Битва за Дніпро тривала чотири місяці. Лінія фронту битви за Дніпро – близько 1400 км. З обох сторін у боях були задіяні близько 4 мільйонів людей.

З радянського боку брали участь п'ять фронтів – Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний. 20 жовтня 1943 року їх перейменували.

Станом на початок битви ці фронти налічували загалом 2,65 мільйона бійців, 51 000 гармат, 2400 танків і 2850 літаків.

Німецькі війська, якими командували Еріх фон Манштейн і Ганс Гюнтер фон Клюге, сподівалися на оборонну лінію на правому березі Дніпра "Східний вал" (або "Лінія Пантера – Вотан"). Гітлер вимагав утримання позицій на Дніпрі за будь-яку ціну. Однак спорудження "Східного валу" не було завершене. Німецькі війська та їхні союзники у битві за Дніпро нараховували 1,24 мільйона бійців, 12 600 гармат, 2100 танків і 2000 літаків.

Внаслідок битви за Дніпро радянські сили відвоювали значну частину України, ліквідували оборону ворога на великій ділянці вздовж Дніпра, форсували його і захопили стратегічні плацдарми на правому березі. Також їм вдалось роз'єднати болотистим Поліссям німецькі групи армій "Центр" і "Південь". Так почалася поразка Вермахту.

Безпосередньо Київ визволяли війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії Миколи Ватутіна. Для звільнення столиці знадобились чотири фронтові операції: у жовтні три наступальні операції з Букринського плацдарму і в листопаді одна із Лютізького плацдарму. Саме остання операція виявилася успішною.

Радянське командування поспішало взяти Київ до 7 листопада – чергової річниці так званої Жовтневої революції, тодішнього головного державного свята. Військова рада 1-го Українського фронту висунула заклик: "Визволимо Київ до 26-ї річниці Великого Жовтня!".

Але надмірний поспіх і недостатня кількість засобів переправи стали причиною невиправдано великих втрат.

У холодну осінню пору, під шквальним вогнем противника червоноармійці були змушені долати водну перешкоду на човнах, колодах, щитах, дошках, діжках. Використовували навіть плащ-намети, набиті соломою, сіном, сухим очеретом – такий плащ міг протриматися на воді 15-20 хвилин.

Тисячі солдатів потонули в холодних водах Дніпра. Тисячі – загинули під вогнем противника. Як завжди, радянське командування не цінувало людські життя, робило ставку на "безмежні" – як йому здавалося – людські ресурси.

Під час битви за Дніпро і визволення Києва масово застосовували так звану "чорну піхоту" – підрозділи, сформовані із силоміць мобілізованого населення окупованих територій одразу після їхнього звільнення.

Цих людей кидали до бою без належної підготовки, обмундирування і зброї. Через що більшість з них загинули. Вважалося, що через дворічне перебування в окупації ці люди є потенційними зрадниками, тому мають кров'ю спокутувати "провину" і доводити свою відданість комуністичній тоталітарній державі та "великому вождю" Сталіну. Найтрагічнішою була доля наймолодшого призовного контингенту – юнаків віком 16-19 років.

Письменник Анатолій Дімаров згадував:

"Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку 43-го... І полковник, і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною".

Вранці 6 листопада 1943 року Київ, нарешті, був звільнений від окупантів. Місто зазнало жахливих руйнувань: знищено чверть житлових будинків, виведено з ладу 800 з 1176 підприємств. Чисельність населення скоротилася із майже 1 мільйона до 180 тисяч людей.

Майже одразу після визволення Києва радянським військам довелося перейти до оборони. Німці прагнули будь-що повернути контроль над столицею України і відкинути противника назад, за Дніпро. Друга Київська оборонна операція тривала з 13 листопада до 22 грудня 1943 року. Німцям вдалося просунутися на 35-40 км уперед, знову окупувати Житомир, але вийти до Києва вони не змогли – червоноармійці зупинили їх ціною великих втрат.

За офіційними радянськими даними, за звільнення всієї Наддніпрянщини від Чорнобиля до Херсона віддали свої життя 417 тисяч солдатів та офіцерів Червоної Армії. Санітарні втрати становили близько 1,3 мільйона військовослужбовців, які фізично більше не могли брати участь у боях.

Втрати в боях безпосередньо за Київ (три невдалі наступи з Букринського плацдарму і вдалий наступ із Лютізького плацдарму) становили 143 571 людей, з них 37 411 – загиблими. До них слід додати ще втрати під час другої оборони Києва, коли німці намагалися відбити місто. Тоді загинули ще 26 443 особи і 61 030 отримали поранення.

Загальна ціна визволення Києва – 231 044 солдатів і офіцерів, з яких 63 854 загинули.

Німецькі історики в 10-томному виданні "Німецький Райх і Друга світова війна", даючи оцінку військовому мистецтву за весь період від літа 1943 до літа 1944 років, зазначили: "Для німецької сторони на цей період припала серія безславних відступів, для радянської – безславних перемог, за які довелося заплатити занадто високу ціну. Червона Армія все ще використовувала неефективні методи ведення війни, намагаючись придушувати противника введенням у бій великих сил і не зважаючи при цьому на власні втрати".

За форсування Дніпра 2438 воїнів отримали звання Героя Радянського союзу. То було найбільш масове нагородження за всю війну та за всю історію існування цього звання. 668 із них воювали у складі 1-го Українського фронту, а 32 були киянами за походженням. Почесне найменування "Київських" отримали 65 частин і з'єднань.

Під час боїв за Букринський плацдарм командир телеграфного взводу 11-го гвардійського окремого батальйону зв'язку гвардії лейтенант Борис Скитиба (1913-1976) з групою бійців протягнув кабельну лінію та встановив зв'язок передового загону зі штабом корпусу, що розташувався на лівому березі. Координуючи артилерійський вогонь, Скитиба неодноразово долав річку й усував пошкодження на лінії зв'язку.

Санітарка роти 835-го стрілецького полку Марія Щербаченко (1922-2016) у складі десанту однією з перших форсувала Дніпро. Протягом 10 днів винесла з поля бою та надала першу медичну допомогу 112 пораненим бійцям. Важкопоранених – особисто переправляла через Дніпро і доставляла до найближчого медпункту.

Командир гармати 911-го артилерійського полку сержант Іван Івашина (нар. 1919) під час форсування Дніпра в районі села Нові Петрівці під Києвом влучним артилерійським вогнем забезпечив переправу та закріплення на плацдармі стрілецьких підрозділів. Нині 99-річний Герой мешкає в Києві.

У листопаді 1943 року танк Т-34 гвардії сержанта Михайла Ахтирченка (1918-1996) з 288-го танкового батальйону першим увірвався до Святошина. Знищивши дві протитанкові гармати, чотири автомашини, його екіпаж вийшов на магістраль Київ – Житомир, де атакував колону противника і здійснив два танкові тарани. Німці зосередили сильний вогонь по танку. Розвернувши бойову машину, Ахтирченко почав гусеницями чавити автомобілі німців. Всього в районі Святошина екіпаж знищив 20 автомашин, 40 возів, багато живої сили противника, а також захопив значні трофеї.

5 листопада 1943 року танк Т-34 гвардії сержанта Никифора Шолуденка (1919-1943) з 22-ї гвардійської танкової бригади, під час розвідки на вулицях Києва, першим прорвався у центр, на Хрещатик. У цьому бою Шолуденко загинув від осколкового поранення в груди. Похований спочатку на площі Калініна (нині Майдан Незалежності), згодом перепохований у парку Вічної Слави.