Не концентруюся на негативі, тому що я не бачу в цьому ніякого сенсу, – чемпіон Антон Дацко

Антон Дацко
Антон Дацко / Едуард Крижановський, 24 канал

У третій частині інтерв’ю Антон Дацко розповів про хобі, доступність Львова, роботу депутатом міської ради, зйомки для японського телебачення, своє забезпечення, ціль на Паралімпіаді 2020 та ставлення до життя з усмішкою.

Перша частина інтерв’ю з Антоном про зустріч з учасниками АТО, переїзд до Львова, травму, мрії дитинства, підтримку, вплив Андрія Демчука та особливість Паралімпіад – за посиланням. Друга частина інтерв’ю з Антоном про роботу тренером, веганство, віру, не стабільність у виступах, змагання зі здоровими спортсменами та користування громадським транспортом – за посиланням.

Також про Антона Дацка читайте у спецпроекті 24 каналу "Паралімпійці. Феномен Духу"

Про хобі

Дуже подобаються подорожі, географією цікавлюся. Енциклопедичними знаннями я дуже не відрізняюся і стараюся, коли потрапляю в якусь нову країну, все перевірити на собі. Пішки дуже люблю гуляти. Наприклад, Дубаї – це не та країна, де пішки можна дуже активно пересуватися. Якщо в тебе немає там автомобіля, то тобі складно. Насправді пересуватися Львовом, у порівнянні з Дубаєм, простіше. Надзвичайно доступне місто.

Якщо є вільний час, то планую поїздки. Але подорожі не в тому плані, щоб десь поїхати на курорт, подивитися, екскурсії. Мене саме захоплюють ті, де ти можеш докладати зусиль. Тому зараз планую таку авантюру: хочу обладнати машину, доставити багажник, взяти намет, сестру з племінницями та поромом поїхати в Грузію, в Батумі. Там з наметом переночувати, покататися.

Про підйом на Говерлу

Хотів би піднятися на Говерлу. Але в моєму стані це досить проблематична штука. Є група, яка помагає. Та в моєму розумінні воно виглядає не так привабливо. Тому що тебе садять на спеціальний візок, піднімають вверх і ти більше як споглядач. Мене приваблюють більше вершини, де я можу прикласти сам зусилля. Тому я маю вдома hand bike – це ручний велосипед-візок, до якого прикріплюється спеціальна приставка, і ти руками крутиш. Тому в планах є більше велоподорожей. Хочу більше по району пересуватися на веловізку, активно закачуюся – турнік, бруси, в залі, плавання. Буду якісь велосипедні подорожі здійснювати.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Допис, поширений Anton Datsko (@antondatsko)

Про ціль на Паралімпіаді 2020

Я розумію, що навіть якщо я буду не дуже старатися, все одно відсотків на 90, що попаду на Паралімпійські ігри. Але основна ціль – це не тільки потрапляння, але й виступити якнайкраще. В ідеалі – призове чи навіть перше місце.

Про депутатство у Буську

До мене звернулася моя добра знайома Людмила Цихотська. Не те, щоб я неперебірливий щодо партії, але коли до мене приходить знайомий і каже: "Давай щось поробимо", я стараюся спробувати щось зробити. Це була партія "Сильна Україна". Не було у нас як такого колективу. Ми були точково, не було консиліуму. Тому що, щоб зробити щось в депутатському секторі, повинна бути якась група людей, яка хоче щось робити.

Напевно, від тієї партії мало подавалося і вона сказала: "Ти, будучи депутатом міської ради, зможеш більше зробити. Зокрема, для доступності міста та вирішити ще якісь проблеми". Я не відмовився. Це був, все-таки, досвід. Не скажу, що він був суперпродуктивним, але це був досвід. І тепер я, наприклад, коли поступить мені ще одна пропозиція, буду чітко знати, що треба для того, щоб це було продуктивно. Негативний досвід – це також досвід, і ти вже знаєш, що наступного разу треба робити.

Не склалася в мене така робота. Я декілька разів підходив, зокрема по доступності, ми спілкувалися з мером. І я не бачив, щоб якась з моїх ініціатив була втілена, щось змінилося. Можливо, мер щось взяв до відома. Зокрема, наша міська рада не є доступною для візочників. І за ті чотири роки, що я був там, ця доступність ніяк не змінилася. Хоча я регулярно приходив на засідання депутатського сектора, і мерові говорили, що треба змінити. Був ремонт, до речі, недавно в міській раді. Змінили вхідні двері, всередині щось зробили, але пандус так і не зробили, не вважають за потрібне.

Вважаю, що партії – це один з механізмів, який має працювати на користь суспільства. Партії – це не тільки вибори. Партія – це цілісна робота, вона має вивчати ситуації і для того, щоб щось змінити в країні, вона має вивчити питання і зрозуміти, що треба робити. Я готовий працювати в такому режимі, наприклад, якщо якась партія цікавиться моєю думкою, як спортсмена та людини на візку. Я готовий працювати і змінювати країну. Але наразі я не бачу такої партії.

Про благодійний фонд

Я себе бачу в суспільному строї. Звичайно, я вважаю, що депутатство – це дуже важливий елемент нашого державотворення. Але також я вважаю, що ми повинні будувати громадянське суспільство. Ми повинні будувати якісь громадські організації. Моя думка така, що потрібно об’єднуватися простим людям і щось робити, вносити якісь ініціативи.

Читайте також: Капелан, який всиновив 33 дітей і врятував життя тисячам наркозалежних: зворушлива історія

Без нашої участі депутати нічого не зроблять тому, що є певні люди, які мають свої сталі потреби. І якщо депутати вже мають якісь свої потреби, то вони не в курсі наших. В них є свої цілі, потреби, і вони їх виконують. Нам, як громадянам, потрібно донести, поставити перед фактом: у вас є свої потреби, але прошу враховувати також і наші. Із задоволенням відгукнувся на пропозицію колишнього начальника Інваспорту Мирослава  Ніколаєва. Він був багато років директором реабілітаційного центру "Джерело". Він звернувся до мене, каже: "В мене є досвід в "Джерелі", давай створимо благодійний фонд "Серце Лева". Ми так його назвали. Це благодійний фонд, який би підтримував спорт для інвалідів. Тому що бюджетних коштів не вистачає для розвитку спорту так, як він собі уявляв. І мені дуже близька така ідея громадських організацій. Я, як один із засновників благодійного фонду "Серце Лева", бачу себе в таких громадських ініціативах. Депутати – це хороші люди, які повинні писати гарні закони і міняти щось в країні. Але наразі нам також треба і розвивати громадський сектор.

Наразі благодійний фонд не працює на повну. Тому що ідея була, але ми поки що не сформували осередок людей, однодумців, які готові працювати на цю ідею. Була створена потреба, знайшлися люди – провідні спортсмени, які готові були дати своє ім’я. І ми створили цю організацію. Але у всіх нас немає досвіду такої роботи. В кожного є своя робота, свої плани. І, на жаль, цей фонд не працює в повній мірі так, як би хотілося, щоб він працював. Наразі я в такому пошуку людей, офісу, які б були зацікавлені в тій ідеї. І які б разом це організовували.

Про порушення прав людини

Вважаю, що в Україні порушуються права всіх людей. І якщо порушуються права всіх людей, то чому ми виділяємо одну групу населення, людей з інвалідністю і говоримо "порушуються права людей з інвалідністю"? Так, звісно, ці права порушуються, але це в силу того, що якщо б кожна людина мала достойні умови праці, достойну зарплату, відповідно можна було б казати, що є якась дискримінація.

Коли є якась дискримінація – це погано. Коли одну категорію населення принижують і коли хтось має кращі умови праці, а ця – має гірші умови праці. Але, оскільки в нас в Україні ще не зовсім гарні умови, я вважаю, що це не коректно до здорових людей говорити, що у людей інвалідів має бути візок, має бути квартира, має бути машина, але за рахунок кого це все має бути забезпечено? Має бути здоровий баланс.

Про інклюзивні класи

Я думаю, що це корисно. Спочатку була така тенденція, що створювалися окремі навчальні заклади і здорові люди не бачили проблем. Проблема була закрита від них, і все. Здоровим комфортно, і для них це було новинкою, для них це не привично. А інклюзія якось відкриває людям очі. Для того, щоб достойно розвивати наше суспільство, ми повинні враховувати всі позитивні і негативні сторони. А коли ми щось ізолюємо, ми того не бачимо.

Читайте також: Як люди з інвалідністю рухають Україну вперед

Звичайно, є проблема, що є люди з інвалідністю, і кожна інвалідність має свою причину. І треба вивчати чому так стається, чому та людина хворіє на ту чи іншу хворобу. І старатися вилікувати хворобу. А ізолювати людину для того, щоб інші не бачили тієї проблеми – це не є вихід із ситуації. Тому я вважаю, що це правильна ініціатива. Звичайно, коли є діти, які не встигають за здоровими дітьми і, можливо, там мають бути якісь індивідуальні заняття. Але це не мають бути якісь окремі заклади, коли здорові – окремо, хворі – окремо.

Про випадання з візка

Я дуже рідко випадаю. Зазвичай воно стається так, що коли ти їдеш вулицею міста і несподівано може бути якась ямка або бордюр, і ти передніми колесами влітаєш в той бордюр і тебе викидає вперед. От така ситуація. Зазвичай в мене в житті так стається, що навіть коли треба сісти в маршрутку, то ти завжди знайдеш людину, яка тобі допоможе це зробити.

Був в мене ще випадок у Львові, що я випав серед проїжджої частини. Звичайно, що люди зупиняються, навіть водії виходять і допомагають.

Про свій YouTube-канал

Не вистачає професіоналізму. Цим треба займатися постійно, чогось не вистачає. Це творчість, ти от можеш думати над одною книжкою досить багато часу. Я шукаю себе, і по-любому воно буде. Пробую себе, пробую висловлюватися. Не завжди мені подобається те, як я говорю, тому поки, що воно в такому форматі, переривчасто.

Про участь в зйомках для японського ТВ

Я сам здивувався. До мене звернулися представники японського телебачення і сказали, що вони знімають проект, це є серія передач, присвячена Паралімпійським іграм. Проект називається "Паралімпіада суперлюдей", якось так. І суть тої передачі в тому, що розказували про спортсменів, чемпіонів, як вони тренуються, як вони досягнули успіху. Також там є певне наукове дослідження. Вони не просто брали спортсмена, робили інтерв’ю. Вони також приїжджали додому, розпитували як я тренуюся, живу, як я травмувався. Робили психологічну і фізичну картину. Були дослідження, вони все пояснювали: яка швидкість, як тренуєшся, все-все-все.

Коли вони знімали в Україні, то завжди питалися дозволу, чи можна дозвіл на зйомки панорами тощо. Коли я попросив відео того, що вони зняли, то вони сказали, що пришлють мені DVD-диск. Напевно, цього нема у відкритому доступі.

Дуже професійна команда знімала. Фільм повністю японською мовою. Десь є мій голос, але японці все старалися перекладати. І субтитрів немає. Коли знімали, був зі мною перекладач японської. Мене також вразив масштаб зйомок: група з 8 чоловік приїхали в Україну, а потім ще запропонували мені поїхати в Японію на наукові дослідження. Я їздив в Японію, був в Токійському університеті, проходили тести, була візуалізація. Коли я був в Шарджі з 8 по 15 лютого, до мене звернулися знову ж таки японці і сказали, що вже відзняли всі програми і також мали знімати фінальну програму. Запросили мене в Японію в середині лютого, але в мене були змагання, збори і не склалося.

Ми, коли приїжджали в Японію, нас зустрів шанувальник. Це журналіст, який збирає автографи. Я розписався і він мені подарував фотографію, яка зроблена, як картина. Вона є в мене вдома.

Про доступність Львова

Активно пересуваюся Львовом з 2003 року. У 2003 році я переїхав до Львова з Самбора. Я вчився в Самборі на кравця і мені запропонували у Львові попрацювати на Львівському швейному підприємстві "Силует" – там шиють люди з вадами слуху. Але вони запрошують інших людей, зокрема запросили й мене. Здивувався, бо я все ж на візку. Але мені сказали, що зроблять умови, тому з того часу я дуже активно пересуваюся Львовом.

Добирався на тренування до 2008 року громадським транспортом, бо інакше було не по кишені. Тому як ніхто знаю, як добиратися, яка еволюція транспортного засобу відбулася з того періоду. Тому ситуація змінюється з кожним роком. У 2003 році все було дуже печально. Зараз воно помаленьку змінюється.

Україна у 2012 році приймала Чемпіонат Європи з футболу. Тому з 2008 року Львів активно починає перелаштовуватися. І за той час дуже багато змінилося в кращу сторону. 

Читайте також: ДБН щодо інклюзивності будівель вступили в дію: що зміниться

Основною проблемою, в моєму розумінні, є не те, що треба всі заклади переобладнати для того, щоб вони були доступні. Багато закладів зараз є доступними. Це радує. Тому в центрі з тим проблем немає ніяких. Коли тобі треба десь попити кави чи щось поїсти, є багато вибору, і ти завжди можеш знайти заклад, який тобі підходить.

Найперше, що для мене, як для візочника, як для людини, яка дуже любить гуляти, потрібно робити акцент на доступності тротуарів. З тим також дуже багато зроблено в позитивну сторону, є переходи. Звичайно, є ще відрізки, старі райони, де ще є бордюри та де треба їх забирати, робити якісь з’їзди і робити доступність. Це треба робити, але не може бути, що воно так: раз і все, всюди доступно.

Про відмову від машини

Якщо Львів повністю перейде на великі автобуси, то задумуюся над тим, щоб відмовитися від машини. Громадський транспорт у Львові на дуже високому рівні, і я можу відмовитися від машини та пересуватися за сприятливої погоди громадським транспортом.

Я, як людина, яка так само працює на роботі, як і усі люди, ображаюся на те, що я їжджу безкоштовно у громадському транспорті. Вважаю, що я маю такі самі права, як і решта громадян. Чому, наприклад, якийсь студент, який в мами бере гроші, він платить за дорогу, а я, який досить добре заробляю, маю машину, квартиру, їжджу безкоштовно? Це я вважаю не зовсім правильно.

Читайте також: Жебраки: хто насправді ці люди та як з ними поводитися

Знаю людей, які пересуваються на таксі, маючи можливість безкоштовно їздити громадським транспортом, бо громадський транспорт їм не підходить. Тим само вони витрачають набагато більше коштів. Треба, щоб підприємці не дискримінували людей з інвалідністю та робили транспортні засоби доступними для всіх категорій населення. І я, як людина, яка платить за це гроші, я б відстоював права за це, а не стояв у водія "в милостині". А так, як людина, яка платить гроші, хочу отримувати якісні послуги. Готовий це відстоювати, бо це піде всім на користь. Більшість людей на візках не користуються транспортом, бо він недоступний.

Про окремі паркувальні місця

Це дуже відчутно, і тобі здається, що тих паркувальних місць вже забагато. Є місця, в яких я дуже часто паркуюся. Тому для мене це суттєва допомога.

Про аварію у Львові

Їхав вулицею Антоновича і зупинився перед вулицею Київською, був затор, трамвай стояв. Дивлюся люди об’їжджають, думаю, та я теж об’їду. Але в силу того, що я такий скромний, починаю їхати. А переді мною припаркувався якийсь чоловік. І він, не довго думаючи, починає рухатися заднім ходом. Він взагалі мене не бачив та вирішив різко "вдарити по газам" . Мені треба було зразу йому посигналити, але я щось "затормозив". Машина побилася і для відновлення треба було міняти чимало деталей: крило, фару підфарники, щиток запобіжників. Страхова компенсувала на процентів 30-40 менше, від тої суми що назвали в автосалоні.

Про забезпечення

Я вважаю себе досить забезпеченим. Звичайно, я не витрачаю гроші направао та наліво. Не дозволяю собі будь-які витрати. В межах тої суми, яку отримую, стараюся жити так, як мені подобається. Отримую зарплату в районі 9 тисяч гривень. Минулого року трошки більша була.

У 2008 році ми зверталися в Буську районну раду, яка виділила мені на папері 45 тисяч гривень, а на руки дали 38 тисяч гривень. І декілька разів давали призові, десь в районі 10 тисяч гривень після Паралімпійських ігор. В 2016 році, коли ми повернулися, то за перше місце Львівська облрада дала десь в районі 137 тисяч гривень. Регулярно мені ніхто не виплачує, і ні до кого не звертався по допомогу, ні до яких депутатів. Ще маю пенсію десь 2300 гривень.

Про мотиватора

Це Ху Даолінь. Коли приїхав на свої ледь не перші змагання, у Варшаву, і там зразу його побачив. І от з того часу намагаюся до нього наблизитися, але не завжди мені виходить. В Китаї дуже сильна школа і завжди, коли вони привозять спортсмена, вони виступають на дуже високому рівні. І тільки в 2011 році я зміг його перемогти в прямому протистоянні. На жаль, поки, що це єдине, чим я можу похвалитися. Він виступає ще. Мені ледь не вдалося перемогти його в Шаржді на шпазі, я йому поступився 13:15. І це мене мотивує далі займатися і далі вдосконалюватися.

Про ставлення до життя з усмішкою

Це парадокс. Чомусь я згадав свою сім’ю. У мене вдома всі кардинально протилежні. Мама каже: "Ой, як то все дорого". Я з тим борюся, ну для чого це говорити? Так, дорого, але ж ти маєш ті ресурси. Якби ти не мав ресурсів, ти б не витратив їх на бензин, машину. Або на щось інше витратив би.

Насправді, я не бачу сенсу зациклюватися на чомусь поганому. Я переконався, що в своєму житті, зокрема в спорті, що якщо ти з позитивними думками підходиш до тренувань, та набагато ефективніше проводиш тренування. Отримуєш набагато більше задоволення. Якщо ти концентруєшся на негативі, то який ти плюс від того отримуєш? Крім того, що ти інших людей нервуєш? Тому я не концентруюся на негативі. Тому що я не бачу в тому ніякого сенсу.

Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові". Спілкувались Станіслав Безушко і Христина Кобак

Джерело: 24 канал
powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук