Людей, які люблять себе, називаю "мокрицями", – Ігор Філіштинський

659 Читать новость на русском
Ігор Філіштинський на "бойовому посту"

Наш нинішній співрозмовник – найдосвідченіший у сучасному українському волейболі тренер Ігор Філіштинський.

Продовження. Читайте початок: Відтік талантів з України поставлено на конвеєр

- Запорізька "Орбіта", яку ви очолюєте вже четвертий рік, три попередніх сезони завершила третьою…

- Наразі теж посідаємо третю сходинку, а якби відбулися матчі проти "Сєвєродончанки", були б другими. Проте в прифронтову зону ми їхати відмовилися, оскільки безпека людей для нас важливіша, ніж місце в таблиці. Відзначу, що бронза в минулому сезоні – то теж був не наш максимум, адже впродовж майже всього чемпіонату ми йшли другими. Втім, у найвідповідальніший момент, коли боротьба за медалі ввійшла у вирішальну фазу, сталася біда. Через наш спільний – мій як головного тренера, керівництва клубу і найперше лікаря команди – недогляд інфекційною пневмонією захворіло відразу п’ять основних волейболісток. З огляду на це, підсумкове третє місце виглядало вже як досягнення. Добре вкомплектовану сіверськодонецьку команду примудрилися перемогти навіть другим складом.

Власне, враховуючи, що "Орбіта" вигравала бронзу три сезони поспіль, зараз націлюємося на вищі досягнення. Проблема лишень у тому, що після завершення сезону-2014/2015 відразу в кількох наших волейболісток завершилися контракти. А попит на вихованок "Орбіти" нині чималий. Не бажаючи образити своїх попередників, мушу сказати, що три роки тому, коли мені запропонували очолити запоріжанок, стан команди був гнітючим. Наставник, який тренував "Орбіту" до мене, не соромився відразу після виходу до Суперліги говорити, що ці гравці не здатнє ні на що путнє.

- То справді так?

- З якого боку подивитися. Через три роки більшість цих волейболісток навчилися працювати з м’ячем. Поступаючись більшості команд за антропометричними показниками, ми боремося за призові місця. Воєдино склалися кілька важливих факторів – спроможність гравців, їх вміння, якість тренувального процесу, доглянутість і увага до команди з боку керівництва клубу. Звичайно, за рівнем матеріального забезпечення "Орбіта" до середньоєвропейських показників не дотягує навіть близько. Жодна з українських команд не дотягує, адже йдуть волейболістки навіть із найстабільнішого з фінансової точки зору українського клубу – "Хіміка" з Південного.

Викручується з ситуації кожен по-своєму. Одні клуби вирішують побутові питання гравців, інші забезпечують дівчатам навчання у вузах. У Запоріжжі уваги до команди від владних структур важко дочекатися ще й тому, що спортивних клубів у нас багато – баскетбольний, гандбольні, футбольний. Через те опираємося виключно на спонсора команди – ЗТНК. Запорізький національний університет виділив для волейболісток кімнати в гуртожитках.


Ігор Філіштинський дає вказівки

- Якщо б скласти рейтинг забезпеченості команд, якою б у ньому була "Орбіта"?

- Четвертою-п’ятою, але не третьою точно. Через те й не дивуйтеся, що в міжсезоння від нас пішло відразу восьмеро волейболісток. Христина Пугачова перейшла в команду-лідера чемпіонату Іспанії, я за неї радий. З "Хіміка" її туди не брали. Деякі перебралися у "теплу калабаню", туди, де не треба надмірно напружуватися, але де гріє сонечко і грошей теж платять більше, ніж у Запоріжжі. Є волейболістки, яким не подобалося, що при мені вони нечасто грали. Втім, усі ці люди за час нашої співпраці стали майстровитішими. Думаю, цього не заперечуватиме ніхто. Технічні навики ці дівчата, раз вони стали затребуваними на ринку, здобули. Нехай то гравці середнього рівня, але хтось у країнах Балтії, хтось на Кіпрі влаштуватися зумів.

Олімпійський чемпіон Віктор Михальчук, під керівництвом якого я свого часу грав, казав: "Ігорку, не кожен підопічний заслуговує на те, щоб ти його навчав". Це стосується зокрема й деяких осіб, названих мною між рядків. Їх вартувало б вигнати відразу, а я з ними працював, бо вони запоріжанки.

- Так чи інакше, команду цього літа вам довелося створювати практично з нуля…

- Прикро те, що залишили команду гравці, на яких ми розраховували. Це ввело у стан не те що розгубленості, а розчарування. Мова про Дарину Дрозд і Катерину Сильченкову, котрі перейшли у "Хімік". Не думаю, що южненці запросили цих дівчат виключно для того, щоб послабити нас. Хоча це теж правда. На мій погляд, у нашій команді Дарина і Катя могли себе проявити краще. Особливо це стосується Каті, котра не має достатньо ігрової практики й не змогла повноцінно влитися у новий колектив. Про це відкрито говорить, зокрема, й тренер "Хіміка" Сергій Голотов. Нічого не поробиш – людина на певному етапі себе переоцінила. У неї є чоловік, а він хоче мати більше грошей. Із Дрозд у мене стосунки були зовсім не простими. Використовував жорсткі форми вимог, але врешті домігся, що блокувати Дарина навчилася. Так, вона має проблеми з атакою, з одержимістю, з поводженням з м’ячем. Та людину взяли до лав команди-чемпіона. Інша річ, що бачили очі, що купували.

Переконаний: все що не робиться – на краще. Втратили одних – виховали нову перспективну волейболістку, котра раніше не грала ніде. Мова про Юлю Яструб, котра, щоправда, отримавши нещодавно запрошення в юніорську збірну України і потрапивши до іншого тренера, в дитяче середовище, знову опускається до свого дитячого рівня. В Юлі знову перестали виходити окремі елементи. На щастя, повернувшись у клуб зі звичними для нас вимогами, дівчина навик швидко відновила. Юля – гарний заліковик.

З допомогою Яструб і Ольги Кравченко-Жосан, котра повернулася з декретної відпустки, нам вдалося визначити прийомні позиції. Вони ж несуть на собі плеймейкерські функції, тобто, роблять гру. Але за міццю, амплітудою зйому в атаці, Юля і Оля таким волейболісткам як Катерина Дудник з "Галичанки", Анна Лісієнкова з "Сєвородончанки" чи Катерина Чернуха з "Хіміка", звичайно, поступаються. Ми намагаємося компенсувати недоліки швидкістю ведення гри. Практика показує, що чим коротший інтервал між першим і третім дотиками, тим більша ймовірність завершити атаку результативно. Розраховувати на зважені дії, не маючи в складі потужних нападниць, неможливо. Тому впродовж чотирьох років ми робимо акцент на швидкості, винахідливості гри.

- Не дивно, адже у вас є дуже талановита пасувальниця Ольга Скрипак.

- Ця дівчина грає у нас з 15 років. Невдовзі Олі виповниться 19, і альтернативи їй немає, хоча на місцевому рівні достойного дублера Скрипак знайти обіцяли. Наразі не складається.


Тренер уважно спостерігає за грою талановитої Ольги Скрипак.

- Запоріжжя завжди було для України кузнею волейбольних талантів. Це визначення нині актуальне?

- Керівництво заводу, запрошуючи мене, виставило умову – команда має складатися на 85 відсотків із запоріжанок чи дівчат, які є вихованками місцевого волейболу. Тому попервах ми й залучали до складу Олександру Биценко, котра є випускницею запорізького спортінтернату. Гравці, котрих знаєш і які могли б стати опорою на стадії стабілізації гри, могли складати не більше 15-ти відсотків. Погодьтеся, небагато. Це додавало складнощів. Тренери інших клубів таких обмежень не мають і при нагоді підсилюють склад усіми найсильнішими, незалежно від того, де ці дівчата народилися і хто їх виховував.

Зараз на підході нове покоління вихованок запорізького волейболу. Всі вони – середньої руки гравці, зірок з неба знімати жодна не буде. Але навіть при цьому, прийшовши в команду влітку 2012-го, від послуг цілої групи волейболісток, які розраховували залишитися, відмовився. Звісно, сподобатися це людям зацікавленим не могло. Такі явища породжують щось на кшталт конфліктних ситуацій. Волейболістка вважає себе затребуваною і не хоче розуміти, що вона іноді банально не підходить тренерові під модель гри. Оскільки ж широких можливостей дати людині оклад, забезпечити харчуванням немає, з’являється певна напруга в стосунках. Але я йшов на такі речі свідомо.

Критерієм оцінки роботи є Його Величність Результат. Навіть не стільки він, скільки затребуваність гравців іншими клубами. Раз усі наші волейболістки мають варіанти працевлаштування, то щось ми робимо правильно. Подобається це комусь з людей, які вважають, що розбираються в волейболі, чи ні. У мене є своє бачення моделі гри. Наскільки вона сучасна – питання інше. Про всяк випадок, у поточному сезоні бодай по разу усіх суперників ми вже перемогли. Раз так, то, мабуть, ми на правильному шляху.

Наша біда ще й у тому, що чимало людей потрапляють у клуби Суперліги необученими. Щойно у наших далеко не юних тренерів з’являються перші успіхи, як вони відразу задирають носа, ведуть себе не зовсім адекватно, відштовхуючись від заслуг і вмінь. Видатний тренер Володимир Бузаєв охарактеризував таких представників найбільш ємко: "Не всі люди знають предмет". Без цього навчити людей грати складно. Дуже поважаю працю дитячого тренера, але проблема в тому, що дітлахів треба вчити, а не тренувати. Ось це жахливо. Навчанням у таких випадках доводиться займатися тренерам суперлігових команд. Фактично, три роки цим і займався. Так, поставити навик, хореографію елементу складно, але з дітей виліплювати майстрів легше. Бо діти – то, грубо кажучи, пластилін.

- У Запоріжжі є тренери, котрі з того пластиліну виліплювали гарні скульптури. Мова про подружжя Перебийносів…

- Коли я сюди прийшов, чимало талановитих волейболісток повиїжджали. Зокрема дивом не опинилася в Азербайджані 15-річна Скрипак. Звичайно, мені залишили не випалену землю. Радше то була команда середнячків, котрі сміялися з моїх слів: "Дівчата, давайте попрацюємо і потрапимо в зону єврокубків". Тобто, сміх викликали перспективи посісти четверте-п’яте місце з восьми команд. Тоді від нас підши Еліна Гебер, Олена Харченко, Олена Напалкова. Не виключено, що пішли вони з подачі колишнього тренера команди Віктора Перебийноса. Ще двоє дівчат – Безсонова та Байдюк – опинилися в Баку. Своєї вини теж не знімаємо. Але…

Разом з тим, з суто професійної точки зору Любові Перебийніс рівних немає. На щастя, їй довіряють і віддають найкращих дітей. Любов Миколаївна якраз виховала дуже талановиту дівчинку 2001 року. З великим майбутнім, котра відбудеться як волейболістка у будь-яких руках. Шкода лишень, що кошти на функціонування запорізького спортінтернату виділяються дуже кволо. Якщо тренер луцької "Волині" Богуслав Галицький має тісний контакт з керівництвом міста, то нам складно набитися на прийом навіть до пані Власової, спортивної чиновниці місцевого рівня.


Ігор Філіштинський: "Я емоційний, іноді – грубий"

- Колись ви сказали: для того, щоб команда заграла, її гравці мають тренера ледь не ненавидіти…

- Люди, яких назвав би "приживальцями", є не лише у спорті, а й у всіх інших сферах людської життєдіяльності. Це ті, хто високо себе позиціонує, не завжди підтверджуючи свій статус продуктивністю дій. Ось для таких я колючих епітетів не жалів ніколи. Не завжди лідер за працелюбством є лідером у роздягальні. Хтось нахабніший, хтось "культурніший", хтось недостатньо одержимий – ці риси характеру позначалися, зокрема, й на стосунках окремих гравців з керівництвом клубу. Довелося ці устої поламати. Людей, які люблять себе у волейболі, а не волейбол у собі, називаю "мокрицями". Коли я озвучив свою думку на запорізькому телебачення, багатьом мої висловлювання не сподобалися. Через те вже й не дивуюся, що чимало "близьких" до команди людей вболівають проти "Орбіти". Але нас це не ображає, а тонізує.

- Чи є надія, що в другій половині сезону "Орбіта" підсилиться?

- На щастя, в команду тягнуться люди, в яких не все складається у закордонних клубах. Мова зокрема про ту ж Биценко, а також про Дашу Чміль, запоріжанку, яка колись розкрилася, виступаючи у мене в складі одеської "Дженестри". Вони готуються з командою, підтримують кондиції. Взагалі, мене радує, що колектив оздоровився з огляду на внутрішню сумісність між гравцями і тренерами. Раніше такого не було. Це також обнадіює. Якщо у цей важкий час команда збережеться, то вона має майбутнє.


Команда і Тренер

Було б розуміння. "Вожді" нашого клубу полюбили волейбол, і за це їм велике дякую. Вони ходять на волейбол сім’ями, але й читають різні небелиці ображених мною чи родичів ображених на пабліках клубу в соцмережах. Так, я емоційний, іноді – грубий. Правда-матінка не подобається нікому. Особливо – гравцям. Тому мене не дивує, що в коментарях мене критикують, обзивають чи поливають брудом. Не так треную, не так веду гру, не тих замінюю, не тих ставлю – все, наче, звично. Але керівники, начитавшись усього цього, починають сумніватися. Я їх не засуджую, бо вони ж професійно у волейбол не грали і не тренувалися. Проте буде шкода, якщо через ці дурниці постраждає справа.

Під фото, на якому зображено наш автобус, підпис: "І хто ж там тепер їде? Він всіх порозганяв". У тому й річ, що зараз в "Орбіті" зібралися люди, які люблять волейбол у собі, а не навпаки. Набирати форму після травми до нас прийшла Аня Довгополюк, з "Хіміка" взяли Юлю Герасимову. Не думаю, що ці люди чимось гірші за тих, з ким я розпрощався.

Читайте також: Російських журналістів обурив червоно-чорний прапор на біатлонних змаганнях

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук