Як замість кондитера стати чотириразовим переможцем Паралімпіади: історія Романа Павлика

Роман Павлик / Getty Images

Роман Павлик – чотириразовий Паралімпійський чемпіон (2008 рік – біг на 100 і 400 метрів; 2012 рік – стрибки в довжину і біг на 200 метрів) та срібний (біг на 200 метрів у 2008 році) і бронзовий (біг на 100 і 400 метрів у 2016 році) призер. В інтерв’ю Роман розповів про те як познайомився з дружиною, ставлення до спорту, підготовку, забезпечення, травми, мрії та свої виступи на Паралімпіаді.

Не хочу бути супергероєм. Хочу бути звичайною людиною, як всі

Незважаючи на всі свої здобутки, Роман дуже скромний, не вважає себе зіркою і продовжує наполегливо працювати. Він любить дивитись матчі Ліги чемпіонів та змагання з легкої атлетики. Спостерігає за технікою здорових спортсменів, як вони виконують вправи та вболіває за них. Також любить дивитись мелодрами, особливо з субтитрами, бо так легше. Для підняття настрою слухає музику, спокійну і класичну, та досі читає газети.

Про дитинство та школу

Жив у селі, де нічого особливого не було. Коли пішов в школу, то там і ночував. Мене на ніч не забирали до дому, бо мама не мала можливості. Тому з понеділка по п’ятницю був у школі (Львівська спецшкола-інтернат №6 для дітей з вадами мовлення – прим авт.), дома був тільки на вихідних. Добре пам’ятаю, як бабця переживала щоб я не був голодний. В школі було більш-менш нормальне харчування, але вона все одно переживала. Тому привозила пироги. Дуже вдячний її, це було приємно.

Читайте також: Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота

У класі в нас були одні хлопці. Тільки в першому класі вчились разом з дівчатами, а потім розділили на два окремі. Тому клас був спортивний. Хтось займався настільним тенісом, хтось футболом чи легкою атлетикою. Але, переважно, всі грали у футбол, в перервах, запізнювались на уроки, після уроків. Мали футболки з тодішніми популярними футболістами, грали навіть взимку, не залежно від погоди та стану здоров’я.

Ми важко жили, у мами була маленька зарплата, тому вона їздила на заробітки, щоб допомогти нам стати на ноги. Щоб ми могли отримати освіту, і мали кращі умови життя. Це теж мотивувало, не хотів щоб вона їздила на заробітки. Мама з татом давно розійшлись, він не хотів допомагати, тому вона змушена була їхати. Їй треба було виховувати і забезпечувати двох дітей.

Про козу

Я жив в селі. Бабуся тримала кози, і ми постійно пили козяче молоко. Через те, що часто хворіли, воно допомагало. Дуже довго тримали кіз, поки здоров’я це дозволяло бабці з дідом. Інколи пас їх, допомагав заготовлювати сіно.

Про професію кондитера

Після закінчення школи не знав куди йти вчитись далі. Мама порадила піти на пекара-кондитера щоб я мав "хліб на життя" і міг заробити. Я не знав тоді, що хотів і що робити далі, тому пішов вчитись. Також добре було, що там майже не було хлопців (тільки три), одні дівчата, і група була спокійна. Мені не треба було, щоб група була "хуліганська". Фах я освоїв, але працював тільки одну ніч за спеціальністю. Мені мали подзвонити та запросити на постійну роботу, але так цього і не зробили. Не шкодую, що ніхто не подзвонив. Зараз дома солодке пече дружина. Після тренування приходжу втомлений, вона все вже приготувала.

Про захоплення спортом

В шкільні роки я дуже багато хворів: ніс, горло, печінка. Тому лікарі порекомендували займатись спортом. Дуже багато бігав, мені це подобалось. З фізкультури мав відмінно. Ще грав баскетбол. Заняття спортом допомогло покращити здоров’я. Спорт мене лікує.

В дитинстві завжди грав футбол з друзями, але переважно на воротах був. Я трошки високий, тому добре стояв. Також займався настільним тенісом. Він був паралельно з легкою атлетикою. Їздив на чемпіонат України і в спорттабір. Навіть займав якісь призові місця. Це було цікаво. Але в настільному тенісі постійно працюєш тільки однією рукою, не всі м’язи задіяні. Можна сказати, що працює тільки половина тіла. Тому він мені не дуже підходив. В легкій атлетиці працюють всі м’язи, і вона пішла на користь. Легка атлетика стала моїм життям.

Бувало, що втомлювався, все боліло, не хотів більше займатись. Але потім відпочивав кілька днів, і вже сумував за бігом. Тепер після змагань відпочиваю тиждень-два. І самому вже хочеться йти рухатись та бігати.

Незважаючи на всі складнощі, мама і сестра мене дуже сильно підтримували. Вони бачили, що я багато і важко працюю. Розуміли, що треба підтримати. Бувало таке, що плакав після тренування, так тяжко було.

Про ставлення до легкої атлетики

Після школи вступив в училище, але продовжив займатись спортом, бо дуже хотів потрапити у збірну. У школі це було більше як розвага. Ставився не серйозно. Пропускав тренування, бо не хотів себе мучити. Був дуже втомлений і десь беріг себе. Коли дома, то досі можу скасовувати тренування, якщо є важливі справи.

Читайте також: Андрій Демчук про "на слабо" від дружини, зміну громадянства та допомогу АТОвцям

Тільки після 10 класу почав серйозно ставитись до спорту. Тому постійно почав ходити на тренування, кожного дня після обіду. Через те, що постійно був у школі, то в п’ятій годині ми робили домашнє завдання. Після уроків зразу йшов на тренування, щоб встигнути до п’ятої повернутись до школи.

Я хотів дальше продовжувати займатись спортом, тому шукав де можу займатись далі. Мама вже була проти моїх занять, бо я витрачав багато часу, але нічого не отримував, ніяких зарплат. Тому вона наполягала йти на роботу. Спорт – це моє життя, тому хотів дальше ним займатись. Після закінчення училища мені шукали роботу і казали "ну що ти тим спортом заробиш?". Ми домовились з мамою, що я ще рік займаюсь, вкладаю всі сили, щоб потрапити до збірної і поїхати на міжнародні старти. Якщо я потраплю, то продовжу займатись, якщо ні – то покину. В команду я потрапив і поїхав на Чемпіонат Європи. Дуже добре пам’ятаю ці старти – зразу завоював 4 медалі. Тому продовжив далі виступати. Вся родина дуже тішилась.

Хотів подорожувати, відвідати інші країни, побачити, як живуть люди. Не хотілось сидіти в дома і постійно ходити "дім – робота – дім". Це має бути однією з мотивацій для молодих спортсменів.

Про тренування

Коли вдома, то тренуюсь один раз в день. Або зранку, або після обіду. Все залежить від того, коли призначимо. Якщо на зборах, то дворазове тренування. Зранку важче, після обіду трохи легше. Хоча на зборах легше тренуватись, бо все на місці, а дома ще треба потратити час на добирання до тренування і потім назад. Крім бігу, ще маю силові тренування в залі (штанга, прес, спина). Чергую по днях силову і бігову роботу.

Про перші змагання

Перші змагання, на які поїхав – це чемпіонат України в Миколаєві у 2002 році. Тоді я не тільки бігав чи стрибав у довжину. Ще стрибав у висоту. Вийшло так, що виступив у стрибках в довжину, і зразу пішов на сектор стрибків у висоту. Тому мені сказали вибрати щось одне. На наступних змаганнях вже вибрав стрибку в довжину. Стрибки у висоту – це було більше до себе. Просто хотів спробувати.

Тоді ще не бігав 400 метрів. Цю дистанцію почав бігти аж в 2006 році, коли був краще готовий фізично. Було бажання бігти більше, отримую від цього задоволення. На чемпіонаті України тренер подав заявку на 100 і 200 метрів. Я хотів ще десь виступити, і попросив заявити на 400 метрів. Спеціально не готувався до цієї дистанції, але нагороду виграв. Після змагань і тренер зрозумів, що я можу, тому почали готувати і цю дистанцію. Зараз вже не біжу її, бо треба сконцентруватись на меншій кількості дисциплін, щоб був результат. Зараз вже не маю так багато енергії, як колись

Про олімпійське золото

Я потрапив в команду після Паралімпіади в Афінах. Перший виїзд був на чемпіонат Європи, після якого все дуже швидко закрутилось та пішло вперед. Я ставив собі за мету потрапити в Пекін та завоювати хоча б бронзу. Не думав про золоту нагороду. Дуже важко працював, щоб тільки в призи потрапити. Усвідомлював, що конкуренція дуже велика. Дуже щасливий, що з першої ж Паралімпіади привіз три медалі. Першою ще й було золото на 100-метрівці. Ставив завдання просто добре пробігти, а виграв золото, ще й з високим результатом. А потім ще одне золото на 400 метрівці та срібло на 200 метрів. Тоді дуже відчував підтримку. Не очікував на таку кількість нагород, просто працював. Хочу показати результат і бути гордим за себе.

Було приємно і вражаюче виграти золото в Лондоні у стрибках в довжину. У 2008 році цієї дисципліни не було, її забрали з Паралімпіади. Через перерву було важко готуватись, хоча свою медаль виграв. Це неймовірно, враховуючи, що я ввечері пробіг 400 метрів, а вже зранку мав стрибати.

Тренер Олександр Якубовський

Він мене ще в школі помітив. Постійно зі мною займався, всього навчив. Він для мене як тато. Давав мені більше вправ, заставляв залишатись після тренування. Я дивився, що інші вже все зробили і пішли, а я далі працюю. Він примушував працювати, це було важко, але вилилось в хороші результати. З часом зрозумів, що він правильно робив, говорив не звертати на інших спортсменів уваги та думати тільки про себе. Дуже спокійна людина, постійно підтримував. Він мене виховав, саме завдяки йому потрапив у збірну. Мене не всі тренери хотіли брати у збірну. Тому Якубовський сильно відстоював, ходив, переконував, і у 2005 рок я таки потрапив в команду.

Читайте також: Є тільки одне місце – перше, все інше втішні призи, – переможниця Кубку світу Олена Старікова

Тепер прийшлось поміняти особистого тренера, бо йому вже не дозволяло здоров’я постійно їхати зі мною всюди. Зараз працюю з Олегом Лещишиним. Не хотів їздити до іншого тренера, тому залишився у Львові і шукав тренера тут.

Про Паралімпіади

Останні дві були найважчими. Хоча кожна по своєму важка. Готуючись до першої, дуже багато і важко працював, щоб просто показати хороший результат. Вірив у себе, вірив, що зможу поборотись. Але після Паралімпіади в Пекіні було бажання покинути спорт. Але порадились з тренером та вирішили продовжувати роботу. Їдучи в Ріо, хотів повернутись з медаллю, бо до того звик. Завжди приїжджаю з нагородою.

Про Токіо 2020

Готуюсь, але треба показувати кращі результати. Зараз працюю над їх покращенням. Не думаю про Паралімпіаду, бо спершу треба потрапити на Чемпіонат світу, завоювати там високі місця, кваліфікуватись в Токіо, і тоді про нього думати. Чемпіонат буде в листопаді в Дубаї. Для нас це головний старт сезону. Але ще у вересні буде відбірковий чемпіонат України.

Зараз вже немає 200 метрів. Якби зараз сказали вибрати біг чи стрибки, то вибрав би стрибки. На 400 метрів не буду брати участь. Результати дуже виросли, і я вже не можу з ними конкурувати. Зараз маю дуже багато досвіду, нікого не боюсь, але розумію, що можу зробити і де краще виступати.

Дехто говорить, що я вже ветеран збірної, але я себе так не відчуваю. Те, що мені стільки років, не звертаю уваги. Мені 35, але це тільки цифра. Займатись можна, поки є здоров’я і бажання. Виглядаю я на 25 років.

Про дисципліни для виступу

Довгу дистанцію вже не бігаю. Тільки стрибки в довжину та 100 метрів. Здоров’я дозволяє далі займатись більшою кількістю видів, але у паралімпійському спорті зараз дуже високі результати, і постійно ростуть. Появилось багато молодих спортсменів, конкуренція росте. А я ж не робот, щоб постійно підтримувати високу планку у стількох видах. Тому треба сконцентруватись на чомусь одному і більше працювати.

Про конкуренцію

В Україні появились молоді спортсмени, які показують хороші результати. Але можна з ними боротись. Впевнений, що можу стрибати добре. Наразі програю пару сантиметрів. На останньому зимовому чемпіонаті України в Сумах була дуже запекла боротьба.

Читайте також: Паралімпійці. Антон Дацко

Про базу підготовки

До анексії Криму ми постійно готувались в Євпаторії. Вона була нашою другою домівкою. Там були створені хороші умови, одна з найкращих баз Європи. А з 2014 року тренери шукають як її замінити. Тренувались в Черкасах, там є стадіон хороший, добрі умови проживання. А тепер ще почали їздити на збори закордон. Перед новим роком їздили в Португалію. До вересня команда буде готуватись в Карпатах (с. Сянки) та Черкасах. У Львові тренуюсь на стадіоні "Динамо". Зараз там теж створили нормальні умови, є доріжка, яма для стрибків, зробили ремонт в роздягальнях, є душ.

Про Паралімпійський спорт

Він давно вже не реабілітація. Це скорше робота, робота над собою, над покращенням результатів та задля здобуття нагород. В мене за цей час додались травми. Були проблеми з ахіллами та колінами, проблеми з стегном. Добре, що вилікував їх. Перед Паралімпіадою в Лондоні їздив в Крим лікувати ахілли. Море дуже допомогло, воно охолоджує та знімає біль. Після останнього чемпіонату Європи пройшов ряд процедур, бо теж були проблеми з колінами і ахіллами. Слава Богу, що не дійшло до операції. Зараз дуже обережно працюю, щоб не було травм.

Про тренерську роботу

Ця робота почекає. Не думаю про тренерську діяльність. Хочу чим подовше займатись. Тренером завжди встигну стати. Мій новий наставник Олег Лещишин зразу сказав, що краще бути спортсменом, а не тренером. Спортсмен прийшов, потренувався і пішов. І не морочить собі голову. А тренер займається, переживає, аналізує, готує плани підготовки, звіти, працює з документами і багато іншої дрібної роботи.

Про забезпечення

Коли потрапив в команду, то отримував півставки і почав сам заробляти. Це було 800 гривень. За тодішнім курсом – трохи більше 100 доларів. За ці гроші я і харчувався, і кросівки купував. Збірна теж забезпечувала формою. Кросівки приходились купувати, бо вони часто рвались. Купував не в магазинах, а йшов на базар. Тепер вже маю цілу колекцію: для бігу, для прогулянок, для ходіння.

Зараз нас добре забезпечують. Є зарплата, премія, добові, виїзди за кордон. До Ріо було набагато гірше забезпечення. Всі постійно жалілись. Зарплата була біля 2 тисячі гривень. Це копійки для спортсмена. Бо потрібно добре харчуватись, а цього не вистачало. Якщо в тебе появляється сім’я, то її теж треба за щось забезпечувати. З 2017 року підняли зарплату. Зараз вона біля 10 тисяч гривень. Також підняли призові. Перше місце – 50 тисяч гривень, друге – 40 тисяч гривень, третє – 25 тисяч гривень. Я останній раз виграв три срібні медалі на Європі. Правда, в мене не буде стипендії у 2019 році, бо для неї треба стати чемпіоном.

Кожен спортсмен дивиться сам, що йому треба. Квартиру можна купити за рахунок призових на Паралімпіаді. Я зміг купити тільки за призові. Я до Львова не був прив’язаний, бо жив в Сокільниках, тому вони мені не допомагали. Дали тільки премію після Ріо.

Про людей з інвалідністю

Якщо я бачу на вулиці людину на візку чи з іншими проблемами, то не вважаю її інвалідом. Вона така ж, як і всі. Немає відчуття, що це інвалід. Тому так має ставитись і держава. Вона має створювати умови, щоб ці люди могли нормально жити. Добре, що у Львові почали робити низькі бордюри на переходах, тактильну плитку, появляються нормальні пандуси. Стараються для людей.

Читайте також: Чиновник про інвалідність ветеранів: Вони лишаються молодими, стильними та сексуальними

Про дружину

З дружиною познайомився на весіллі моєї подруги. Вона була дружкою. Нареченому не було кого взяти за дружбу (всі друзі були одружені), тому попросили мене. Я тільки приїхав з Бразилії після Паралімпіади, тому спершу відмовився. Тай трохи страшно було, бо раніше не був дружбою. Але коли вже весілля було близько, вони знову попросили мене, бо нікого не знайшли. Тому тільки за два дні до весілля став дружбою. І саме завдяки цьому весіллю ми познайомились.

Вона сама з Києва, її звати Мар’яна, колишня спортсменка (плавання), молодша на п’ять років. Зараз шкодує, що сама покинула спорт. Ми обмінялись телефонами і почали по маленьку спілкуватись. Сказав, що вона мені дуже подобається і хочу ще з нею зустрітись. Трохи вона до мене їздила, трохи я до неї, і так в січні 2018 року ми одружились. Їй трошки важко, коли я їду, бо залишається сама. А це до трьох місяців в році. Але вона дуже сильно підтримує і розуміє, і це допомагає мені.

Про користь спорту

Я був дуже слабеньким і худим хлопчиком. Завдяки спорту наростив м’язи, укріпив м’язовий корсет. Тому людям треба займатись спортом, в тому числі тим, в кого є інвалідність. Немає значення як ви ходите, займайтесь спортом, щоб м’язи стали сильнішими. До нас на тренування приходив хлопець, що падав, коли починав бігти. М’язи були дуже слабенькі. Але з часом почав нормально бігати, став сильнішим, почав краще ходити.

Про ставлення людей

Не відчуваю себе зіркою. В селі люди знають, що паралімпійський чемпіон. Деякі сусіди знають, і все. Приємно, коли люди кажуть, що я молодець, що зумів добитись. В дитинстві було таке, що діти знущались і насміхались з мене. А після першої Паралімпіади я став гордістю села, всі стали поважати мене і говорити "молодець Роман, важко працює, завойовує медалі".

Про мрії

Колись мав дві мрії – одружитись та купити квартиру. Все здійснилось. Тепер плануємо поповнення. Обоє з дружиною хочемо дітей, це головне у життя. Звичайно, хочеться подовше займатись спортом. Але треба розуміти, що спорт є спорт, і тут головне мати здоров’я.

Публікація підготовлена за сприяння ГО "Освітній центр з прав людини у Львові"

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук