Призер мундіалю-2017 Андрій Яценко: борці як коти

1130
Андрій Яценко
Андрій Яценко / Фото із соцмереж

На мундіалі, який завершився на минулому тижні в Парижі, він приніс українській збірній з вільної боротьби єдину медаль. Андрій Яценко здобув бронзу у найлегшій ваговій категорії – до 57 кілограмів.

Можливо, міг виступити й краще, але після необов’язкової поразки в першому колі від американця Томаса Ґілмана змушений був боротися у втішному турнірі. Зрештою, враховуючи, що для 19-річного Яценка цей чемпіонат світу – перший дорослий у кар’єрі, такий результат варто визнати неабияким успіхом. Досі Андрій двічі, у 2013 і 2014 роках, ставав чемпіоном світу серед кадетів, у 2013-му виграв кадетську першість Європи, а торік став другим вже на дорослій континентальній першості.

Зрештою, з моєї точки зору, важливий навіть не сам факт медалі, а те, що в Україні вперше з часів п’ятиразового чемпіона Європи Олександра Захарука з’явився справді сильний "мухач". Враховуючи, що своє останнє золото Олександр виграв у 2006-му, тобто, коли Яценкові було вісім, перше питання напрошувалося саме по собі.

Про Захарука

– Звичайно, я знаю, хто то, – бере слово Андрій. – Переглядав окремі сутички Захарука. Більше того, одного разу Олександр спеціально приїздив, щоб потренуватися зі мною, показати мені прийоми. Надзвичайно сильний борець. Не дивлячись на те, що він не виступає уже понад десять років, він і зараз виглядає на килимі прекрасно. Ламав мене у різні боки.

Був би щасливий, якби моя кар’єра склалася так, як в Олександра. Так, він не вигравав медалей Олімпіад, але п’ять разів був чемпіоном Європи, тричі ставав бронзовим призером світових чемпіонатів. Мені є на кого рівнятися і до чого прагнути.

Про мундіаль-2017

– Радий, що повернувся з Парижа з медаллю. Без різниці, золото то, срібло чи бронза. Так, завжди хочеться більшого, але наразі ця нагорода важлива для мого самоствердження. Тепер розумію, що стільки років працюю не дарма. Не буду приховувати, боротьба мені подобається. Але завжди важливо, щоб захоплення підкріплювалося результатом.

Не думаю, що я чимось поступаюся Ґілману. Але перші сутички на таких турнірах мають свою специфіку. У них можна поступитися будь-кому. Начебто гарно розімнешся, пропотієш, але одначе треба адаптовуватися до того ажіотажу, який панує на чемпіонатах світу, до трибун. Думаю, то доля. Так само, як могли судді протягнути іранця Резу Артінаґарчі у першій втішній сутичці. Переконаний, що переможний прийом на останній секунді мені зарахували справедливо. Але могли ж не зарахувати і тоді чемпіонат світу завершився б для мене двома поразками. З Божою поміччю я пішов далі.

Читайте також: Ольга Харлан: Ніяковію, коли бачу, як діти мною захоплюються

Можу сказати, що поєдинок проти іранця додав мені впевненості. Цього хлопця знаю ще за Київським міжнародним турніром. Ми зустрічалися на килимі палацу спорту цьогоріч у березні і тоді я виграв 12:6. У Парижі було складніше, бо ми вже знаємо одне одного, розуміємо, хто на що здатен, тому намагалися діяти акуратніше. В наступних двох сутичках проти узбека Нодірьона Сафарова і Гак-Чжін Чжона з КНДР боровся розкутіше. А що залишалося робити? То вже така стадія, що або ти, або тебе. Або з медаллю, або без.

З Гак-Чжін Чжоном досі зустрічався лише раз, на Аліалієвському турнірі в Баку. Програв йому 1:7. Чжон – досвідчений 31-річний борець, мені з ним тоді було дуже складно. Начебто теж намагався і в ноги проходити, і пробував виконати кидок "коцюбою". Але не йшло. Таке теж буває: наче все робиш правильно, але нічого не виходить. Щоб ти не робив, а виграти за таких умов не вдасться. У Парижі в медальній сутичці вийшло все.

Про еталони

– Завжди подобалася боротьба того ж Захарука, Ельбруса Тедеєва, Андрія Стадника. Імпонує те, як розуміють боротьбу і віддаються справі мої тренери Анатолій Гуральський і Вадим Тасоєв. Дуже подобається, як бореться чинний олімпійський чемпіон у найлегшій вазі Владімір Хінчіґашвілі з Грузії. Фантастичний спортсмен! Зараз Владімір перейшов у категорію до 61 кілограма і на чемпіонаті світу поступився Ґаджимураду Рашидову з Росії, тому, що я програв у фіналі торішнього чемпіонату Європи. Але то суті справи не змінює.

Хінчеґашвілі дуже технічний, а головне – завжди зосереджений, спокійний. В травні Владімір боровся у фіналі чемпіонату Європи з іншим росіянином Ахмедом Чакаєвим. Програвав 0:6, полетів з прогином, але в перерві між періодами зібрався з думками і в другій трихвилинці, зрівнявши рахунок (10:10), виграв завдяки тому, що провів результативну дію останнім. Хінчеґашвілі – прекрасний приклад для наслідування. У спорті вкрай мало випадків, коли атлети, поступаючись, зберігали б такий спокій.

Про мотивацію

– Я швидко усвідомив, що тренування відвідую не просто заради задоволення, а для того, щоб чогось у спорті досягти. Коли працюєш для здоров’я, не будеш щоранку ставати на зарядку і робити по два тренування на день. Відвідував зал і дивився на елітних спортсменів, стежив за тим, як вони здобувають медалі, хотів пробитися на той рівень сам. А для того ж треба наполегливо працювати. Розумів, що великих перемог відразу не буває, усього треба досягати поступово. Тому радів, коли вигравав чемпіонати України, здобував медалі на чемпіонатах світу і Європи серед кадетів та юніорів. Крім титулів, то ще й самостійний заробіток. Коли купуєш гарний одяг, ще звичайний, кнопковий телефон і розумієш, що заробив на ці речі самотужки, самооцінка виростає. Тоді й тренуєшся з подвоєною енергією, і вигравати хочеться ще більше.

Та найперше сподівався, що потраплю на Олімпійські ігри. Міг бути там вже торік, в Ріо-де-Жанейро. І був би там, якби не програв сутичку за третє місце кваліфікаційного турніру Улан-Баторі індійцеві Сандепу Томару. Начебто й виклався сповна, і нічим суперникові не поступався, але поступився. То було велике розчарування, адже за кілька років до того не збулася інша моя мрія – потрапити на дитячу Олімпіаду. Тоді теж все було добре, доки не програв у фіналі. Програвати не люблю, але розумію, що без програшів не буває перемог. Втім, сподіваюся, що на Ігри в Токіо все ж проб’юся.


З тренером Анатолієм Гуральським

Про щільний календар

– Цей рік для мене дуже насичений, – каже Андрій. – Лише чемпіонатів Європи було три: спершу взяв бронзу на молодіжному (до 23-х років), потім невдало виступив на дорослому, а після того взяв срібло на юніорському рівні. Тепер готуюся до чемпіонату світу серед 23-річних. Так, непросто. Найперше, з моральної точки зору. Бо десь виграєш, а десь поступаєшся не найсильнішим суперникам. Починаєш картати себе, мовляв, як же так, я ж багато працюю. Але організм, вочевидь, теж виснажується. З іншого боку, з кожним новим стартом здобуваєш досвід. Є нагода – треба їхати.

Про національну збірну

– Вперше в обойму першої збірної мене залучили, ще коли там тренувався олімпійський призер Василь Федоришин. 2013-й рік, мені лише 15. Страшно було, почувався некомфортно. Але поступово звик, втягнувся у цей борцівський котел. Досвідчені борці пішли і зараз почуваюся дорослим уже сам.

Наставник збірної Руслан Савлохов практикує під час зборів у Заросляку в процесі тренувань підняття на Говерлу. Це важко. Вперше відчув, що то таке, торік, коли проходив збори в Карпатах вперше. Але то ж цікаво і корисно для здоров’я. Природа там неймовірна. Спокій, ліс, чисте повітря – відпочиваєш від київської суєти. Хоча, звісно, бувають миті, коли навпаки хочеться відчуття великого міста. Все залежить від настрою.

Анатолій Гуральський, перший тренер Андрія Яценка:

– У борцівську секцію в Українці хлопця привів його старший брат Дмитро. Маленький, блакитноокий, з іскоркою хлопчик – таким він мені запам’ятався. Тренувався Андрійко добросовісно. Звісно, як і всі діти любив подуріти. Шустрий малий. Взяв його одного разу за руку і питаю: "Хочеш бути сильним?" "Так". "Тоді слухай тренера". З того часу більше у нас непорозумінь не було. Навпаки, іноді доводилося Андрія втихомирювати, говорити, мовляв, досить, іди додому відпочивати. Потреби примушувати Яценка тренуватися не було ніколи. У спорті, як відомо, виживають найсильніші.

Про перший ювілей і сприйняття боротьби

– 14 вересня відсвяткую 20-річчя. Перед чемпіонатом світу думав, що добрий виступ буде подарунком до цієї дати. Це вдалося. А відмічати будемо вдома. Можливості святкувати десь у ресторані поки не маю. Мама приготує щось смачненького, зберемося разом. Поїмо і спати (сміється).

Якщо добре боротимуся, то все в мене буде гаразд. Приміром, ще не маю своєї автівки. Хоча на права вже здав. Водити на своєму "жигулі" навчив брат Дмитро. Діма взагалі відіграв у моєму житті велику роль. На 11 років старший, він фактично замінив у моєму житті тата. Річ у тім, що батько нас залишив, коли мені було чотири чи п’ять років. З того часу мама виховувала нас самотужки. Я постійно намагався триматися за брата. Діма теж трохи займався боротьбою. А ще грав у хокей, баскетбол, футбол. Власне, з Дмитро поставив на ковзани й мене. Взимку теж постійно грав у хокей, влітку – футбол. У Дмитра двоє дітей. Семирічний син Всеволод теж відвідує борцівську секцію. Доньці Меланії – п’ять рочків.

Взагалі, переконаний, що борець вільного стилю повинен займатися різними видами спорту. Бо в нас важливі координація рухів, витривалість, швидкість. Зациклюватися лише на прийомах і на роботі на килимі не можна. Не дарма під час зборів ми граємо і в регбі, і у футбол. Борці ж як коти – зчепемося і в тих перевертах мусимо вчасно викрутитися, уникнути кидка чи проходу в ноги. Власне, тому я не можу дати чіткої відповіді на запитання, який мій коронний прийом. Прийомів багато. Відпрацьовую всі. А який вийде, такий і буде. Звісно, до кожної сутички готуєш тактику. Але на килими що вийде виконати, те й виконаю. Спланувати, яким чином перемогти того чи іншого суперника неможливо. Тактика потрібна для того, щоб підвести суперника під той прийом, який можеш виконати. Не виходить – робиш щось інше. Головне – взяти оцінку.

Автор: Іван Вербицьки

Читайте також: "Оскар" по-українськи: оголосили спортивних героїв року

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук