На допитах вимагали свідчення про методички НАТО, – звільнені з полону ультрас з Луганська

3427
Артем Ахмеров і Владислав Овчаренко / Фото автора

Фанати луганської "Зорі" Артем Ахмеров і Владислав Овчаренко розказали про свій арешт, катування в застінках терористів і подробиці звільнення з полону "ЛНР".

Вони поступово повертаються до звичайного життя, звикають до нового міста. У полон до бойовиків з так званої "Луганської народної республіки" вони потрапили, коли ще не мали й 20-ти. Після того, як суд "еЛеНеРії" виніс хлопцям драконівські вироки, акції на їхню підтримку прокотилися всією Україною і вийшли за її межі. На щастя, ця історія має добре закінчення. Напередодні Нового року Артем Ахмеров і Владислав Овчаренко потрапили у список 74-х українців, котрих керівництво нашої держави визволило з неволі шляхом обміну.

"Лікуємося, як депутати", – каже Владислав при зустрічі на сходах київської лікарні "Феофанія", де здебільшого оздоровлюється вітчизняна політична знать. Там більшість колишніх полонених лікується за державний кошт. Простору палату Владислав з Артемом ділять на двох. Між ліжками висить національний стяг. На столі в одноразовій посуді саме парує обід – гречана каша з відбивною і салатом з червоного буряка. Поки хлопці їли, у двері постукала медсестра. "Ось, – подає Владові літрову пляшку. – Випий це за три рази". "Заспокійливе принесли, а то я думав, що тебе зовсім не лікують, лише мене", – сміється Артем.

-Трохи вже відійшли, морально так точно, – каже Владислав. – Морально ми відновилися ще тоді, коли під час обміну побачили у Майорську синьо-жовтий прапор. Почуваємося вільними людьми. За рік у застінках звикли до ґратів, конвоїв й інших "принад" тюремного життя. Маємо багато вільного часу, але ще не знаємо, куди можна піти. Київ знаємо погано.

Артем: Для початку важливо відновитися фізично. В неволі тіло встигло атрофуватися. Морально ж могли зламатися там.

Двоє хлопців з числа луганських ультрас, котрих арештували одночасно з вами, не встояли, визнали свою провину і відповідно від обміну відмовилися.

Владислав: То їхній вибір і я їх не засуджую. Чому вони так вчинили, зараз уже не дуже важливо.

Артем: У кожного свій запас міцності. Засуджувати, що комусь його забракло, не вправі ніхто.

У вас, мабуть, теж виникали ситуації, коли думали, що не встоїте?

Артем: Так. Важко залишатися незламним, коли тебе постійно б’ють, морально знущаються, глумляться, кажуть, мовляв, залишишся тут назавжди, тебе ніхто обмінювати не буде, рідні і близькі від тебе відмовилися. У найскладніші моменти, коли охоплював відчай, думав над тим, щоб вистрибнути у вікно кабінету, в якому проводився допит.

Владислав: У мене були думки, щоб напасти на співробітника МГБ. Коли сміються над тобою, ще витримати можна. Інша річ – коли починають словесно знущатися з твоїх близьких, батьків. Такий психологічний тиск витримати нереально важко. Вони намагалися зламати не стільки наші переконання, скільки нас як особистостей.

Артем: Доходило до того, що ці товариші пропонували: "Давай, щоб ти не мучився, побіжиш, а ми тебе розстріляємо за спробу втечі". А були випадки, коли людину ставили під стінку, ніби збираючись стратити, але постріли робили свідомо невлучно. Уявляю, що відчули ті, хто пережив щось схоже.

Артем Ахмеров
Артем Ахмеров

У той момент, коли ви потрапили до рук сепаратистів, війна тривала уже півтора року. Ви ж розуміли, що за ультрас стежать і ваш арешт – справа часу?

Владислав: У Луганську в той час могли взяти кого завгодно. Для цього не обов’язково бути ультрас. Тому розраховували, що нам пощастить. Звісно, в ідеалі вартувало виїхати, і батьки навіть говорили, щоб саме так і вчинив. Але не міг же я їх залишити наодинці.

Артем: Я навіть виїжджав. Але потім знову повертався. Бо Луганськ – то мій дім, то теж частина України.

Була інформація, що ви допомагали українським військовим.

Владислав: Я допомагав інформаційно. Люди на мене виходили, запитували про ситуацію в Луганську. Допомагати матеріально було складніше. Іноді віддавав по 200-300 гривень на потреби наших хлопців. Але на загальному тлі то ж копійки. Мушу сказати, що мав бажання вчинити так, як чимало інших представників нашого руху – піти воювати. Проблема полягала в тому, що в Луганську залишалися рідні. Виїхати вони не могли.

Владиславе, ваша матір розповідала в інтерв’ю сайту "24", що й через рік після тих подій не знала деталей викрадення.

Владислав: Ми з Артемом йшли центром Луганська. В якусь мить нас зі всіх сторін оточили цивільно вдягнені люди, представилися співробітниками поліції. Найперше відібрали паспорти і телефони та сказали іти з ними.

Артем: У будівлю СБУ нас довезли на машині, потім розвели по різних кабінетах і почали допитувати. Цікавилися нашою діяльністю в інтересах України, "шпіонажем", співпрацею з військовослужбовцями. Запитували, в якій розвідшколі проходив підготовку. Впродовж місяця. Відповіді не було. Але найбожевільнішим було питання про місцезнаходження методичок НАТО.

Владислав: О, то було найкумедніше з тих допитів! Питання, яке загнало мене в ступор. "Ну что, дружіщє, гдє мєтодічкі НАТО?" – наче й сміятися недоречно, не знаєш як реагувати, що говорити. Зізнаюся, що до того не знав навіть про існування слова "методичка".

Читайте також: Візантійська практика Москви, або Чому Кремль погодився на обмін полоненими

На родичів теж тиснули психологічно?

Владислав: Єдину нагоду поговорити з батьками отримав вже після оголошення вироку, 13 листопада. Тиск, звичайно, був, але мама мені про це в той момент не говорила. В розмовах з батьками нас називали "посібниками карателів". Проте найважче було навіть не те, а що пальцями тицяли чимало знайомих. Мовляв, твій син – "укроп". Над татом з мамою підсміювалися. В батька на роботі одного разу через це ледь не дійшло до бійки.

Когось з тих, хто "трудиться" в МГБ, знали особисто?

Владислав: Знайомі обличчя були, але імен називати до того часу, поки в Луганську залишаються дорогі нам люди, не буду. Можу лишень сказати, що росіян поміж представників МГБ і "народної міліції" серед тих, хто працював з нами, не було. В основному то були перевдягнені під "ленеерівський" стяг колишні працівники СБУ й міліціянти. Російські "специ" начебто виконують керівні функції.

Артем: Зі мною в камері сидів чоловік, якого катували (били током, заливали через тканину до рота воду) впродовж усієї ночі. Кати були в масках, але в їх говірці відчувався характерний "маасковскій акцент". У Луганську так не розмовляє ніхто. Та й працювали ці діячі не як місцеві, а зі знанням справи. Взагалі, проаналізував і зрозумів, що окремі особи впродовж останнього року траплялися в моєму житті надто часто. Зрозуміло, що вони нас вели, слідкували. Безумовно, моніторилися наші соцмережі. А сьогодні забрав з ремонту повернений при звільненні мобільник. Майстер показав, що в апараті бракує окремих деталей і вмонтовано чіп. Якщо активую телефон, ті люди матимуть змогу мене прослуховувати.

Владислав Овчаренко
Владислав Овчаренко

Мабуть, з правоохоронцями у вас були особливі рахунки ще з часів фанатської діяльності?

Артем: Проблеми були, але напряму з "мусорами" в основному спілкувалися старші хлопці. Поміж оперативників МГБ зустрів товариша, котрий раніше входив до руху лояльних фанатів "Зорі" з назвою "Loyals". Як правило, впродовж матчів вони майже не "заряджали", обмежувалися кількома перекличками з нашим сектором. Траплялося, що в нас із "лояльними" були бійки. Так ось, у перший день, коли нас прийняли, той тип у погонах молодшого лейтенанта впізнав нас. "Ви з ультрас?" – питає. "Так". "А я з "Loyals", – каже. "Ну, нічого дивного". Більше ми не спілкувалися.

Вам пропонували співпрацю?

Владислав: Ні. Нам інкримінували шпіонаж, державну зраду і хотіли впаяти підготовку терактів.

Артем: Мені казали, що в разі, якщо розповім, де проходив підготовку, буду відпущений у якості свідка. Відповіді не було і тоді слідчі почали хитрувати. "В тебе стаття особливо важка – держзрада, – кажуть. – Тобто отримати можеш у межах від 12-ти до 20-ти років ув’язнення. Але в нас не Америка, статті не сумуються. Якщо когось вбив, можеш зізнаватися. Гірше не буде". Пізніше дізнався, що статті в "ЛНР" таки плюсуються, термін ув’язнення може складати і 150 років.

Читайте також: Бойовики змушували нас діставати з під завалів ДАПу тіла "кіборгів", – звільнений з полону боєць

Розкажіть трохи про умови, в яких вас утримували.

Владислав: Спочатку сидів у підвалі колишньої будівлі СБУ. Це називається спецізолятором МГБ. То звичайна катівня. Стіни заляпані кров’ю, навколо – койки. До туалету нас виводили двічі на день – зранку і ввечері. А били в кабінетах, під час допитів. З 6 жовтня 2016 року мене перевели в СІЗО. Умови там не відрізняються від схожих приміщень на всій території України.

Артем: У підвалі було дуже холодно, постійно горіло бліде світло. Годували двічі на день. Холодним борщем. Здається, лише раз теплий принесли. А ще одного разу зробили справжнє свято – принесли ще теплі, свіжоспечені солодкі булочки. Мабуть, у тодішнього "міністра держбезпеки ЛНР", а зараз в.о. глави цього збіговиська Пасічника День народження був (сміється).

17 років для Владислава і 13 для Артема – теж багато. Майже стільки ж, як ви прожили.

Владислав: Не розумів, що відбувається, не вірив, що таке можливо. На момент затримання мені було 19… Знаєте, про що досі шкодую? Що не вигукнув після завершення суду "Слава Україні".

Артем: Теж себе за це картаю. А до 13-ти років я поставився з іронією. Бо розумів, що ніхто стільки сидіти не буде. Рішення ж відверто політизоване. Правда, про те, що вже через два місяці буду на волі, навіть не мріяв.

Артем Ахмеров і Владислав Овчаренко: перший подих на волі
Артем Ахмеров і Владислав Овчаренко: перший подих на волі

А коли почали мріяти?

Артем: Засудили нас 25 жовтня. Надія на звільнення з’явилася, коли 16 листопада побачив по телебаченню сюжет про зустріч Путіна з Медведчуком. Після тієї розмови Путін начебто телефонував ватажкам "ЛНР" і "ДНР". Здається, 17 листопада до мене приїхала омбудсмен "ЛНР" Ольга Копцева. Сказала, що СБУ дала запит на мій обмін. "Хочеш чи ні? – питає. – Якщо ні – задокументуємо в присутності представника ООН, що відмовляєшся". Я відповів ствердно. "Відразу попереджую, що я відповідаю лише за нашу сторону, – лякала Копцева. – Маєш розуміти, що СБУ просто так людей не відпускає. Тебе завербують".

Владислав: Але потім тривалий час жодних розмов не було. Та ще й в "ЛНР" трапився переворот. Тоді промайнула думка, що обміну не буде взагалі. Лише 25 грудня почули, що Медведчук з Путіним таки домовилися про обмін, який має відбутися через два дні. Наступного дня нас постійно водили з кабінету в кабінет. Підписав чимало папірців, клопотання про помилування, зробили фото на довідку про звільнення.

Артем: А завершився той день тим, що тих дев’ятьох, кого мають обмінювати, в спішному порядку відвели до лазні. Щоб ми помилися і виглядали достойно. До того ж впродовж року змогу помитися давали раз на тиждень чи навіть на два.

Читайте також: Український журналіст описав поведінку російських пропагандистів під час обміну полоненими

У день обміну обійшлося без пригод?

Артем: Вранці нас зібрали миттєво, буквально за п’ять хвилин. Крім дев’ятьох цивільних, окремо на тій же території, але в приміщенні лікарні утримували сімох українських військових. Начальник СІЗО сказав, що відбуватиметься після того, як нас вивезуть за ворота. Після того розписалися в особових справах, отримали довідки, нам з Владом повернули паспорти, всіх 16-х посадили в машини. За ворітьми почалося невеличке шоу. На нас набігли "ленеерівські" журналісти, представники телеканалу "Луганськ 24", прес-служби народної міліції і почали ставити недолугі запитання на кшталт "що будете робити надалі?"

Владислав: До того Ольга Копцева провела перекличку і запитала: "Хто хоче залишитися?" У відповідь – тишина. Після того колона з восьми автівок (три автобуси, дві автівки ГБДД, рятувальна машина, машина з представником прес-служби "народної міліції", авто супроводу). Конвоїри, які були з нами в салоні, на прощання видали: "Більше не попадайтеся".

На "нулі" в наш автобус зайшов полковник СБУ Юрій Качанов. Озброєні конвоїри, омбудсмени Копцева і Морозова теж залишалися. Качанов виступав гарантом їхньої безпеки. "Ви ж мені вірите?" – запитав полковник. "Юро, тобі вірю. СБУ – ні", – відповіла Копцева. А ще треба було бачити обличчя водія автобуса, який щодня їздить за маршрутом "Латугіне – Луганськ". Чоловік вочевидь ідейний, тож коли почув, що треба заїздити на територію, підконтрольну Україні, сильно злякався. Щойно в’їхав, закутався так, що було видно тільки очі.

Владислав Овчаренкр: перші кроки на воліНам у салоні заборонили не лише розмовляти, а навіть дивитися по сторонах. "Сидіть мовчки і дивіться тільки вперед". Але коли побачили український стяг в українському Майорську, очі в усіх забігали. То була мить полегшення. Потім на вулиці тривали заключні перемовини, а у вікна автобуса в усі щілини намагалися заглянути українські та російські журналісти. Ми зашторилися, зайвої уваги уникали. Ейфорія охопила лише тоді, коли Качанов сказав виходити з автобуса.

Невдовзі після обміну вже давав інтерв’ю Насті Станко з "Громадського". В цю мить до мене підбігла Ірина Геращенко. "Владиславе, пан Президент на зв’язку, він хоче з тобою порозмовляти", – і дає слухавку. Зізнаюся, я розгубився, не знав, що говорити. Президент поздоровив з тим, що ми вже вдома, що нас нарешті обміняли, сказав, що особисто знає нашу з Артемом історію і що дуже за нас хвилювався. Також поцікавився моїм самопочуттям і побажав якомога швидше добратися до Києва.

При перельоті говорили з Порошенком наживо?

Владислав: У Харкові Президент на вертушці кожного обійняв, потис руку, а потім звернувся до всіх загалом.

Ваші рідні теж у Києві?

Владислав: Мої батьки – так.

Артем: Частина моїх залишилася в Луганську. Сподіваюся, з часом вони теж переберуться.

Чим збираєтеся займатися після того, як остаточно відновите сили?

Владислав: Хочу залишитися в Києві і присвятити себе роботі на благо полку "Азов". Їхні погляди й ініціативи для мене близькі. Сподіваюся, зможу бути корисним.

Артем: Я хочу закінчити вуз. Наразі навчаюся за спеціальністю "фінанси та кредит" у Сіверськодонецьку на Луганщині. Закінчу магістратуру, отримаю освіту і тоді буду влаштовуватися. Хоча, звісно, треба десь працювати уже найближчим часом. Бо ж у Києві за щось жити треба.

Чим збираєтеся займатися після того, як остаточно відновите сили?

Владислав: Хочу залишитися в Києві і присвятити себе роботі на благо національного корпусу "Азов". Їхні погляди й ініціативи для мене близькі. Сподіваюся, зможу бути корисним.

Артем: Я хочу закінчити вуз. Наразі навчаюся за спеціальністю "фінанси та кредит" у Сіверськодонецьку на Луганщині. Закінчу магістратуру, отримаю освіту і тоді буду влаштовуватися. Хоча, звісно, треба десь працювати уже найближчим часом. Бо ж у Києві за щось жити треба.


Акція "Свободу Овчаренку і Ахмерову"

Коли перебували в неволі, знали про акції, які проводилися на вашу підтримку?

Владислав: Почув 13 листопада від батьків. Зізнаюся, був вражений. Ми ж звичайні хлопці. А тут на нашу честь висять банери на кожному стадіоні, причому не лише в Україні, а й у Грузії, під час матчу "Зорі" з "Гертою" в Берліні. Також були стікери з нашими обличчями. Це неймовірно.

У застінках була змога слідкувати за тим, як грає "Зоря"?

Владислав: У камері був телевізор. Іноді матчі нашої команди в Лізі Європи транслювали по російському "Матч ТВ". Дуже порадував гол Сашка Сватка у ворота "Герти".

Артем: Я по кілька разів перечитував звіти у тих газетах, які передавали передачами. Вивчав склад, сам розподіляв, хто на якій позиції грає. Щоб не відстати від життя.

Читайте продовження інтерв'ю:
Екс-беркутівці згадували Майдан і катували нас, – звільнені з полону ультрас з Луганська

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук