Тренер збірної – це така посада, що всі чекають, коли ти обіср**ся, – Антон Нікулін

- Читать новость на русском
Антон Нікулін

У 2020 році на Олімпійських Іграх вперше буде представлене спортивне карате. Чоловіки та жінки будуть представлені у тільки трьох вагових категоріях. 2019 рік стане ключовим для українських каратистів у відборі. Про здобуття ліцензій на Олімпійські ігри, карате як вид спорту, конкуренцію та принципи відбору до збірної України ми поговорили із головним тренером збірної України Антоном Нікуліним.

Антон Нікулін є одним із засновників клубу професійних видів єдиноборств "Юніон" та працює начальником Управління молоді та спорту Львова. Він любить слухати класичну музику та читає багато профільної літератури. Захоплюється вивченням спортивної психології, бо в Україні бракує спеціалістів. Саме цим напрямком він хоче зайнятись після закінчення тренерської роботи.

У першій частині інтерв’ю Антон Нікулін розповів про свій прихід у карате, пропозиції від кримінальних структур, початок тренерської роботи, головного мотиватора, патріотизм і скільки часу планує бути головним у збірній України.

– Ви народились у сім’ї військового.
– Тато відслужив в Афганістані і його відправили служити до Івано-Франківська. Потім був Львів та Мукачево.

– Не хотіли піти по стопах батька?
– Мама завжди була проти та говорила – будь-ким, тільки не військовим. Вона теж з сім’ї військових, і не хотіла такої долі. Але все одно, воно сталось, як сталось, і я все життя працюю з військовими на військовій базі, та є працівником міністерства оборони (цивільний).

– Хто і коли привів на секцію карате?
– Це було на Сихові (найбільший мікрорайон Львова – прим. авт.). Брат мій пішов в перший клас. В нього був "колєга", в якого тато викладав карате. Це був мій перший тренер Сергій Семенович Топольський. Я спробував, якщо не помиляюсь, у 98 школі, і потім все так пішло, пішло. Потім я поміняв тренера. Хотів більшого, і переїхав тренуватись на СКА. Володимир Юрійович Гуляєв був наступним тренером. Далі доля зв’язала з Валерієм Васильовичем Галаном. Це такий відомий спеціаліст в Україні. Він жив в Чернівцях. Досить потужний бізнесмен. Досі спілкуємось. Колишній тренер збірної.

Читайте також: Карате, як фехтування – треба чітко відчути дистанцію, момент та завдати удар, – Катерина Крива

– Як батьки поставились до такого захоплення?
– Цілком нормально. Так сталось, що тато досить рано пішов із сім’ї. Фактично я ріс з мамою і братом. Тому це заняття відволікало від всього. І від вулиці зокрема.

– Романтика 90-х років вплинула на розвиток карате в Україні?

Всі ці фільми спонукали людей до цього, хотілось займатись карате. Але коли вже почав займатись, то дізнався так багато нюансів. Карате є настільки різне. Я вибрав найважчий вид – олімпійське карате (тепер олімпійське), де є високий рівень конкуренції. Всі інші версії, не хочу нікого образити, але називаю конкурсом домогосподарок. Там немає великої конкуренції.

– Які Ваші здобутки як спортсмена?
– Я майстер спорту міжнародного класу. Можна було і заслуженим ставати, але були свої проблеми. Тоді не було поняття олімпійське карате, тільки стильове. Був призером чемпіонату світу та Європи.

– Коли визначились, що карате стане основним видом діяльності?
– Я ніколи не звертав увагу на такі моменти. Просто те, що роблю, хочу робити найкраще. Це і було рушійною силою.

– Не було бажання покинути?
– Ні! Це той вид спорту, у порівнянні з іншими, який має певний гандикап, бо він є спортом комерційним. Нам пощастило, що ми не інтегрувались в ДЮСШ, і комерціалізація дала йому можливість швидко розвиватись. Якби ми були в ДЮСШ, то не було б такого розвитку як зараз.

– Хто Вас мотивував?
– Головним мотиватором було життя. Людиною на яку я рівнявся був мій дідо. Він займався класичною боротьбою. Це людина яка мене сформувала та була прикладом для наслідування. Він був таким яким я є зараз.

– Чи пропонували Вам кримінальні структури роботу?
– Багато хто з друзів йшли туди працювати. Я хотів спорту, і на це не було часу. Але знаю багатьох, хто пішов.

Читайте також: НЕПЕРЕМОЖНІ. Андрій Демчук про "на слабо" від дружини, зміну громадянства та допомогу АТОвцям

– Хтось з тих, з ким починали займатись карате, досягнув успіху, як Ви?
– Ні. Вважаю, що і я не сильно успіху досягнув. Вони просто в цьому напрямку не успішні, але в інших сферах мають досягнення.

– Ви закінчили Львівський державний університет фізичної культури.
– В мене вибору особливого не було. Я з самого початку знав, що хочу там вчитись. Мене вабила професія тренера. Бачив себе тільки там. Мій вибір не був там між різними ВНЗ. Плюс, я не дуже добре вчився в школі, був більше гуманітарієм. Тому для мене цей університет був пріоритетом.

Зараз немає часу на те, щоб здобути іншу освіту. У нас часто люди йдуть, щоб отримати папірець, і не отримують знань. Я хочу отримати знання, а не просто диплом. Тих знань, які зараз маю, мені для роботи достатньо.

Нещодавно спілкувався із Сорокіною (Ганна Сорокіна, головний менеджер з Олімпійських ігор, – прим. авт.), яка працює в олімпійському комітеті. Після спілкування вона спитала зі здивуванням "а яка у Вас освіта?". Я багато займаюсь самоосвітою, багато читаю. Велика кількість вищих освіт у людини ще нічого не означає.

– Ви дуже рано стали тренером.
– Коли поступив в Інфіз, то мені зразу дали групу дітей. У 17-18 років я вже помало когось тренував. Почав допомагати старшому тренеру. У 22 роки ми заснували клуб. І вже тоді я став старшим тренером. Хоча над цим ніхто не задумувався, просто тренували і не дивились на посади.

– Як виникла ідея заснування клубу "Юніон"?
– На нас почали тиснути ті, з ким працювали. Ми з Віктором Лазурком, тренером із тай-боксу, вирішили працювати окремо. Почали в цьому напрямку діяти та створили клуб. Довго думали над назвою. Завжди був проти складних назв, бо вона має швидко запам’ятовуватись. Як корабель назвеш, так він і попливе. Назвали "Юніон", бо це об’єднання, союз.

– Чому закінчили професійну кар’єру спортсмена?

Брак коштів. Їх треба було звідкись брати, щоб їздити на змагання. Такого забезпечення і фінансування, як зараз, не було. Перепоною стало те, що потрібно заробляти кошти, якось жити. Поєднувати тренерську і спортивну кар’єру надзвичайно важко. Також на мені ще "висіло" багато організаційних моментів в клубі. Молодий клуб треба було розвивати. А де ж таки брали гроші для виїздів на змагання? Знаходили спонсорів. "Витягали" із сімейного бюджету. В когось був бізнес і звідти брали. Потім наш клуб став великим. У ньому почали тренуватись заможні люди. І це дозволило їздити на змагання та оплачувати поїздки тим, у кого грошей не було.

– Клуб отримував пропозиції від криміналітету тренувати їх бійців?
– Ні. Карате, особливо спортивне, не є ефективним для вулиці. Це не ММА чи тайський бокс. Карате – це вид спорту із дозованим контактом, дистанційною роботою. Має бути високий інтелектуальний рівень спортсменів. Це як шахи, тільки б’ють руками та ногами. Він на вулиці не особливо ефективний. Хоча я займався різними єдиноборствами, в тому числі й кікбоксингом. Знань у мене вистачає. Але такі пропозиції мене не цікавили.

– Хтось із дітей, що прийшли у перші роки набору в клуб, мають вагомі здобутки?
– Звичайно! Ми найтитулованіший клуб України. В нас 25 медалістів чемпіонатів Європи та Світу в індивідуальних категоріях. Понад 20 майстрів спорту, багато заслужених спортсменів України.

Читайте також: Треба вболівати за наших спортсменів, бо це нам допомагає, – каратистка Катерина Крива

– Топ-3 спортсмени, яких виховав клуб "Юніон"?
– Найкращими, напевно, є ті, що досі змагаються. Соломія Кміть, Діана Шостак, Станіслав Горуна. Але в три я не вкладусь. Це призери Європи та Світу. Це в районі 12-13 людей.

– З 2007 року Ви тренер у Збройних силах України…
– Мене запросив Руслан Сеник, який тепер є керівником СКА. Працював із групою вищої спортивної майстерності. Ця група була в мене до того.

– В листопаді 2008 року під час змагань у Львові, одеські спортсмени та тренери звинуватили львівських у нападі з криками "Бий москаляку", "Ви ще не знаєте, що таке УПА"…
– Смішно про це згадувати. Пройшло десять років. Зараз все добре у нас дуже хороші відносини з одеситами.

На той момент у нас був конфлікт з одеситами достатньо давно. Тодішній президент федерації був з Одеси, який і провокував такі конфлікти. Були моменти, коли когось в збірну не брали, було несправедливе ставлення. Тоді тренером збірної був Ігор Богдан, і президент федерації міг ставити йому за мінус, те, що той спілкується українською мовою зі спортсменами. Ситуація постійно загострювалась. Змагання були у Львові, неадекватне суддівство, і галичани понеслись вперед, трошки "накидали" їм. Але ніхто нічого не кричав. Це все потім "розкрутили" одесити. Не знаю кому це було потрібно. Здається це була газета "Комсомольська правда". Приїхала журналістка брати інтерв’ю в мене. Я маю ж не українське прізвище і вона каже: "УПА, Нікулін, щось картинка не клеїться" (Сміється – прим. авт.).

Вони цю ситуацію "розкрутили", а ми вирішили нею скористатись. Ми її "докрутили": так, ми такі, ми галичани, ми з характером. Насправді ця ситуація не вартує сильної уваги. Так, був скандал, і все. Вважаю, що ми в тій ситуації правильно себе повели, показали характер і про нас дізналась вся Україна.

Читайте також: Українські каратисти бойкотували змагання у Росії

– Тоді існував поділ на львів’ян та інших?
– Так. Він існував, але зараз немає. Я після приходу забрав всі ці моменти. Я народився в Прибалтиці, але спілкуюсь українською мовою. І коли люди говорять "главное, чтоб мы понимали друг друга" – це корінь більшості проблем у нашій державі, двомовності, що існує. Я принципово говорю українською зі збірною. І всі прекрасно розуміють.

Тепер історично так склалось, що 70% збірної – це львів’яни. Це нормальний процес. Тренер збірної має вміти дати інтерв’ю українською мовою. Спортсмени теж. Я завжди пишався, що я народився в Прибалтиці. Вони один раз розвернулись задом до москалів, і вже не повертались. І в них, якщо не знаєш мови, то навіть двірником не можеш бути. А в нас якось по-дибільному…

Я завжди жартую з білорусів: – Ви Росія?. – Ні (відповідають вони). – А якою мовою спілкуєтеся? Російською? Так все ж зрозуміло!

Для мене такі речі важливі. Багато говорять, що це націоналістичні речі. Я не націоналіст. Я патріот своєї країни! Така позиція була і у 2008 році, та, напевно, вона і спровокувала такий конфлікт.

– Коли були спортсменом, мали пропозиції по зміні громадянства?
– Були, як в тренера. У 2013 році дуже наполегливо кликали в Тюмень. А як спортсмен, я не був таким цікавим, бо наш вид спорту ще не був популярним.

– Ви працювали тренером збірної Данії та Індонезії. Розкажіть про цей досвід?
– З Індонезією був контракт на рік. Я періодичну туди їздив. Але так, щоб постійно там був, то тільки три місяці. Правда мій паспорт не дозволяв там перебувати більше як місяць. Тому виїжджав в Таїланд і повертався назад.

У Данії дуже цікаво було працювати, бо датчани дуже прагматичні. Там високий рівень життя, і всі шалено люблять спорт. Для мене це був хороший досвід в плані розвитку спорту.

Читайте також: Мільярд гривень: Володимир Кличко отримав пропозицію відновити кар'єру

– Спортсмени, з якими Ви працювали там, зараз претендують на нагороди?
– В Індонезії все дуже специфічно. Є багато з тих спортсменів в збірній. У них є багато грошей в спорті. Вони мають багато різних ігор: Мусульманські ігри солідарності, ігри регіону, національні змагання та інші. Вони за перемогу на національних іграх отримують 100 тисяч доларів. То яка Олімпіада? Він розуміє, де він там проб’ється. Він на цих іграх по 100 тисяч доларів збере, і йому досить.

З данський спортсменів, з якими працював, дівчинка виграла медаль на Чемпіонаті Європи серед молоді. Та на чемпіонаті світу добре виступала.

– Чому не продовжили співпрацю з ними?
– В Індонезії міг взагалі залишитись жити. Але мені дуже важко дались ці три місяці. Це три місяці без сім’ї, та в іншому світі. Прийняв для себе рішення повернутись на Україну. Я заробляв хороші гроші. Проте справа не тільки в них. У Львові залишався великий клуб, багато людей, які мені вірять. І кинути їх не міг. Я вважаю, що можу себе реалізувати і в Україні.

В Данії не збирався довго працювати. Я передав свій досвід. Щось вивчив. Колись ми взагалі не "котирувались" в карате. З моєї ігрової системи сміялись. Але коли вона почала приносити нагороди, то почали її переймати. В Данії ми зробили додаток "Спорт карате", який розлетівся по світу. Там багато тренувальних вправ на різні ситуації. Вже з нього навіть грошей трохи заробив.

– Ви проводите багато семінарів. Це основний дохід зараз?
– 
Основний дохід – це карате (робота в збірній та семінари). В Львівській міській раді, на сьогоднішній момент, ти не заробиш стільки коштів, щоб добре себе посувати. Я хочу працювати чесно, тому вона не основний дохід.

– Чи може людина, будучи професійним спортсменом, заробити на квартиру, машину?
– Може. При теперішньому статусу олімпійського виду спорту – може. Спортсмени мають забезпечення на поїздки, мають зарплату, мають преміальні. Немає чогось надзвичайного. Але багато хто працює зі спонсорами, правильно себе продають, як бренд (Терлюга і Горуна).

Читайте також: Українка Терлюга здобула золото найпрестижніших змагань з карате у Парижі

– Як тренера з таким патріотичними думками у 2012 році зробили головним у збірній?

Дуже просто – помінявся президент федерації. Не багато людей хотіли мене там бачити. І відверто, то тренер збірної, це така посада, що всі чекають, коли ти "обіср**ся". Тоді повірили і дали шанс. Але і спортивні результати в мене були найкращі. Тепер всі роти свої позакривали, бо є чітка система, є результат.

– Довго плануєте тренувати збірну?
– Не хочу довго бути тренером збірної по дуже простій причині – кров повинна оновлюватись. Мусять приходити нові люди, або бодай з новим баченням. Не планую бути тренером, як в тій же Росії чи Білорусії, коли їх тільки вперед ногами винесуть. Якщо в Токіо буде медаль, то я впевнений на всі 100%, що піду з посади головного в збірній України. Єдина причина, чого можу не піти – це мотивація від молодого покоління, з яким буде цікаво працювати.

Не виключаю можливості поїхати тренувати в іншу країну. Є великий запит від Польщі. Думаю, що не буде проблем із пропозиціями. Але той рівень, на якому працюю, не пасує брати щось менше. Тому це має бути якась національна збірна. Проте не виключаю, що можу залишитись і Україні. Все буде залежати від виступу на Олімпійських іграх.

За кілька днів читайте на сайті Спорт24 другу частину інтерв’ю з Антоном Нікуліним.

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук