На нас інші команди дивилися так, ніби ми якісь первісні люди, – могулістка Тетяна Петрова

Могулістка Тетяна Петрова
Могулістка Тетяна Петрова / НОК України

Вона меломанка, любить комедії та читає спортивну літературу. Готується стати мамою та буде боротись за потрапляння на Зимові Олімпійські ігри 2022. Могулістка Тетяна Петрова розповіла Спорт24 по свій прихід у спорт, потрапляння на Олімпійські ігри, проблеми могулу, чому 24 роки не було Олімпійської ліцензії, чи є перспективна молодь та чим ще займається.

Що таке могулДисципліна фрістайлу, змагання зі спуску з гори на лижах спеціальною горбистою трасою, що має нахил 27 градусів, із виконанням акробатичних стрибків. Результат спортсмена визначається за часом проходження траси та суддівською оцінкою якості стрибків. Трампліни для таких змагань бувають трьох різновидів: великий, висота якого 3,5 м з нахилом 65 градусів, середній, висотою 3,2 м з нахилом 63 градусів, та малий, відповідно 2,1 м та 55 градусів. Площа приземлення обов'язково покривається пухким снігом. Могул входить до програми Олімпійських ігор, починаючи з Альбервільської олімпіади 1992 року.

За 24 роки незалежності на Зимових Олімпійських іграх у фрістайлі Україна була представлена ​​тільки в лижній акробатиці. Першою представницею України за роки незалежності в дисципліні могул стала франківчанка Тетяна Петрова, яка виступила у Пхенчхані 2018. Вона зайняла 20-е місце.

– Про що мріяли в дитинстві, школі?
– Так вийшло, що батьки поїхали на заробітки і залишили нас з бабусею, дідусем і тіткою. На літо ми їхали до них, але решта 9 місяців ми чекали на зустріч з батьками. Однією з моїх мрій було те, щоб ми були всі разом, щоб ніхто нікуди не їхав. Щоб був спокій, як у всіх, повноцінна сім’я.

– В школі займалися якимось спортом?
– Спорт для мене почався дуже пізно, фактично після закінчення моєї школи. До цього навіть не задумувалась про нього. Була активна, але спортом не цікавилась. В мене ще однокласниця була, гроза школи, ми бігали разом, носились, але не більше.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Допис, поширений Tanya Petrova (@zozylka33)


– Вперше на лижі Ви стали в 7 років?
– В мене з першого разу вийшло, і після того разу кожні вихідні "вішалася" татові на шию, коли вони приїжджали, коли була така можливість. То десь 5-6 разів на зиму ми з ними їхали. А потім вже почалося, що своє спорядження треба. Любов була, я зрозуміла, що без того вже мені буде не так цікаво.

Читайте також: Від бальних танців до стронгмену: інтерв’ю з чемпіоном України Павлом Кордіякою

– Якщо Ви до 16 років в професійний спорт не йшли та про це не думали, то ким хотіли бути?
– В нас на той момент сімейний бізнес з’явився, батьки повернулися. Мене в торгівлю завжди тягнуло. Тому отримала комерційно-фінансову освіту. Спочатку на стаціонарі в коледжі в Івано-Франківську, а потім на заочному у Львівській академії. Досі працюю за спеціальністю. Це єдине, напевно, що мене так затягнуло. Батьки займалися торгівлею, і ми приїжджали до них та працювали. Все своє життя я вмію працювати. І навіть зараз, коли мені ще залишилося трішки до родів, все одно працюю.

– Який саме сімейний бізнес?
– Це прокат і продаж гірськолижного спорядження та велосипедів. Цим наші чоловіки займаються. А в нас з мамою – модний жіночий одяг

– Одяг – це українські бренди?
– По-різному. Ми шукаємо українські, але вони не вміють трішки на ринку працювати, тому не цікаво деколи з українськими брендами співпрацювати.

– Як у Вашому житті з’явився професійний спорт?
– Коли мама приїхала з Польщі (вони там працювали), почала займатися манікюром. Вона перша, хто почав робити в Івано-Франківську манікюр. Приходили до нас різні клієнти, мама тоді вдома працювала. І одного дня прийшла до нас жінка, яка працювала в фізкультурному коледжі викладачем. Вона дивиться на мене, а я така активна, ношуся по хаті, бігаю. В 16 років діти були зовсім не такі, як зараз.

Ми почали розмовляти, мова зайшла за лижі, і я зрозуміла, що щось вона знає. Вона каже, що у фізкультурному коледжі є відділення фрістайлу. Думаю, піду, подивлюсь, що це таке. Прийшла в зал, побачила батут. Попробували мене туди записати. Але в той же день не вдалося, бо якраз мав бути літній Чемпіонат України, і в них не було часу.

Читайте також: Є тільки одне місце – перше, все інше втішні призи, – переможниця Кубку світу Олена Старікова

Через декілька днів після змагань мені передзвонили і сказали, що можу приходити. Вони так на мене подивилися, зміряли знизу вверх, зверху вниз. Думала, що нічого не буде. Але наполегливість взяла своє. Тренер Олександр Пічунін, вони зараз зі своєю дружиною Тетяною в Канаду виїхали, зайнялася мною. Вона сказала своєму чоловікові: "От я бачу в ній щось". Ми пробували, пробували, я за місяць в шпагат сіла. Якось легко йшло, бо активне було дитинство, бігове більше. Не качалися, але рухалися постійно, тому було легше ввійти в ту колію.

– Як рідні до цього поставилися?
– Спочатку, вони не знали, що це таке. Але потім, коли на трампліні довелося стрибати, коли через голову, то… На одне тренуванні якраз тато приїхав. Хотіла, щоб батьки прийшли, подивилися чим займаюся. Прийшли, стали, дивляться. Якраз в мене тоді такий день якийсь був, я ще й на емоціях, і треба показати щось. Виходжу на сальто, перекручую, даю головою об сніг, "заснула". Відкриваю очі, вже тато стоїть, каже: "Все, додому!". Я кажу: "Ні, не йду нікуди, залишаюся тут".

– Було бажання покинути могул?
 

Ніколи не було. Тому що коли ти до цього свідомо сама прийшла, то мені здається, рідко буває бажання покинути. Мене ж ніхто не змушував туди піти, я сама прийшла, бо мені так відчулося в той момент, хотілося. Мені і до сих пір хочеться.

– Чому зупинилися саме на могулі, а не акробатиці?
– Бо люблю більше їздити, ніж стрибати. Важкокоординаційний вид спорту. І для акробатики вже було запізно в 16 років. Так, як мені подобалося більше їздити, ми вже на той час познайомилися з моїм тренером (Сергій Чміль). Нас перетягнули, бо акробатика в той час занепадала конкретно: ні зборів, ні виїздів, нічого. А теперішній мій тренер на Буковелі багато років пропрацював інструктором, і в нього було більше можливостей потрапляти на сніг. Він так постарався домовитися, що і нам була така можливість потрапити. А можливість покататися – це круто!

Читайте також: Як замість кондитера стати чотириразовим переможцем Паралімпіади: історія Романа Павлика

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Допис, поширений Tanya Petrova (@zozylka33)

– Чим могул має бути цікавий вболівальникам, які дивляться його по телевізору чи стоять на трасі?
– У нас взагалі цієї культури в Україні немає. Могул настільки захоплюючий, поєднання швидкості з акробатичними елементами. Як на мене, то могул набагато цікавіший від акробатики. І публіки він збирає більше, особливо, коли іде парний могул. Америка, Канада й багато європейських країн фанатіють від змагань.

– Спорт для Вас – це хобі?
– Думаю, що так. Хобі і стиль життя, напевно. Коли це не робота, то більше задоволення приносить.

– Любите екстрим?

Вже боюся казати, що люблю, бо може щось і зміниться, але, напевно, так, екстрим – це моє. Зараз в такій фазі пасивній, то мені цього не вистачає. От сьогодні в мене вільний день і не знаю, що з собою робити, коли немає роботи і немає тренувань, депресія. Хочеться екстриму.

– Швидка їзда на автомобілях також подобається?
– Так, якщо по прямій, то люблю поганяти, або на світлофорах когось обігнати з чоловіків, підтиснути трохи.

Читайте також: Було бажання зробити команду-переможницю, – екс-тренер Усика та Ломаченка Дмитро Сосновський

– Скільки днів в році Ви на змаганнях і зборах?
– Якщо рахувати олімпійських рік, то це було дуже багато, як для нас, більш як 150 днів. Це максимальний показник.

– Ви працювали інструкторкою, там познайомилися з чоловіком?
– Інструктор на Буковелі, я там три сезони працювала. Це не був спосіб заробляння грошей, для мене це був спосіб потрапити на сніг і пробути там якомога довше. Може навіть більш як 100 днів на снігу була. Я чекала вечірнього катання, бо інструктори після закінчення роботи мають можливість 2 години покататися. Жодного вечірнього катання не пропустила.

6 чи 7 років тому познайомилися там з чоловіком. Він знав, що я тренувалася, що спортсменка, знав мого тренера. Ми всі в одній діжці були, тому всі один одного знали. Але до сих пір мені розказує як правильно кататись.

– Коли немає снігу, чим займаються могулісти?
– Треба дуже багато бігати. Нас тренер так витренував за ці роки, що для нас 10 кілометрів – це нічого. Планувала навіть побігти півмарафон, але не склалось. Є ще водний трамплін на Буковелі, ще там стрибаємо. Різні стрибкові вправи, батут, підкачка. Ходимо в зал.

– Як зараз проходить Ваш день і як проходив до вагітності?
– Коли готувалася до сезону – це однозначно ранішні і вечірні тренування, особливо в літній період. Зранку ми ходили на батут і підкачку, а ввечері в основному біг. А зараз на роботі. Тепер в мене є більше часу для сімейного бізнесу. Я тішуся тим, що можу замінити приємне на приємне. Так, як дехто йде в декрет і немає чим зайнятися, то у мене такого не було абсолютно. В мене 12-13 годин на ногах. Не вмію по-іншому, маю рухатися. Наверх я їду ліфтом на шостий поверх, а вниз я пішки ходжу до сих пір.

Читайте також: Дуже хочу потрапити на п'єдестал Кубка світу і виграти олімпійську медаль, – гірськолижниця Книш

– Яка у Вас була травма?
– Це якраз почався олімпійський цикл. Кінець збору, кінець першого Кубка Світу. Все залишилося, залишилася траса, чому б її не обкатувати? Це вже для себе, перед відльотом на наступні етапи Кубка Світу. Тоді випало дуже багато снігу, десь 30 сантиметрів. Три спуски по 250 м ми ногами "прогладили", прийшов час для тренування. З’їхали один раз, другий, третій, четвертий, і думаємо ще один раз і закінчимо. Піднялася я наверх, їду, мені в той день все дуже класно йшло, приземляюся з другого трампліна, в мене лижа зачіпляється внутрішнім кантом, нога висмикує в одну сторону, я в другу сторону. Чую, що в мене вже смак крові в роті, дивлюся, що окулярів на голові немає, і коліно болить. Тоді я зрозуміла, що все, приїхала. Треба вставати. Тренер поки все моє спорядження зібрав, я встала, начебто можна ходити. Приклали холодне, а потім, як виявилося, був надрив внутрішньої колінної зв’язки.

Я з такими болями проїздила практично до Олімпіади. На нас інші команди дивилися так, ніби ми якісь первісні люди, без нікого, самі. Не було в нас лікаря. Це був страшний біль. Так вийшло, що ми приїхали в Київ, могли поїхати додому, 12 годин побути, потім повернутися в Київ і летіти назад. Ми вирішили на ці 12 годин поїхати додому, я за цей час знайшла наколінник і ми полетіли в Китай. Полетіли ми без багажу, бо наш багаж загубили, тренер каже: "Збирай чемодани і все, що маєш запасне вдома, і бери". Ми по місту почали збирати захист на спину, літній шолом взяли, ще чомусь я свою форму в рюкзак кинула, хоча ніколи цього не роблю, коли ми не летимо. Лижі Сергій Юрійович наші знайшов, черевики в Юлії Володимирівни взяли. Я дійсно не думала, що з цим доведеться виступати. Я вже потім почала розуміти, що збираю все, що лишилося вдома.

– Без хірургічного втручання обійшлося?
– На Олімпіаді був дуже хороший масажист. Травми, напевно, інтуїтивно відчуває. Моя сусідка по кімнаті, з якою я жила, Олена Стецьків, вона до нього ходила перша. Каже: " Іди, там такий класний масажист". А я кажу: "Та чим він мені вже поможе?".

В мене коліно в сторону не виверталося, як я їхала, я до сих пір не розумію. Проходить один день – вся синя від спини, проходить другий – вже ноги сині. Олена записала мене до цього масажиста, я прийшла до нього, він дивиться на мене, питає, що болить. Кажу, що спина болить. Стала, він доторкнувся до спини і каже: "Тебе не спина болить, тебе коліно болить". Як він це вгадав, я не знаю. І дійсно за два дні він мені зробив те, що я думала ніколи вже не зміниться. Масаж, по 15 хвилин 2 дні. З першого разу вже було помітно результат. Він сказав, що зв’язка надірвалася і зарубцювалася і це просто треба було "розігнати".

– Як загалом після тренувань, змагань відновлюєтеся?
– Дають вітаміни, але це лише на зборах. Душ прохолодний. Найкраще для відновлення – це сон. Добре поїсти і добре виспатися.

– Скільки Ви спите, якщо Ви така активна?
– Зараз дуже мало. Годин шість, більше не хочеться. А так, то вісім годин. Я ніколи більше не спала.

– Зараз є якась конкуренція на Чемпіонаті України?
– Планую виступити на Чемпіонаті України в лютому. І конкуренція буде. Дівчата, які проїздили цей сезон, у Фінляндії пробували три тижні, в Австрії місяць, кубки Європи – два тижні. Насправді, якщо б давали можливість їздити більше, і тренуватися більше, але не тренуватися вдома, а в тій атмосфері, коли всі команди збираються, тоді навіть тренера не потрібно, воно все візуально перетягується.

– Не хочете тренеркою стати?
– Запросто, тільки спортивної освіти не вистачає.

– Не думали поступати?
– Хотіла в фізкультурний коледж. Вже прийшла зі своїми документами, але не було ЗНО, тому не прийняли.

Читайте також: На медалі з "Арнольд Класік" пише 9 місце. Це мене дратує і мотивує, – стронгмен Павло Кордіяка

– Першу нагороду свою пам’ятаєте?
– З Чемпіонату України і Кубка України були, десь в 17 років.

– Найемоційніша медаль або найемоційніше змагання, яке в Вас було?
– Так, як я кажу, що все пропускаю через середину, то кожні змагання, кожна медаль, кожен виступ є емоційними. Олімпіада для мене дуже важко далася, вона була найемоційнішою. Тоді стільки емоцій, стільки переживань було. Там було все, і сльози також.

– Найцінніша нагорода, яка для Вас?
– Шанс потрапити на Олімпійські ігри, напевно, і був найціннішою нагородою. Це була нагорода за нашу роботу. Нагорода моя і мого тренера.

Спілкувалися Станіслав Безушко та Христина Кобак

За кілька днів читайте на Спорт24 другу частину інтерв’ю з Тетяною Петровою

Джерело: 24 канал
powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук