НЕПЕРЕМОЖНІ. Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота

Наталія Морквич
Наталія Морквич / Фото із facebook-сторінки Наталії Морквич

Якщо б була супергероїнею, то хотіла б добре битись, як Джекі Чан. Ніколи не брала участі в бійках, тому хочу мати таку силу, щоб відчути як це битись

Наталія Морквич (народилася 15 січня 1992 року) – цілеспрямована, з характером та скромна фехтувальниця на візках, яка не любить великої уваги до себе. Боїться висоти і змій. Любить слухати гурти "Океан Ельзи" та "БЕЗ обмежень" і Арсена Мірзояна. Улюблений фільм "Сім життів" – це зворушлива історія про спокуту за власну провину. Любить солодке і вареники. Володарка понад сотні нагород з українських та міжнародних змагань. Багаторазова призерка Кубку світу з фехтування на візках. Чемпіонка та призерка Європи і Світу, учасниця Паралімпіади в Ріо 2016 року. Заслужена спортсменка України. Тренери – Андрій і Світлана Колеснікові.

Читайте також: Паралімпійці. Антон Дацко

У 15-річному віці через ДТП Наталя втратила ногу, але не здалась. Вона розпочала нове життя. Тепер 27-річна красуня є однією з найкращих фехтувальниць України і світу.

Про дитинство

Я була звичайною дитиною, дуже-дуже скромною і тихою, боялась щось десь сказати, добре вчилась. Любила велосипеди. З першого класу навчалась в селі, тому завжди були гори та санки. В селі вчилась з першого до п’ятого класу. В селі було класно – це ж Карпати. Село навчило більше фізичної праці, бо це картопля, сіно, все робили, обробляли. Я ніколи не соромлюсь, що з села. Добре що цей досвід у мене був. Інколи люди цього соромляться, а я навпаки кажу, що це класно.

Спортом не цікавилась. До ДТП я один раз бачила по телевізору фехтування і подумала "що це таке, що вони там махають, я б ніколи таким не займалась". Це була думка, яку я запам’ятала, бо вона була незадовго до аварії, а згодом я прийшла на фехтування. Ніколи не потрібно собі говорити, що ти не маєш тим чи іншим стати.

Читайте також: Паралімпійці. Оксана Зубковська

Була впертою дівчинкою. Якщо мені казали, що ти цього не зробиш, то це мене мотивувало. Зробити це для себе щоб доказати "Я можу!", буду йти до останнього.

Про професію

Дитиною хотіла бути артисткою. Дуже любила танцювати, але ніколи не думала що буду танцюристкою, а ось артисткою хотіла. До аварії я не думала, ким точно хочу стати. Але схилялась до чогось юридичного: адвокатом, працювати в судді. Була в такому віці, що ще не треба було точно вибирати.

Коли вже почала займатись спортом, то мені сказали, що з юридичного мене виженуть через рік. Бо багато зборів, тренувань і через мою відсутність я не зможу "вивчитись". Мені сказали йти на журналістику: спорт, журналістика, телебачення тощо. Пішла на спортивну журналістику, відучилась, але душа в мене до цього не лежить. Не була б хорошим журналістом. Ніколи не працювала, щось писала хіба що на практиці. Вважаю, що в житті треба займатись тим, що приносить задоволення. Я не отримувала задоволення, мені не подобалось, що пишу, що доношу, і це не правильно було б працювати за спеціальністю. Так робота не повинна відбуватись.

Читайте також: Ветеран-дизайнер про тваринний страх, міфи і користь губки для взуття

Зі мною вчились люди, які потім працювали в Києві. Назар Міліневич (працює на каналі НТА – прим. Ред.) був однокурсником. Є дівчата, які в Стрию працюють. Але більшість з тих, що знаю, не працюють по спеціальності.

Про травму

Був період, коли для мене це було важко. Я не змогла це прийняти і змиритись. І кожен раз це згадувати… Зараз вже звикла про неї говорити. Сприймаю себе такою, як я є. Не хочу існувати, хочу жити і насолоджуватись життя. Можливо це моя особливість. Без будь чого в житті не трапилось би того, що є зараз. Не скажу, що жалію, але інколи є думки, а якою я б була, ким би я була, як би склалось моє життя. Мені це цікаво, але прямо таких моментів, що я б хотіла, щоб все було по іншому – НІ. Я завжди кажу "без поразок не буває перемог". Щоб відчути смак перемог потрібно розуміти, що мають бути поразки. Якщо людина зразу і постійно виграє, то вона не має того задоволення, до якого йде.

Я не розуміла, для чого мені потрібний інвалідний візок. Ніколи раніше не стикалась з інвалідністю. Якщо людина не ходить, значить вона на візку. Чого це я маю сідати в нього? Це для мене було певним шоком, сказала, що не хочу його бачити. Коли прийшла на фехтування, то мене це (сидіти в інвалідному візку) злякало.

Читайте також: Чиновник про інвалідність ветеранів: Вони лишаються молодими, стильними та сексуальними

Про винуватця ДТП і слідство

Коли сталось ДТП, то мені могли врятувати ногу, якби машина зупинилась і відвезли мене в лікарню чи медпункт, або перев’язали ногу. Вони втекли. Ми два роки судились, вимагали моральної компенсації, бо протези дуже дорогі. Я росла і кожні два роки купляти мені щось краще – це треба мати кошти. За час суду у нас помінялось багато слідчих, нам погрожували. Додому приходив слідчий і казав "у вас є ще син, з ним може щось трапитись". Він виплатив моральну компенсацію.

Його (винуватця ДТП – прим. ред.) бачила в судді. Пам’ятаю добре цей момент. Перше що я сказала в лікарні коли прийшла до тями "Я хочу його побачити і подивитись в очі". Я розуміла, що вже нічого не зміниш, але хотіла щоб він прийшов і вибачився. Розуміла, що може він злякався, їх було п’ятеро, вони були в стані алкогольного сп’яніння, можливо і наркотичного, він вже був судимим. Всі деталі скутера зникли, мої джинси теж пропали. Прийшов слідчий, я 15-річна дитина лежу і щиро розказую, що сталось, а у відповідь чую "ти психічно хвора". Свідки (3 людей) теж зникли.

Про медсестру

Чому про неї говорю. Думаю що такі випадки трапляються неодноразово. І якщо якась медсестра прочитає це, то наступного разу не буде стояти з боку і дивитись, а хоч щось зробить. Я розумію коли людина, яка ніколи не стикалась з цим боїться, але коли це медсестра, то мені не зрозуміло.

Про іншого учасника ДТП

Ми з ним дружимо досі. Я не пам’ятаю нашого першого спілкування після аварії. Він відчував за собою вину. Але його вини взагалі не було. Якби він в останні момент не звернув, то, можливо, нас би не було. Але пам’ятаю, як в перший чи другий день після того, як отямилась, я йому написала СМС: "Ти не хвилюйся, ми з тобою обов’язково ще покатаємось". То його мама розказувала, що він сидів і як прочитав, то його почало трусити. Я ніколи не могла дозволити собі сказати, що це була його провина.

Про велосипед

Після аварії одного разу пробувала їхати, але в мене поганий велосипед. Я зараз на протезі, де є функція велосипед – там можна включити таку функцію, щоб коліно швидше рухалось і кататись. Звісно я би пробувала. Але в нас такий вид спорту, що тренери багато чого забороняють, щоб не травмувалась (руки, лікті – це саме цінне що у нас є). Була на бігових протезах (мене запросили протестувати): впала, плакала, що побила протез, впала на руку, то тренерка чуть з розуму не зійшла. Думаю десь колись, коли дуже захочу, то я поїду. Але ще маю мрію скочити з парашутом. До Токіо не можу. А ось після піду. Зараз два роки відбіркового етапу на Паралімпійські ігри. Кожен старт – це відбіркові очки для отримання ліцензії. Тому не можу ризикувати.

Читайте також: Паралімпійці. Ілля Яременко

Про повернення до школи

До школи повернулась через рік. Могла б і швидше, але відбулось багато операцій. Треба було, щоб загоїлись рани. Призвичаїтись до протеза. Я дуже добре пам’ятаю цей момент – таке враження, що ти знову вчишся ходити. Це складно, важко прийняти цю картину, я була до цього не готова. Через три місяці я стала на протез. Це було 13 грудня на Андрія. В мене брат Андрій, до нас прийшли гості, а я якраз стала на протез.

До травми, коли Наталя щось захотіла від батьків, то зразу отримувала. Вони опікувались і робили все, що Наталя хоче. Тепер ситуація вперше змінилась. Хотіла продовжити навчання дома, а мама сказала йти 11-й клас до школи. Я не хотіла, але мама наполягала. Не розуміла, що з нею відбувається. Вона завжди йшла мені на зустріч, а тут така категорична. Дякую їй за це.

Я пішла в школу, пішла до репетитора, поступила на журналістику. Все дуже швидко відбулось. Напевно якби вони (батьки – прим. ред.) мене тоді не підштовхнули, в мене б залишились великі комплекси, і сама б не рухалась. Комплексувала йти в школу, як на мене будуть дивитись. Але все було добре. Не люблю, коли мене жаліють. Це найгірше, що може бути. Я нормально живу, займаюсь тим, що подобається, ніколи не було в цьому потреби. Бувало хтось підійде з фразою "Ти така молодець", я дякую, але насправді думаю "Для чого?".

Читайте також: Як подолати цькування дітей у школах: інтерв'ю з психологом

Про однокласників

Коли повернулась в школу, то мій клас розформували. Багато дітей з мого класу пішли геть, і мене з 9-В перевели в 10-Б. Всі мене підтримували, що мій старий клас, що новий. Коли я лежала в лікарні, то до мене приходив і старий клас, і новий. Іван Наві (відомий співак, справжнє ім’я Іван Сяркевич – прим. ред.), це мій однокласний, з яким я сиділа за однією партою, постійно носив мій рюкзак, і в село їздив. Коли з подружками чаювали, він співав та веселив нас. Часто сам приходив. Постійно був в мене дома, співав. Я не сиділа сама, кожного вечора вдома були друзі, однокласники. Це допомагало не залишатись в негативі. Вони важливу роль відіграли у свій час. Спочатку не знали з якого боку помогти, старались по максимуму, але не було надто багато опіки.

Про підтримку

Дуже вдячна батькам і брату. В мене були комплекси, не хотіла йти на вулицю. Думала, що не така, що всі будуть дивитись. Вони заставляли виходити. Напевно так і треба, щоб батьки не тримали таких дітей вдома, а відправляли в суспільство. Щоб вони почувались нормальними. Коли вони не виходять і нічим не займаються, а потім раз вийдуть, хтось не так гляне – і все. Вони отримують психологічну травму, і потім стає ще гірше.

Читайте також: Волонтер: Хочу стать ненужной в госпитале – это будет означать, что закончилась война

Батьки дуже тішаться моїми досягненнями. Дуже-дуже сильно підтримують. Було таке, що мама по кілька раз на день дзвонила, коли була на зборах. Я вже казала припинити: "в мене нічого не змінилось, я повечеряла". Ми кожен день зідзвонюємось, коли я на змаганнях і зборах. З братом рідше контактую, він більш конкретний: "тобі щось треба?" і все. Він в будь який час мене може підтримати і допомогти. Я дуже рада, що в мене саме така сім’я, яка не дала мені волю, щоб я розслабилась і нічого не робила в цьому житті. Коли треба було "надавити", вони це зробили. Вони завжди підтримували і тішились за мене, що я щось роблю, не сиджу на місці, не дивлюсь фільми та їм чіпси.

За мене завжди переживають друзі. Є незнайомі люди, які пишуть у соцмережах і дякують або підтримують. Писала одна мама: "В мене дочка їде не перше змагання. Що ви можете порадити?". І це так хвилююче. Не знаєш, що сказати дитині, щоб все добре було. Приємно, коли незнайома людина витрачає свій час і пише тобі, вітає.

Про інклюзивні класи

Це ідеально. Не повинно бути якось різниці між людьми, і це не тому, що я така. Не знаю, як би я це сприймала, якщо б зі мною все було добре. Нам часто говорять фрази "Ви сильні", "Ви молодці". Коли б з тобою це трапилось, ти теж би був сильним! Ми повинні бути сильні. Я тішусь, що так є, що не має різниці, і всі вчаться в рівних умовах.

Читайте також: Паралімпійці. Дмитро Щебетюк

Про фехтування

Була на протезному, і мене спитали: "Ти не хочеш займатись спортом?". Відповіла, що хочу, бо думала сказали просто так. Коли прийшла другий раз, то мені дали номер телефону: "бери дзвони, тебе вже чекають".

Думала, що буду мати вибір. У школі дуже любила баскетбол і волейбол. Я добре грала, і вже думала "буде в мене волейбол", хоч не уявляла як це мало б бути. Здзвонилась з тренером, приїхала до секції, зайшла в зал і не розуміла, що відбувається. Це було фехтування! Я побачила візки і в мене відбувся ступор. Які коляски? Для чого мені візок? Але почали говорити, прийшов Андрій Демчук, він як завжди "розрядив" ситуацію. Дали мені рапіру. Її мало хто з першого разу бере правильно. Я взяла правильно і тренер сказав: "Значить щось буде".

Пообіцяла прийти. Думала раз прийду, попробую… Прийшла, мала індивідуальний урок. Коли сідала на крісло, то було не зручно, боялась, але коли вже сіла, то відчула, що комфортно. Отримала перший урок, потім другий… сказали, що прививки від НЕ фехтування в мене немає, тому буду фехтувати. Якось все так затягнулось, що через кілька місяців поїхала на відкритий Кубок Білорусії. Виграла там срібло і бронзу – це мої перші медалі. Це дало мені стимул. Я відчула, що можу. Мені сподобалось. Було класно. Я не можу сказали, що закохалась у фехтування, мені подобалось і все. Регулярно тренувалась. А вже вау-вау-вау фехтування стало пізніше.

Читайте також: Снайпер батальйону "Донбас": Invictus Games я проміняв на Авдіївку

Фехтування допомогло адаптуватись. Я почала виїжджати на збори, зустрічатись з такими людьми, як я, і розуміла, що можна так жити і все буде нормально. На початку важко було сказати якою я буду спортсменкою.

Був момент, коли я зрозуміла, що я не можу більше без фехтування, що це більше, ніж просто спорт. Це моє життя, моя друга сім’я. Ми і Пасху неодноразову в дорозі або на змаганнях зустрічали. Багато часу проводимо разом, у нас хороші теплі стосунки. Але кожен хоче бути фаворитом у збірній.

На початку було не звично фехтувати у візку. Інколи було бажання привстати. Вчора (11 січня – прим. Ред.) прийшли до мене хлопці, здорові фехтувальники. Вони сідають на візок і фехтують зі мною для спарингу. Так вони в деяких моментах вставали, забуваючи що треба сидіти. У них від незвички. Але я не була у здоровому фехтуванні, тому такого великого бажання встати не було. Я спочатку не могла зрозуміти для чого візок, чому не можна було по іншому. Але по іншому і не виходить, для всіх повинні бути рівні умови.

Багато хто думав, що я займаюсь фехтуванням не довго. Що як і всі діти побавиться і все. Не вірили, що я стану професійною спортсменкою.

Спорт допоміг подорослішати. Я вважаю, що я на своєму місці. Люблю це, отримую задоволення. Це найкраще, коли людина кайфує від того, що робить. Мені тренер каже, що я природжена фехтувальниця.

Я планую поступати і вчитись на тренера. Якщо закінчу зі спортом, то бачу себе тренеркою. Стараюсь дивитись на речі свідомо і розуміти, що є і буде насправді.

Після приходу в спорт стала не такою замкнутою, знаю чого хочу в цьому житті, більш вперта, цілеспрямована. Раніш була спокійна тиха дівчинка. Завжди толерантна, всіх поважаю, але тепер, якщо мені хамлять, то у відповідь не завжди промовчу.

В день змагань не думаю про фехтування, стараюсь відкинути питання "виграю?", "не виграю?", "яке місце?". Стараюсь слухати музику, дивлюсь на змагання хлопців.

Мені не має значення якою рукою фехтує суперниця. Світлана Миколаївна лівша, тому дає уроки на лівій, Андрій Віталійович – правша, як і я. Тому проблем у мене немає. Є спортсмени, яким важко підлаштуватись, але це десь на психологічному рівні.

Про нагороди

Пам’ятаю свою першу міжнародну медаль: в складі збірної під час своїх перших змагань зразу завоювала бронзу в фехтуванні на шаблі. Говорила "та я її в рамку поставлю". Це було дуже круто.

Є дві емоційні медалі. У нас дуже конкурентні китайці, що в шаблі, що в рапірі. На змаганнях в ОАЕ, коли побачила сітку змагань, то перша спортсменка з Франції не була проблемою. А друга з Китаю – думаю все не виграю. Але виграла в неї, потім знов представниця Китаю – перемогла. Вся подальша сітка – це були китаянки. В другої я програвала 14:9 і вже не було віри в перемогу, але в кінці рахунок був 14:15 на мою користь. Дуже добре пам’ятаю ці уколи, цей біль, емоції тренера. Правда в півфіналі програла китаянці, ведучи по ходу сутички. Тому ця бронза на вагу золота. Одна з найкрутіших. Люблю медалі, які несуть за собою хороші бої. Бувають золоті медалі, але сітка була легкою. Такі медалі не дуже ціную. Краще бронза, але здобута в боротьбі.

Про плаття і спідниці

Я в дитинстві була дівчинка-пацанка. Завжди ходила в кросівка, шортах, футболці. Щоб плаття одягни – ніііі. Десь колись могла, але мене змушували, щоб сфотографуватись в школі. Після ДТП, коли я вже змогла піти в магазин, перше, що "потрапило" в око – це плаття. Я його побачила і подумала "я ж не зможу його вдягнути". Це бажання його одягнути було сильним, коли ти хочеш, але не зможеш. Я старалась відпускати такі думки. Колись навіть читала, що нога виросте і навіть трошки вірила в це. На початку було не приємно, що не зможу одягнути. Але прийшло розуміння, що я не люблю так одягатись.

Читайте також: Гендерна рівність: чи існує вона в Україні та для чого вона потрібна

Зараз ношу плаття і спідниці. Після Параолімпіади в Ріо 2016 року держава оплатила мені, Андрію Демчуку та Євгенії Бреус протези. Після цього почала почуватись по-іншому. На зборах ідеш, а інші захоплено "ти бачила, бачила, який крутий протез".

Я це переборола в собі. Раз вийшла в шортах, то люди з різних боків постійно дивились, постійно обертались. Це було трохи смішно, трохи не приємно. Уявіть собі 30 градусів жари, коли я ще соромилась, то був паролон, джинси, шкарпетки, кросівки. Це був "триндець", дуже жарко і важко було.

75% часу я на тренуваннях, тому особливо нікуди в платті не підеш. Одягаю в основному закордоном на змаганнях. В нас пробувала пару раз одягати і виходити, але люди зовсім по-іншому реагують, ніж закордоном. Ці всі погляди, могли колись і зламати. Люди так витріщаються, ніби я робокоп. Зараз мені в кайф виходити в люди і показувати все так, як є.

Про забезпечення

На початку використовувала форму та інвентар, які залишились від спортсменів, що вже закінчили змагатись. Дещо я купувала сама, на збори і змагання їздила за свої кошти. Навіть коли я була вже чемпіонкою України, мене все одно не вивозили на міжнародні змагання. Постійно говорили що поїду, але не брали.

У 2013 році мене взяли в збірну, і з цього часу я тільки з двох етапів повернулась без медалі (другі змагання, які були в Польщі і Параолімпіада в Ріо). З того часу проблем із забезпеченням не має.

Про свій день

Якщо на зборах, то о 7-й годині прокидаємось. О 7:45 йдемо на прогулянку, 8:30 – сніданок. Повертаємось в номер і о 9:15 йдемо на тренування, в 10:00 початок тренування, яке триває до 12:30-13:00. Пів другої у нас обід. Приходимо в номер, йдемо в душ, спимо (обідній сон). І знову тренування до сьомої вечора. Далі вечеря, душ і вільний час. Відбій в нас о 23:00: можна не спати, але обов’язково бути в номері. Так у нас проходять два тижні, є один вихідний. А далі виліт на змагання. В нас немає такої сильної дисципліни. Але такий графік добрий.

Якщо немає зборів, то ми завжди тренуємось в понеділок, середу і п’ятницю о четвертій або п’ятій вечора. Але так як мій тренер не виїжджає зі мною на збори, то я тренуюсь кожен день.

Про Паралімпіаду в Ріо 2016

Після Паралімпіади в Ріо було багато емоцій. До того я звикла, що завжди маю медаль. Багато хто покладав великі надії на мене. Всі казали – ти "візьмеш" і це давило. І останній старт перед Паралімпіадою я взяла два золота і срібло. Розуміла, що в кожного спортсмена є спад, розуміла, що десь він тай буде, тільки б не в Ріо. Не справилась із своїм психологічним станом. За день до виступу розплакалась, і всі мої емоції і мандраж пройшли. Це погано, якби була в тому мандражі, то краще б виступила Ще напевно так погано на міжнародній арені не виступала, як виступила в Ріо. Це мене сильно зачепило і були думки покинути фехтування.

Це не можна проаналізувати. Там виграє не той, хто більш технічний. Виграє той, кому більше "пофіг". Програла тим спортсменам, які в останній момент залізли в останній вагон, що їхав на ігри. Тому виграють ті, хто мають більш стабільний емоційний стан або знають як справитись з емоціями.

Про суддівство

Можеш не сподобатись судді і коли буде суперечливе рішення, він віддасть перевагу іншій спортсменці. Є бокові судді, коли ти можеш чу-чуть привстати, або навіть без цього руху, і тобі дадуть штрафний укол. Або можеш просто трошки порухатись і вже попередження. Це найбільш образливе, особливо коли цими попередженнями вирішується доля сутички при рахунку 14:14.

Про професійність параолімпійського спорту

Як параолімпійський спорт може бути реабілітацією, якщо на 75% я всю себе віддаю фехтуванню: постійні поїздки, збори, змагання, тренування. Мені важко прийняти позицію "параолімпійський спорт – це фігня". Це далеко не правда! Якби так було, я б це сказала. Ми дуже багато тренуємось. Було таке, що на олімпійській базі ми тренувались в 35 градусну спеку в старій формі. Ми "вирубувались", у нас кров йшла носом, тренувались після десятої вечора до першої ночі. Не було інших умов. Зараз дали новий зал, він повністю адаптований для людей на візках і ми можемо нормально тренуватись.

Хлопці, які приходили до мене на спаринг, казали, що важко у візку фехтувати. У звичайному фехтуванні є робота ногами, а в нас все на техніку, ми не маємо куди втекти. Ми маємо добре працювати рукою і швидко думати, бо іншого вибору в тебе немає. Здорові спортсмени тримають дистанцію, можуть самі її визначати. В нас тебе можуть дістати, а ти ні, бо маєш короткі руки. Ти "напрягаєшся", але встати не можеш, бо отримаєш попередження.

Дивлюсь на наше фехтування збоку, що це таке? Воно так погано виглядає. Можливо через те, що немає динаміки. Але коли людина пробує, то розуміє в чому суть і наскільки це складно. Ми адекватно дивимось на ситуацію. Щоб вберегти себе, інколи відмовляємось від деяких стартів, щоб краще підготуватись і підлікуватись.

Рапіра – шпага – шабля

Я почала з рапіри, бо в мене тренери рапіристи. Другим видом мені дали шпагу, бо це просто колеш. Знаєш, не знаєш – коли назустріч. На моїх перших змаганням мені дали шпагу і сказали колоти назустріч. Я не знала, що і як. Але це не моє, я люблю швидкість. В шпазі треба вичікувати моменту, коли можна вколоти. Шабля більш динамічна, тому я сильно просила тренера перевести мене на неї. Жодного разу не жаліла, бо найвищі здобутки саме на шаблі. На рапірі я більше тренуюсь, ніж на шаблі. У нас є свої фаворити у рапіри, які довше в спорті, і тому важче пробитись на гору. А шабля зародилась пізніше, тому трохи легше.

Я атакуюча. Не люблю сидіти в захисті. Інколи тренер каже: "В тебе дуже хороший захист, сиди в захисті!". Дуже рідко коли в спортсмена є м’якість і швидкість. Якщо швидкий – то "дубовий", якщо м’який – то повільний. А в мене за словами тренерів є все. Тому більшість своїх уколів наношу в атаці.

Токіо 2020

Я люблю золото. Раніше була рада будь-якій медалі, але зараз хочу золоту. До Паралімпіади в Ріо дуже рідко завойовувала перш місця, ніяк не могла дотиснути. Зараз дуже багато золотих медалей. Тому хочу золото. Проте розумію, що якщо буде хтось достойніший, то не виграю. Будь-яка медаль буде цінною.

Після старту відбору на Паралімпіаду в рейтинг не дивлюсь. Наразі мала перше і третє місце, тому розумію, що десь перша або друга. Стараюсь не думати про рейтинг. Це просто змагання. Не хочу робити трагедій, якщо щось піде не так. Всі ми хочемо медаль і це найкрутіші змагання. Стараюсь добре працювати, і готуватись, щоб бути сильною і впевненою.

Про протез

У мене була фотосесія і я не комплексувала через протез. Мене всі питають, чим відрізняється мій попередній протез і ось цей за 35 тисяч доларів. Все просто: є машина "Жигуль", а є хороша іномарка. І та, і та їдуть, але як вони ідуть, який комфорт. Одного разу йшла по вулиці, дивлюсь – гарна машина, стала, оцінила скільки вона може коштувати і така – в мене ж протез дорожчий і крутіший.

Про безбар’єрність українських міст

Я відчуваю інколи дискомфорт. Важко йти по бруківці, вона слизька. В мене ж протез і зразу несе. Для мене Львів не пристосоване місто. Погані з’їзди, пандус будують аби були. Не скажу що останнім часом стає краще. Всі стараються, роблять ті ж пандуси, але постає питання – які вони. Як взимку людям самостійно піднятись цими пандусами? Нікому не хочеться кожен раз "дьоргати" якусь людину, щоб допомогла. Правда в деяких моментах я навіть не відчуваю, що саме треба візочникам. Наприклад в Японії дуже добре все зроблене. Всі спуски хороші, немає проблем самостійно ними користуватись, в метро є окремий ліфт. Там людина на візку може відчувати себе комфортно.

Про гроші

Якщо ти виграєш на Паралімпійських іграх, то можеш купити собі і квартиру і машину. Після Ріо у нас збільшились призові і зарплати. Я можу це говорити відкрито. Після Паралімпіади у нас був Чемпіонат світу, де за золото давали 50 тисяч гривень. Зараз знову збільшили. Колись призові були по 15 тисяч. У мене була зарплата біля трьох з половиною тисяч, зараз десять. Нам зараз забезпечують поїздки, харчування, платять добові. Своїх коштів ми не вкладаємо.

Про підтримку обласної і міської влади

До Ріо я ніколи нічого не отримувала. Відреагували тільки після допису в соцмережах моєї тренерки, що приїхали параолімпійці з великою кількістю медалей і ніхто не допоміг. То нас зразу запросили до мера. Вручили медальку лева і грошову премію. Я не жаліюсь, що нас місто не підтримує більше. Хоча має бачити нас і дякувати. Мені важливі статуетки, подяки, те що залишиться на пам'ять.

Про захоплення

Мені дуже подобається модельний бізнес. Завжди подобалась фотографія. Тому зраділа, коли мене запросили на фотосесію. Я б хотіла себе спробувати під час якогось показу. Дві агенції запропонували зйомки, але через мій графік не вийшло розпочати співпрацю. На спорт, звичайно б, не проміняла. Було б добре, якби вдалось поєднувати. Раніше в мене були комплекси виставляти свої фото, зараз не має.

Про публічні виступи

Мені наразі не дуже сподобалось. Бо в мене немає практики, був тільки один виступ перед дітьми. Я дуже закриваюсь. Діти слухали, але не факт, що їм було цікаво, а не їх заставили. Мене кілька разів ще запрошували, але я відмовлялась. Це треба вміти. Просто прийти і щось говорити не хочу. Треба йти і розуміти, що саме маєш їм донести. Зараз я почуваюсь в таких ситуаціях "як риба на тарілці".

Про зручне взуття

Я не роблю взуття на замовлення. Підбираю серед того, що продають. В першу чергу взуття має бути легеньким. Розумію, що черевички, особливо зимові, не можуть бути легкими, але обираю завжди ті, що найлегші. Взуття має бути на пласкій платформі. Якщо є каблучок то має бути дуже делікатним, бо через протез починає хилити в перед. Я дуже люблю кросівки, тому це найкращий подарунок.

Про дієти

Якоїсь спеціальної не має. Тренер вимагає більше їсти. Я і так багато їм, але не поправляюсь. Хіба щоки стають більшими, і тоді як хом’як виглядаю. Але краще б це пішло в інші частинки тіла, а не на обличчя. Дуже люблю солодке. Спортивне харчування не використовую. Їм м'ясо, рибу.

Про фотосесії

Я давно мріяла про фотосесію на протезі. Казала, що сама собі зроблю. А тут подзвонили з проекту "Можливо все. Тільки вір". Було 10 учасників різних професій. Хтось став успішним батьком, хтось спортсменом. Було по дві фотосесії і запис короткого відео. Потім в Києві була презентація двох найкращих фотосесій. Я дуже задоволена. Це не тільки для себе фотосесія, а й для інших людей, які мають ті ж проблеми що я. Можливо вони побачать ці фото і зрозуміють, що можна жити і бути щасливим навіть з протезом.

Про Наталію Морквич, як спортивний бренд

Зараз маю пропозицію фехтувати в Німецькій лізі, і це приємно. Але як бренд себе не оцінювала. На соцмережах не зациклена, щоб їх розвивати і збільшувати кількість підписників. Мені просто цікаво добре вести сторінку, у мене гарні фото. Немає цілі заробити.

Робила два рекламні пости, але не за гроші. Пост про взуття: я давно його мала, це чоловік подруги ним займається і давно просив написати коментар; написала так як є і як думаю. Щодо магазину, який робить набивки на одяг, то магазин запропонував повністю забезпечити мене екіпіровкою, а я їх рекламую за це. Фірма хороша, але не популярна. Для мене було важливо чи форма зручна. Хочеться розвивати свій бренд і мати великих спонсорів. Але не знаю чи я підходжу та як правильно зробити.

Про перехід в легку атлетику

Це був жарт. Я була на бігових протезах і написала такий пост. Тренерка зразу подзвонила із запитаннями що це таке. Я казала, що надоїло фехтувати, міняю вид спорту. Вона зрозуміла, що жартую. Фехтування дуже багато означає у моєму житті, тому не збираюсь його покидати. Я не просто завойовую медалі, мені подобається те, що я роблю. Подобаються тренування, уроки, змагання, емоції, які отримую.

Про нагороду "Команда року"

Це було дуже круто. Це як ще одна сходинка – ми піднялись вище та засвітились. Показали, що в нас є паралімпійці, які теж щось роблять, завойовують медалі. Нашу працю оцінили.

Про права людей з інвалідністю

Думаю, що їх порушують в Україні. Я готова їх захищати, виходити на акції. Хто як не ми? Ми повинні однозначно мати позицію і захищати інших та себе. Мені не подобається, коли кажуть інвалід чи "калік". Я людина з інвалідністю. Я особлива, але не через те, що на протезі. Кожна людина по своєму особлива, і я теж. Я проста, цікава, усміхнена, хороша спортсменка.

Дотримуюсь думки, що ніхто не повинен жаліти людину з інвалідністю. Жаління – це найнижче, що може бути. Я живу, я працюю, все добре. Я не скажу, що в мене гірше життя ніж в людини з двома ногами. Не потребую жалю від інших. Просто потрібно поважати інших.

Про щастя

Я щаслива, бо прокидаюсь зранку, усміхаюсь. Колись щастя було в новому костюмі, нових кросівках. Але все найкраще в безкоштовному і не матеріальному. Найкращим є те, на що ми не зважаємо і ніколи не цінуємо.

Спілкувався Станіслав Безушко

Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові"

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук