Спортивною ходьбою займаються люди, які люблять себе мучити, – Христина Юдкіна

Христина Юдкіна
Христина Юдкіна / Фото з відкритих джерел

Вона любить музику під настрій, дивиться комедії та читає повчальні й наукові книги. Вивчає методики та техніки різних видів спорту, розвиток сили та витривалості. Вчиться в аспірантурі на спеціальності психологія та пише кандидатську роботу. Одного разу навіть проводила анкетування та аналіз з психології серед членів збірної команди України із спортивної ходьби.

У вільний від роботи час Христина Юдкіна одна з кращих спортсменок України зі спортивної ходьби. У травні в складі збірної України стала переможницею Кубка Європи. В інтерв’ю Спорт24 вона розповіла про те як прийшла у спорт, чому покинула спортивну ходьбу, допінг і роль тренера, сім’ю і збірну України.

Читайте також: Директор ЗТР Тищенко про конфлікт з ФГУ: Головна проблема – відсутність діалогу

Яким Ви пам’ятаєте Івано-Франківськ свого дитинства?

Тут був фонтан, квадратний (спілкуємось в ресторані біля музично-драматичного театру та пам'ятника Івану Франку, – Спорт24). В мене тут жила бабця у цьому будинку, тут пройшло дитинство, зараз я живу. Ми тут завжди бігали, навіть плавали в цьому фонтані. Парк атракціонів в нас був, дитяча карусель посередині.

Наскільки наші міста наближаються до європейських?

Це болюча тема. Кожен раз, коли ти приїжджаєш за кордон, ти дивишся на їхні дороги, їдеш в їхньому транспорті й не відчуваєш, що їдеш. Думаєш, що летиш на літаку, бо ти собі спокійно можеш спати. Ми не дотягуємо. Були останній раз в Литві. Жили за 30 кілометрів від старту, нас везли до нього, то там настільки хороші дороги, що ти не відчував ніякого дискомфорту перед стартом, що ти туди їдеш 30 хвилин. Бо у нас буває, що їдеш 10 хвилин і тебе покидає так, що таке уявлення, що був у центрифузі

Якщо спортивна ходьба, то це має бути тільки рівна поверхня?

Так, але в Івано-Франківську ми зустрілися з незручностями. Коли почали реконструкцію озера, то його повністю обкладають бруківкою і в принципі нам тепер нема де тренуватися. Але зробили набережну, вело доріжку – 1750 м в одну сторону і 1750 в іншу. Проблема вся в тому, що, наприклад, якби не було машини, то добратися туди важко було б. Там нема де покласти речі, там нема де переодягнутися. Добре, що зараз є засіб пересування і ти собі: приїхав, потренувався і зайшов назад, а якби такого не було. Раніше було складно, бо ти мав 3 кілометри бігти з манежа, а ще до нього стільки ж, потім 20 кілометрів на тренуванні й це вже 26. І ще плюс 3 додому.

Про що мріяли в школі?

З 5-го класу почала займатися спортом. І вже якось в мене почало виходити. Мріяла про Олімпійські ігри, щоб хоча б стати учасником. Пам’ятаю тоді у 1996 році була Олімпіада в Атланті, спостерігала за нашими спортсменами: за Вірастюком, він з Івано-Франківська. Дивилася на них, як на еталонів.

Ви зразу займалися легкою атлетикою?

Спочатку займалася великим тенісом, буквально трошки, десь може протягом року це була ще початкова школа. Потім звідти пішла, подруга мене затягнула на дзюдо, але я зрозуміла, що це не моє. А вже в п’ятому класі прийшов Матешко Віталій Васильович до нас в школу, робив відбір і каже: "Приходь". Перед тим мене запрошували ще на "пожарку", але мама сказала, що це далеко. Тренування у Віталія Васильовича було недалеко, тому мама відпустила і я пішла. Ходила аж до 2000-го року.

Теніс зараз час від часу граєте, щось пам’ятаєте?

Не грала давно. Зараз в мене пішов мій синочок, він теж почав з великого тенісу. Першим у нас було тхеквондо, але він був геть маленький, йому було 3 рочки. Ми походили, але то була зима, він маленький, а там дітки босі і я трошки переживала, що він замерзне, захворіє і ми перестали ходити. Потім був футбол, але там ми не затрималися. Зараз пішов на теніс, йому подобається. Що він там робить не знаю, бо не була жодного разу через брак часу. Він займається недалеко від місця, де живуть батьки, то вони з ним ходять.

Ви не проти, що син також пішов в спорт?

Не проти, але тільки не в спортивну ходьбу.

Чому?

Бо це важка праця, на витривалість. Як на мене, це люди, які себе люблять мучити. Це треба ще психологічно витримувати.

Після закінчення школи батьки, друзі кажуть, що треба нормальну професію, щоб себе годувати. Чи був тоді такий тиск на Вас?

Я була такою розбишакою в школі. Мене у 8-му класі запросили в Бровари. Мама тоді мене не відпустила, сказала: "Закінчиш школу на місці й потім поїдеш куди захочеш". Після закінчення дев’ятого класу я сказала, що в Бровари не їду, хоча мене вже відпускали, вже змирилися. З вибором професії ніякого натиску не було, бо була повністю у спорті й мама розуміла, що тисни не тисни, але вже роки пройшли і навіть не розглядали вступ у якийсь інший заклад, бо пішла в спорт.


Фото: з відкритих джерел

Після закінчення коледжу Ви вчилися у Львові, на стаціонарі?

На стаціонарі, правда на реабілітації. Коли навчалася в коледжі, то перейшла тренуватися до Заслуженого тренера України Єрузеля Євгенія Івановича. Ще у 2001 році у складі збірної команди України зі спортивної ходьби, який проходив у Дудінцах (Словаччина). Змагалася там у віковій категорії серед юніорок на дистанції 10 км. Це був на той час останній старт у моїй спортивній кар'єрі у складі збірної у зв'язку з травмою коліна. Тому що далі я переходила у категорію молодь, а там дистанція вже 20 км, на жаль, моє коліно не давало мені змогу використовувати об'ємні тренування без яких неможливий результат на даній дистанції.

А як потім позбулися? Це було хірургічне втручання?

Не було ніякого хірургічного втручання, просто перестала повністю тренуватися і пішла в науку. Поступила в магістратуру у Львів на реабілітацію, там не тренувалася. Там повністю вчаться, нема обов’язкових тренувань і в спорт повернулася вже після народження сина, у 2014-му році.

Займались легкою атлетикою – це дуже загально. Якими саме видами?

Перша моя медаль була зі стрибків в довжину. Ви знаєте, коли діток набирають, то ніхто не розгалужує їх на якусь спеціалізацію. Перші змагання у коледжі у нас були зимою і я бігла там три дистанції. Не пам’ятаю скільки бігла спочатку, але потім бігла 600 м і залишилися стрибки в довжину, і я кажу: "Буду стрибати!". Пам’ятаю стрибнула 3.15 і була третя. Радості не було меж.

Чому не залишилися в стрибках, вийшло ж?

Це було десь в 5 класі. Потім під час тренування нам сказали: "А пройдіться в естафетах спортивною ходьбою, хто так вміє?" І вийшло так, що мені показали і я пішла. Завжди, коли на змаганнях виступаєш і в тебе виходить і ти виступаєш в перших рядах, то звичайно, що тебе це буде затягувати.

У Вас за кар’єру одна травма була чи більше?

Коли була маленька, то це була одна травма, боліло коліно, а зараз старість – не радість (сміється, – Спорт24). Було запалення сухожиль під сідницями, здається, вилікували. Але все-таки грушовидні м’язи залишаються все ще спазмовані. Коліно турбує, але я не хочу жалітися, не хочу розказувати про свої проблеми.

Чому ці травми були отримані: навантаження, необережність?

Думаю, що це все пов’язано з навантаженнями. Професійний спорт – це наднавантаження над організмом людини. Якщо ти ходиш в день 40 км, то це не нормально для звичайної людини. Травми травмами, але вони виліковуються і все буде добре.

Які стандартні травми отримують спортсмени зі спортивної ходьби?

Думаю, що стандартне – це саме ті, які впливають на колінні суглоби. Ще задня поверхня стегна спазмується, бо як ставиш ногу, в тебе напруження м’язів задньої частини стегна. Грушовидні м’язи працюють досить активно й зазвичай це є однією з професійних травм.

Як відновлюєтеся після тренувань і змагань?

Стандартно – це сауна, масаж, може бути ударно-хвильова терапія, можуть бути фізіо-терапевтичні заходи, ультразвук чи ще щось. Тут вже кожен самостійно вибирає, що йому краще впливає на процеси відновлення.

Який Ваш особистий рекорд зараз на 50 кілометрів?

4 години 19 хвилин 57 секунд

По Україні це який результат?

Це є третій результат.

До світового рекорду багато?

Так, зараз росіянка встановила новий рекорд – це 3 години 57 хвилин. Деколи наші чоловіки так фінішують.

Наскільки в спортивній ходьбі частий допінг?

У нас перше місце по допінгу займає Росія, цього року двох наших дівчаток Аліну Цвілій та Василину Вітовщик піймали на допінгу. Поки що іде розслідування по їх справі.

Є проблеми з місцем для тренувань, особливо взимку?

Взимку з початку грудня виїжджаємо на збори в Киргизію, там снігу немає і ми ходимо по трасі. Потім ми повертаємося сюди. У нас є манеж, в принципі це краще, ніж нічого, хоч він нестандартний – 150 м, але він є. У Луцьку взагалі нема манежу, вони чистять стадіон і там ходять, коли вони вдома. Зимою умови не найгірші, які можуть бути. Влітку є набережна, зараз може дороблять озеро й буде асфальт.

Як зазвичай проходить Ваш день?

Вранці, о 6 годині підйом, на 8 годину йду на тренування, забираю синочка із садочку і в нас сонний час, в обох. Десь біля 4 години приїжджає чоловік, він займається з малим, а я виходжу на друге тренування.

Сім’я, навчання, тренування і ще й тренуєте, не заважко?

Воно ніби й важко, але коли їдеш у відпустку, відпочиваєш, то цього навіть не вистачає, нудно. Якщо гарно організувати, то все буде нормально йти.

Якою була роль тренера для Вас?

Він для мене раніше був наставником коли ми були менші. Ми брали приклад з них, дивилися і навчалися чомусь. Тепер сподіваюся, що є прикладом для своїх спортсменів. Вони мені вірять, я в них вірю. Тільки коли є віра один в одного, тоді є результат. Якщо тренер не вірить у спортсмена, то нічого з цього не буде. Він мусить вірити в нього і налаштовувати на те, що він може.

Ви для своїх вихованців: подруга, наставниця чи мама?

На цей момент, думаю, що більше десь між подругою і наставницею, бо коли вони були менші, то була, напевно, як мама. Навіть тренера зі збірної України, як я приїжджала на збори казали їм: "Біжіть, мама ваша приїхала". А вони прибігали, як курчатка біля квочки (сміється, – Спорт24.) Але зараз їм 25 і я вже відійшла від ролі мами, перейшла в роль подруги й, думаю, що може десь і наставниці.

Ви їдете в збірну, там є "ваші діти", як до Вас ставились у команді, в колективі?

Добре. В мене є поки що одна "моя дитина" в збірній. Кажу: "Мені подзвонила моя дитина", а мені кажуть: "Що Андрійко вже може тобі подзвонити?", кажу: "Та ні, то Валерій дзвонив". Для мене він дитина, я його знаю з 16 років, це зараз йому вже 25.

Ви їх шкодуєте на тренуваннях?

Ні, думаю, що сувора. Я їх не шкодую, вони знають, що якщо їм поставлена задача, то її треба виконати. Вони самі розуміють, що їм це потрібно. Їх спокійно можу самих лишити вдома, сказати що вони мають робити і знаю, що вони 100% це зроблять.


Фото: з відкритих джерел

Чому більше тішилися: коли Вашого вихованця перший раз покликали в збірну чи коли Ви потрапили в команду?

Коли він потрапив в збірну. Дуже тішилась.

Як Ви вивчаєте трасу на 50 кілометрів?

У нас два кілометри по колу – це максимум, що може бути. Мінімум кілометр.

Навіть якщо в Європі, Берліні, так само?

Два кілометри, такі вимоги. У Берліні було цікаво, ми проходили по цій трасі, але настільки була організована група підтримки, фанати спорту стояли по колу і просто підтримували. Найемоційніші змагання були в Берліні.

Спорт для Вас – це хобі чи робота?

На цей момент – це хобі. І в принципі він завжди був для мене хобі. У спорт я вернулася з тренерства, і не можу сказати, що це робота, бо робота – це коли ти заробляєш великі гроші, а в нас в Україні тренерством ти великі гроші не заробиш. Хіба будеш працювати десь індивідуальним тренером і будеш мати групи, які оплачуються з особистих коштів клієнтів.

На державній роботі зарплата молодого тренера тоді була в районі 3 000 гривень. В принципі гроші заробляє в мене чоловік, а я займаюся хобі. І діти, яких я зараз треную, ще з того часу, коли тільки прийшла на роботу і завжди говорила, що доведу їх, назад повертатися вже не буду, займуся роботою, а хобі вже буде просто побігати. В мене група: 2 майстра спорту, 1 міжнародник, не можу їх кинути.

Які хобі крім спорту є?

Поки що немає. Зараз, напевно, тільки спорт, а все решта – робота.

Зараз Ви в аспірантурі психологію закінчуєте, плануєте далі працювати за спеціальністю?

Поки що я це не розглядала, бо спочатку треба закінчити аспірантуру, захиститися, а там уже буде видно. Бо в мене спортивна психологія, але скажу, що не кожен зможе в цьому працювати, треба мати до цього хист. Ще й не кожному психолог підходить. Це вже залежить від людини. От я не люблю, коли зі мною говорить психолог. В мене мама психолог, і коли вона починає різні трюки психологічні робити, мене це починає гнівати і я кажу: "Все, я пішла додому".

Чому ходьба має бути цікавою вболівальникам, які стоять на трасі?

Кожен вид спорту цікавий тим, що там є цікаві люди. Ти не на спорт дивишся, а більше за особистістю, яка в ньому виступає. Тобто, що більше яскравих особистостей в спорті, то більше він буде цікавий вболівальникам. Якщо цікаві люди йдуть і ти їх особисто знаєш, вболіваєш, то ти будеш дивитися.

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук