще ліпше, якби був у нижній частині сітки, не там, де були Надаль, Федерер і Дель Потро, – каже Сергій. – Але ліпше бути вгорі сітки, але там бути. Мені, щоб потрапити в основний турнір, забракло однієї перемоги в кваліфікації. В принципі, розпочинаючи з попередньої стадії, великих очікувань будувати не вартувало. Цьогоріч я вже проходив успішно кваліфікацію на Roland Garros і Wimbledon, сподівався, що вдасться це зробити й у Нью-Йорку. Але не склалося. Програв чехові Вацлаву Шафранеку, набагато слабшому за себе супернику. На жаль, так цього дня вийшло.
Власне, нині мушу миритися з роллю кваліфайєра на турнірах "Великого Шолома" через те, що ще наприкінці минулого року травмувався, тривалий час лікувався і відновлювався. Грати почав лише наприкінці січня. З того часу усе й ішло шкереберть. Чотирьох позицій забракло, щоб потрапити в основну сітку Roland Garros, шести – на Wimbledon, чотирьох – на US Open. Коли випадаєш з топ-100, повертатися завжди важко. Точніше, повернутися можна, але треба більше грати. Коли ти молодий, тобі 21, проблеми в цьому немає. Але мені 31. Додаткові матчі згодом вилазять боком. Організм не встигає відновлюватися.
Читайте також: Еліні Світоліній – 23: що треба знати про найтитулованішу тенісистку в історії України
Зважаючи на всі ці фактори, виступаю у поточному сезоні навіть ліпше, ніж очікувалося. Нещодавно виграв турнір у Порторожі. Після US Open посідаю 103-тю позицію. То непогана напередодні старту фінальної частини сезону позиція. Наприкінці року виступатиму в залах, на харді, швидких покриттях, які я дуже люблю. Хотілося б у цьому відрізку виступити так, щоб забезпечити собі місце в основній сітці Australian Open-2018.
Але в найближчих два тижні усі думки пов’язані зі збірною України. Зроблю все, щоб допомогти команді перемогти Ізраїль і зберегти місце у першій групі Євро-африканської зони. Налаштований я оптимістично. Радує, що піймав свій ритм і, думаю, зможе принести велику користь команді Долгополов. Після травми повертається Ілля Марченко. Ілля привчив нас, що в поєдинках Кубка Девіса він залишає на корті те, що має і навіть те, чого в нього немає. За нього ми не турбуємося.
Життя на колесах
- Нині моя офіційна резиденція – Харків. Мабуть, невдовзі вона зміниться на Київ. Але, в принципі, постійно я не живу ніде. Якщо запитаєте мене про країну, в якій проводжу найбільше часу, то назвати вам її не зможу. Бо більше п’яти тижнів не перебуваю в жодній державі. Цьогоріч уже провів 28 турнірів. То – 28 тижнів у різних країнах. Плюс – підготовка, переїзди і перельоти. Податковим резидентом я взагалі є в Дубаях. Але теж вочевидь з наступного року переїду до Києва.
На жаль, на одному місці поки жити не можу. Хотілося б, але ні. Таке кочівне життя дуже втомлює. Мені дуже подобається те, чим займаюся. Але найважче у професії тенісиста – постійні переїзди. Готелі, літаки, перельоти, аеропорти – це вбиває. Кілька років тому рахував, що провів за сезон 460 годин тільки в літаку.
Тенісні топ-держави
- Як тенісист я сформувався в Чехії. Якби не виїхав, то навряд чи став би тим, ким є зараз. Зараз ситуація в українському тенісі якщо й змінилася, то не набагато. Вирости гравцем хорошого рівня виключно в нашій країні, звичайно, можна, але тільки у виключних випадках. Для цього потрібно потрапити в місце, у клуб, де створені відповідні умови. Наприклад, до Харкова чи Києва. Інакше шансів не буде. Жодна країна світу не здатна підготувати висококласних тенісистів, якщо в цьому не зацікавлені на державному рівні.
Подивіться на топ-20 світового рейтингу. Там представники Іспанії, США, Австралії. То країни, які інвестують у розвиток тенісу, в інфраструктуру десятки мільйонів доларів. Ці держави проводять крупні турніри, в які теж потрібно вкладати величезні кошти. Є ще Швейцарія, де умови трохи інші. Але топових тенісистів з країн, які погано фінансують спорт, немає. Так, є Дамір Джумхур з Боснії і Ґерцеґовини, де ситуація з розвитком спорту не ліпша, ніж у нас. Але це радше виняток, ніж плід системної роботи.
Візьміть Францію, де постійно є 10-12 людей віком до 16-ти років, здатних реально добре грати. Зрозуміло, що з тих 12-ти один двоє здіймаються на найвищий світовий рівень. Тому французів у топ-50 і топ-100 вдосталь. А в нас у 16-річному віці є один перспективний гравець, якого просто зобов’язані довести до сотні. Бо якщо не буде грати він, то не буде грати ніхто. Такий шлях – безперспективний, адже й сам гравець виступає під тиском, і його команда не здатна працювати творчо. В такій атмосфері проявити свій максимум складно.
Чеський досвід
- У Чехії, де зростав з тенісної точки зору, дуже сильно розвинена клубна система. У кожному клубі займається дуже багато гравців, 80 відсотків з яких не ставлять перед собою завдання грати в "Турі". Чи ставлять, але не дуже професійно. Втім, у 14-18 років юнаків, які займаються тенісом, дуже багато і ті, хто справді на щось претендує, забезпечені якісними й розмаїтими спарингами. У такому середовищі людина здатна зрозуміти, росте вона чи ні, що треба змінити чи підсилити.
Україна – велика держава. Відстані між містами значні, їздити на змагання не дуже зручно. Чехія в цьому контексті вигідніша – 10 мільйонів населення і 450 кілометрів вздовж. Крім того, чехи в Європі, їм ближче добиратися на міжнародні змагання. Але все ж фундамент успішності закладений не завдяки географічним особливостям, а в системному підході до справи. Національна федерація тенісу Чехії отримує кошти з державного бюджету, потім ці гроші профільтровуються в клуби. А клуб зацікавлений, щоб у нього з’являлися сильні гравці в різних вікових категоріях. Бо від цього теж залежать об’єми фінансування. За перших номерів на національному рівні клуб отримує бонуси. Це стимул.
Читайте також: Світоліна – перша українська тенісистка, яка кваліфікувалася на чемпіонат WTA
Українські реалії
- У нашій державі єдиний стимул – заробляння грошей. Побудувати тенісний клуб і заробляти на ньому гроші – то не професійний теніс, а бізнес без прицілу на майбутнє. Кажете, щоб пробували щось змінювати такі як я? Такі як я б’ються головою в стіну і нічого вдіяти не спроможні. Зміни повинні ініціюватися згори. Повинна бути державна політика розвитку спорту. Мова ж не лише про теніс, а й про будь-який інший вид, починаючи з фехтування, біатлону, боксу, спортивної гімнастики, видів, які постійно приносять нам нагороди найвищого рівня. Проте парадокс у тому, що медалі є, а ці види недофінансовуються чи не фінансуються зовсім.
В Україні увагу звертають лише на футбол. Так, то найпопулярніша гра в світі. Я сам футболом цікавлюся, змалку вболіваю за київське "Динамо" і національну збірну. Я хлопців підтримую, бо вони не винні, що представляють вид спорту з найбільшим кругообігом грошей у світі. Люди обрали вірний напрям і раз досягли такого рівня, то, мабуть, є обдарованими. Питання в державних пріоритетах. Не можна звертати увагу лише на щось одне, нехтуючи всім іншим. Тим паче, що інколи наші футболісти грають не так, як нам би того хотілося. І точно не відповідно до об’ємів інвестицій, які у футбол в Україні вкладаються. До того ж не можуть всі діти нашої країни грати тільки у футбол. Людина має мати можливість вибору.
У нашій державі багато обдарованих людей. Сильні спортсмени з’являються постійно, навіть в умовах безгрошів’я. А уявіть, скільки чемпіонів ми б мали, якби інші види спорту фінансувалися адекватно? Так, ситуація в державі зараз важка. Але читаю, що з державного бюджету виділили 270 мільйонів гривень на будівництво синтетичних футбольних полів. Це добре. Але чому такі гроші виділяються лише на футбол?
Любов до України
- Я люблю свою Батьківщину. Але це почуття у мене сформувалося не за кордоном, а з дитинства. Любов до України мені прищепили батьки. Я так вихований. Зрештою, на мій погляд, кожна людина повинна мати місце де вона почуває себе вдома. При цьому треба прагнути, щоб ця домівка була затишною, комфортною, безпечною і наповнювалася добрими речами.
Читайте також: Я – патріот, який хоче щастя для України, – тенісист Стаховський після перемоги
Мрію про те, щоб в Україні люди жили краще, як ми живемо зараз. Яким може бути життя, бачу, постійно перебуваючи за кордоном. Повертаючись сюди, бачу, які прекрасні у нас люди. Але середовище, в якому вони живуть, не дає змоги жити на повні груди. А все тому, що кілька тисяч чиновників зробили з країни свою рабиню. Шкода, що так відбувається.
Я особисто, повертаючись додому, до Києва, завжди почуваюся комфортно. Так, є окремі нюанси, пов’язані з водінням автівки. Люди за кермом у нас поводяться агресивніше, ніж у європейських країнах. У нас багато заторів, пересуватися важкувато. А ще нині призвичаюся до нових назв вулиць. Після тривалих роз’їздів зараз почуваюся у власному місті немов турист. Але звикну.
Теж шкодую, що мало подорожував Україною загалом. Торік був у Львові, Трускавці. Прикарпаття й Закарпаття трохи бачив. А ось Полтава, Одеса, інші міста центру, півдня і сходу України для мене залишаються загадкою. Перечитав чимало статей і зрозумів, що в нашій державі чимало дивовижних місць, які хотілося б відвідати. Але вдасться це, мабуть, вже після завершення кар’єри. Візьму дружину, дітей, сядемо на машину й поїдемо.
Автор: Іван Вербицький
Читайте також: Українська зірка стрибків у висоту боїться... висоти!