НЕПЕРЕМОЖНІ. Орися Ільчина про спорт як реабілітацію, Паралімпіади та втечу від мами на турнір

Орися Ільчина
Орися Ільчина

Якщо б мала супер силу, то це б була можливість подорожувати в часі. Я б дещо зробила по іншому і допомогла іншим

Орися Ільчина (народилася 11 березня 1990 року) – майстер спорту України міжнародного класу з легкої атлетики. Займається спортом понад 11 років. Чемпіонка (метання диску) та багаторазова призерка Чемпіонату світу та Європи. Учасниця двох Паралімпіад. Найвище досягнення – четверте місце в Ріо.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота

Вона не відчуває себе зіркою, а називає "простою, приземленою та замкненою людиною". Досі шаріється, коли люди починають говорити про перемоги та здобутки. Не любить фільм "Один дома" та полюбляє переглядати "Хоробре серце. Слухає інструментальну музику, легкий та альтернативний рок. Читає багато художньої та наукової літератури. Любить хокей та фантазувати.

Про хворобу

В мене частково вроджена хвороба і частково набута. З дитинства були проблеми з зором. Але в 14-15 років перехворіла гострим синуситом, що дало ушкодження на очі (сильне запалення). В результаті зір ще погіршився. Зараз, за винятком того, що одне око "тікає", візуально нічого не видно.

Коли втрачала зір, то замкнулась в собі. Навіть зараз мало спілкуюсь і не розповідаю про себе. Я не те, що соромлюсь чи боюсь, але багато людей не розуміють чи "лізуть" з надмірною допомогою, жаліють або вважають, що нема чого конкурувати із здоровими людьми. Приходиться постійно доводити, що ти можеш, що ти самостійна. Фактично кожен день в боротьбі.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Пауерліфтерка Софія Беруашвілі про шахи, чому готова бити в ніс та дієту з булок

Про школу та навчання

З дитинства була хвороблива і ще й мала тубінфікованість. Тому мене за станом здоров’я відправили в Інтернат №9 у Винниках, де я вчилась 9 класів. А потім перейшла в школу до Львова (КЗ ЛОР "Львівська спеціальна загальноосвітня середня школа-інтернат № 100" – прим. ред.). Була досить замкнутою, після уроків зразу бігла додому. За два роки я тільки пару раз залишалась там ночувати.

Проблем у школі не було, нас всіх об’єднувала хвороба, тому постійно помагали один одному, підтримували. Не було ніяких поділів на "львівських" та "приїжджих". Часто жартували над вчителями. Було багато самоіронії. Коли я прийшла в школу, в 10 класі, то всі намагались допомогти адаптуватись. Допомогли вивчити шрифт Брайля, робили все, щоб я себе комфортно почувала.

Про інклюзивні класи в школах

Підтримую! Але є свої нюанси, все має залежати від важкості. Якщо йде мова про зниження зору, то людина може повністю вчитись у звичайному класі. Але все залежить від виховання дітей в класі, як вони будуть сприймати цю дитину з інвалідністю.

Читайте також: Як подолати цькування дітей у школах: інтерв'ю з психологом

Про те, ким мріяла стати

Мріяла стати працівницею рятувальних служб. Спершу хотіла бути пожежником. Потім рятувальницею. Була активною, часто билась, може тому хотіла займатись рятуванням людей? Далі було бажання йти в медичну сферу, тому і стала реабілітологом (фізична терапія). Хоча фізична терапія не медична спеціальність, скоріше парамедична. За спеціальністю реабілітолог, я буду працювати із людьми, які мають захворювання опорно-рухового апарату, дихальної системи чи внутрішніх органів.

Ще завершила бакалавра за спеціальністю фізичне виховання. Хочу йти далі вчитись, але є велика завантаженість із змаганнями та зборами, тому немає коли готуватись. Ми вже розпочали паралімпійський цикл, і весь час навчання відтягується. Але точно буду продовжувати вчитись, бо освіта потрібна.

Про заняття спортом

В школі було багато факультативів, тому на різні види спорту ходила. Спортом почала займатись у першій школі. У нас помінявся вчитесь фізичної культури і він залучив до роботи на уроці абсолютно всіх. Він мав для кожного індивідуальний підхід, створив багато гуртків, щоб кожен міг займатись спортом. Я втягнулась, і мені почало вдаватися. Потім мене помітив тренер Скорін Євген Федорович і запропонував займатись серйозніше. І так не було чим займатись, тому погодилась.

Читайте також: Паралімпійці. Антон Дацко

Починала із метання спису. Але через травму не могла продовжити. Я сильно травмувала спину і дійшло навіть до того, що починала відмовляти нога. Тому зараз тільки ядро і диск. Хоча все може ще змінитись, життя покаже як буде далі.

Ще в 2011 році у мене був спис. Якраз того року отримала травму. На чемпіонаті світу в Новій Зеландії вже виступала з травмою. Масажисти тоді показали свій професіоналізм, "витягали" мене як могли. Це країна, в яку я б ще раз приїхала, дуже дбайливо ставляться до тварин, природи. Ти гуляєш і бачиш тварин на деревах.

Взагалі метання диска і спису – це красиві види спорту. Хоча я б не рекомендувала дівчатам займатись ядром – це важче і не так граційно.

Про спорт як психологічну реабілітацію

На самому початку так. Саме через це і звернула увагу на легку атлетику – багато емоцій, зміна середовища. Починаєш відчувати себе в роботі, розвиваєшся, бачиш результати і хочеш ще більшого. Спорт був хобі, а став професією. Зараз це вже професійний спорт, коли ти працюєш на "знос". Ти націлений на результат, часто навіть "плюєш" на свій стан.

Про перші досягнення

Найбільш пам’ятна медаль – це бронза на чемпіонаті в Греції. Зараз навіть не знаю, де вона є (сміється – прим. авт). Мама кудись сховала, бо дома мала дитина і все тягне. З нею пов’язано багато емоцій, перший вихід на п’єдестал. Коли йшла за нею, то мало не впала, зашпорталась. Там був невеликий підйом. Ніхто не попередив, а є проблеми ж з зором, плюс емоції, не побачила.

Взагалі я не розмовляю про свої результати і не люблю їх обговорювати. На тренуваннях мала кращі показники, ніж показувала на змаганнях. Але помаленьку рухаюся вперед і покращуємо результати.

Читайте також: Паралімпійці. Ілля Яременко

Про Паралімпіаду

Дуже багато емоцій, але не всі позитивні, нічого не завоювала. У Лондоні (2012 рік) були проблеми із здоров’ям. Я перевантажила себе. Дуже хотілось перемогти, рвалась, багато займалась та довела організм до знемоги. Перед Паралімпіадою тренери мене просто забирали із секторів і тренажерних залів, бо я там мало не ночувала. Тому на самих змаганнях далось в знаки здоров’я. Спочатку була образа на ситуацію, а з часом дійшло, що це моя вина. Я господиня свого життя та сама мала про це подумати. А так, без осмислення, перти рогом, як баран, не треба. Але все приходить з досвідом.

У 2016 році вже хотіла медаль і доказати, що я можу. Відверто не хотілось втратити можливість. Я виступила із особистим рекордом в ядрі, можливо навіть України. Проте стала тільки четвертою, це саме образливе. Не вистачило 7 сантиметрів до медалі. У нас перед змаганнями поміняли трохи правила, і в категорію з ядром потрапили спортсмени із гіршим зором. Проте вони мали кращі результати. Італійка, яка перемогла, якраз опустилась до нас з іншої категорії.

Щодо Токіо у 2020, то я наперед не загадую, але медаль хочеться. До ветеранів себе не відношу, незважаючи, що це може бути для мене третя Паралімпіада.

Читайте також: Паралімпійці. Оксана Зубковська

В душі я дитя, мила, пухнаста і хочу на ручки. В листопаді в Дубаї буле ліцензійний Чемпіонат світу, то там побачимо який буде результат.

Стараюсь думати і ділити все по чотирирічних циклах. Від цього відштовхуюсь та дивлюся, що далі. Мені подобається спорт, це стиль життя. Можна і в сорок виступати, але все залежить від стану здоров’я і результатів. Планую ще два цикли, але буде видно…

Про конкуренцію

На самих стартах завжди конкуренція. А поза змагальним майданчиком ми не конкуруємо, добре спілкуємось і підтримуємо один одного. Більша боротьба не з людьми, а з собою. Хочеш показати кращі результати, розвиватись і не підвести тренера. Він вкладає силу, душу, нерви в нас, хочеться віддячити. Ми маємо мандраж перед виходом, а тренери інколи зеленіють, біліють, трусяться, якщо за огорожею то можуть і її тормосити. Вони більше за нас переживають, ніж ми самі.

У нас хороша конкуренція на міжнародному рівні. Результати з дуже мінімальними відривами. Головні конкурентки з Китаю, Росії. В останні роки підтягнулись полячки.

В мене у класі італійка. Рекордсменка світу та Паралімпіади. Навіть не знаю за скільки років її зможуть наздогнати. Мені щоб "догнати" її, то треба вирости. Мої антропометричні дані для ядра не дуже підходять. Якщо одним словом, то я "куца". Велику роль має початкова траєкторія. Тому чим ти вищий, тим дальше можна кинути. Воно ж важке, 4 кілограми.

Читайте також: Паралімпійці. Дмитро Щебетюк

Про тренера

Він мій перший мотиватор. Завжди емоційний, "вибуховий", але адекватний. Знає коли треба бути емоційний, а коли потрібно заспокоїти та підтримати. Він для мене і батько, і друг. Та, практично, він замінив мені батька. З 15 років мене веде та багато чого для моєї сім зробив. Завжди підтримував, багато про що з ним можна поговорити і розказати. Інколи складалось враження, що він спеціально "роздраконює", щоб всі емоції вийшли, а потім можна було спокійно працювати. Він їздить зі мною на збори по Україні, але закордон не виїжджає.

В мене не вистачить нервів для тренерської роботи. Я скоро зірвусь, ще когось "покусаю". Мій тренер вміє себе подати, знає коли і що сказати. Мені до цього далеко.

Про свій день

Я "сова", зранку мені проблематично вставати. Тому тренування після обіду. У нас в сім’ї, в моєї сестри, маленька дитина, тому є недоспані ночі і зранку важко прокидатися. Тому моя продуктивність більша ввечері. Тренуюсь кожного дня. На зборах буває і по два рази в день. Якщо раз в день, то, в залежності від етапу підготовки, займаємось по різному. Буває день, коли є тільки робота на секторах. Або тільки в залі працюємо на тренажерах. Коли зал не далеко від поля, то можемо покидати, а тоді в зал. Коли двічі на день, то зранку метання, а після обіду штанга. Один або два рази в тиждень працюю із штангою 70-80 кг.

Дієта та харчування

У нас немає прив’язки до вагової категорії, тому вага не важлива, але вид енергозатратний. Важливо мати вагу та силу, яку можна правильно використати. Бо десь більша вага і вже не зручно. Я коли поправляюсь, то тільки в боках і мені незручно працювати з більшою вагою. Я не вмію використовувати свою вагу, і мене інколи "зносить". Для диска важливо добре розкручуватись. І це заважає. Є проблема із спиною, то вага погіршує проблему.

Дуже люблю солодке. Але тренери забороняють їсти. Також не бажано їсти мучне та молочні продукти. Харчування залежить від етапу підготовки, особливо, коли треба набирати м’язову масу. Багато білкових продуктів, м’яса, амінокислот.

Про умови для тренувань та забезпечення

Дома проблема з місцем для кидання. На СКА у Львові розібрали манеж і немає сітки, щоб можна було кидати. Зразу велотрек, і коли ядро чи диск вилітають, то падають на доріжки. Не має метальних секторів ні влітку, ні взимку. Сектор має мати нормальний цемент і сегмент. А в нас цемент весь обдертий, ямок багато. Можна просто впасти і травмуватись.

Читайте також: Паралімпійці. Дмитро Соловей

Диск теж немає де метати. Навіть сітки немає, щоб поставити. Раніше біля "Скіфу" кидали, але там тепер забудови. На стадіоні "Динамо" незрозуміла ситуація. Постійно сваряться, щоб не кидали в траву, не топтали її.

Щодо самого спорядження (ядро і диск), то держава, слава Богу, видала по кілька снарядів. Формою забезпечують, тут все добре. Є спеціальне взуття, яке довше служить і має добре щеплення із покриттям. Але є проблема з дуже маленькими і великими розмірами. Добре що їх теж видають. Інколи навіть просимо під замовлення, щоб точно було по розміру. Стараються все видавати, що треба. Інколи буває, що швидко втрачає вигляд, порвалось чи протерлося. Футболки часто треба міняти.

На кожних змаганнях є штатний лікар. На великих може бути і п’ять чи десять, як на Паралімпіаді. У нас обов’язково входить хоча б один масажист чи реабілітолог. Перед Паралімпіадою пропонували, щоб був психолог. Пропонували спортсменам поспілкуватись за бажанням. Але ніхто нічого не хотів говорити, всі боялись. Тому ця ідея себе не виправдала.

Зараз відчутна підтримка паралімпійського спорту. Збільшилась кількість зборів, що є великим плюсом у підготовці спортсмена. Появились збори закордоном. Останній був у Португалії. До анексії їздили в Крим. Там була одна з кращих баз в Європі, тому для нас це додаткова втрата, не тільки своєї території, а й умов тренування.

На виїздах нам оплачують добові. Під час останнього виїзду в Португалію вони були 10 чи 12 доларів. Забезпечують харчування, інколи дають кошти на харчування (мається на увазі видають готівкою – прим. авт.). Маємо зарплату біля 10 тисяч гривень. В кінці року трошки більше було, але не знаю чи це премію додали, чи зарплату збільшили.

У порівнянні з іншими областями у нас підтримка від місцевої влади гірша, ніж в інших областях. Там люди мають річні стипендії незалежно від завойованих місць на чемпіонатах. А в нас тільки одноразові стипендії, але вони не завжди є.

Про міжнародні виїзди

Як в мене був перший виїзд, то мама плакала. Навіть не знаю, чи це було через перше міжнародне змагання, чи перший політ літаком. Я не могла її зупинити, прийшлося просто тікати, щоб не залишатись. А після змагання вже плакала від радості. Було таке, що я їхала на змагання, і не казала куди їхала, щоб у мами не було хвилювання. Приїжджала і вже констатувала факт участі: "Їздила туди і туди, така медаль, емоції прекрасні".

Найбільше мені "врізався" в пам'ять перший міжнародний виступ. Це був Чемпіонат Європи в Греції, що проходив на острові Родос. Туристичне місце додало багато емоцій. Взагалі, виїзди за кордон мають бути додатковою мотивацією для молодих спортсменів. Коли потрапляєш у збірну, то маєш можливість відвідувати інші країни.

На міжнародних стартах переживаю більше, бо ти знаєш, що маєш показати себе, та ще й представляєш державу.

Про емоції

Кажуть більше злитись, крикнути, а я не можу. Є спортсмени, які кричать. Це більше подібне на здуття кульки. Інколи після змагань не залишається взагалі емоцій. Навіть не радієш 2-3 дні. Тільки лежиш і відсипаєшся. А інколи і якась простуда появляється, бо організм виснажений і імунітет слабенький. Особливо літом, коли спека, кондиціонери. Організм тримається до змагання, а після – "зрубує".

Про "другу" сім’ю

Більшість спортсменів, які стали професійними, постійно у відрядженнях. Тому ми стаємо другою сім’єю один для одного. Правда не так часто бачимось із представниками інших видів, бо ми на зборах – вони на змаганнях, вони в дома – ми кудись поїхали. Тому дуже приємно, коли нас збирають разом. Є можливість поговорити, обійняти один одного.

Про те, що змінив спорт

Спорт стимулює, надає впевненість. Кожна людина не хоче себе показати гіршою, ніж є. Коли тебе жаліють, то це більше злить. Спорт дає сенс в житті. Ти розширюєш свій кругозір, бо це як робота – ти постійно ним займаєшся, тому не маєш часу на щось інше. Він змусив стати дорослішим. Ти перебуваєш поза опікую батьків. За тобою дивляться тренери, але розпорядок, тренування, дотримання режиму – за все відповідаєш сама. Ти починаєш ставати самостійним. Він дав більше цілеспрямованості, впертості. Показав, що завжди треба вірити в себе. Навіть коли йдеш вулицею – треба в себе вірити.

Про права людини

Їх порушують, законодавство не дотримуються, багато чого роблять для галочки. Ніхто не думає, чи встановлений пандус придатний для використання, який кут на тротуарі. Відмовляють в роботі. Добре, що є Валерій Сушкевич (президент Національного комітету спорту інвалідів України, – прим. ред), який захищає. Коли вступала в університет, то не казала про проблеми із зором. Нам приходиться боротися та доводити всім, що ти є, ти все можеш, ти особистість. Чому ти маєш себе в чомусь обмежувати?

Про страх

Боюсь закінчення кар’єри. Це твій стиль життя. Ти стільки часу віддаєш спорту, а якщо різко обірветься, що ж дальше робити? Хочеться мати час на завершення кар’єри, щоб піти з високо піднятою головою.

Читайте також: Паралімпійці. Віктор Дідух

Про ціль та мрію

В першу чергу, моя ціль поїхати у Токіо, виступити на високому рівні, вибороти медаль. А також купити квартиру, але "нашкребти" не виходить. Наразі не займаюсь більше нічим, бо багато зборів та тренувань. В принципі, можна зібрати гроші за рахунок премій на змаганнях, якщо займеш призове місце. Нам важливо, чи буде вид спорту присутній у Токіо. За види, які не будуть на Паралімпіаді, платять тільки призові, немає стипендії. За всі перемоги нам держава платить. Зараз на Європі за перше місце – 50 тисяч гривень, друге – 40 тисяч гривень, третє – 30 тисяч гривень. Але це тільки цього року почали так платити. Раніше були малі призові по 7-10 тисяч гривень.

Є комерційні турніри, але Україна рідко виставляє свої спортсменів. Бо треба витрачати на це кошти, проводити збори. Можна самому поїхати. Спонсори в паралімпійський спорт не дуже вкладаються.

Мрія – хочу щоб припинилась війна, щоб нарешті настав спокій.

Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові"

Джерело: 24 Канал
powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук