Завдяки спорту я не зламався після травми, несумісної з життям, – пауерліфтер Павло Козак

Павло Козак

Дуже часто люди здаються, коли на їх шляху з’являються перепони. Проте Павло Козак не з таких. Він понад два десятки років пересувається на візку (впав із верхівки дерева та зламав хребет, дві руки та п’ять ребер), але зміг реалізувати себе в пауерліфтингу.

Павло Козак вчетверте став чемпіоном світу з жиму серед здорових спортсменів, виборов титул чемпіона світу з бодібілдингу, допомагає учасникам АТО, які отримали інвалідність, створив сім’ю та виховує доньку. У першій частині розмови Павло розповів про дружину і сестру, найбільшу перемогу й навчання, заняття боксом та інклюзивність Львова.

Читайте також: Як замість кондитера стати чотириразовим переможцем Паралімпіади: історія Романа Павлика

Про дитячу мрію

Спорт! Я тим захворів, тим горів і по сьогодні горю спортом, завжди хотів бути в ньому. Перші гантелі в мені з’явились у 5 років, батько приніс. Старший двоюрідний брат вже міг підтягуватися на перекладині, а в мене не виходило, з мене сміялись, що я вишу й тільки "таламбаюся". За рік часу картина суттєво змінилась, ми приїхали до бабці в село, я вже тоді на перекладині "захворів" вправами різними, і міг зробити багато такого, що йому не виходило.

В мене спільних цікавих тем з однолітками не було ніколи, завжди зі старшими хлопцями проводив вільний час, граючи футбол, тренуючись вечорами на перекладині чи брусах. Коли я почав не встигати зі школою, батько взяв щоденник, побачив що є трійки і каже: "Я бачу ти не встигаєш, що ми кидаємо бокс чи дзюдо?" Кажу: "Зрозумів, все виправимо".

Спорт – це діагноз, і завдяки спорту я не зламався після травми, несумісної з життям. Медики, які зараз дивляться на мене, багато речей пояснити не можуть, і як з таким рівнем ураження я настільки мобільний, настільки висока функціоналка.

Про сестру

Вона молодша, в нас 8 років різниці. В свій час у садок на руках її натягався. Я тренувався, навчався в другу зміну. Уроки починалися або в 13:30, або в 14:10. Я на 10:00 біг на тренування до 12:00, прибігав додому, щось перекусив і побіг в школу. Зранку її заводив в садок. Заплітав хвостики.

Якби не вона, я б, напевно, зійшов з розуму після лікарні. Це мій найкращий друг. Я дуже тішуся, що вони з дружиною спільну мову знайшли і зараз як сестри. В малої моєї моя школа, вона дорослішала швидше. Вона і в залі тренувалася, і карате займалася.

Про заняття фехтуванням та стрільбою з лука

На таборі активної реабілітації, що проходив на базі шпиталю у Винниках в 1999-му році, я спробував стрільбу з лука. Статичне навантаження, немає тої динаміки, а я людина руху. Ніколи стрільбою не займався професійно, лише були поодинокі спроби. Фехтуванню на візках я віддав кілька років життя, але закінчив незадовго до того, як почав Антон Дацко і Андрій Демчук. Не склалося з тренером.

Читайте також: Андрій Демчук про "на слабо" від дружини, зміну громадянства та допомогу АТОвцям

Про заняття боксом і дзюдо

Це було до травми. До нас прийшов тренер набирати в секцію. Після першого заняття половина з тих, що спочатку зголосились, просто не прийшли і ближче до кінця місяця лишився я і ще один хлопець, а потім тільки я.

Секція була в "Локомотиві", на другому поверсі, невеличкий зал. Три тренування на тиждень, одне з яких було ігрове: футбол або баскетбол. Десь два роки займався боксом, доки не зламав хребет.

Дзюдо було ще раніше. На "Трудових резервах". Всі ми росли на фільмах з Ван Дамом, Шварцом – це і частково формувало підліткову свідомість. Фізкультурою я захворів рано, ще до школи. Мама завжди вчила не давати здачу нікому, бо їх болить. "Паїнькою" я був до 5 років. Потім батько сказав: "Вдарили по правій щоці – дай здачі по лівій". Починав займатися для того, щоб вміти постояти за себе. Часи не прості були, так як і зараз, зрештою. Не махав руками ніколи без крайності, ніколи не був ініціатором бійки, не так мене вчили. Але за себе постояти я завжди міг.

Про травму стегна

Це стара травма. Одна з ахіллесових п’яток – це праве стегно. Воно в мене опероване в 2006-му році. Стегно розбив ще в "Політехніці", пересідаючи на поламане крісло, "бавився" з раною 6,5 років. Чудом не згнив. Коли зрозумів, що все надто серйозно, то поїхав в 2006-му році в Донецьк, у 15-ту лікарню, там мене прооперували. Повернувся додому, поїхав на Чемпіонат України після тримісячний перерви. Виконав норматив майстра спорту, став призером.

Їхати на Чемпіонат України взагалі не було в планах, оскільки ще не відновився після операції та не встиг набрати гарну форму. Стегно зажило, "імунка" мобілізувалась, результати відразу пішли вгору, бо мене вже не їло нічого зсередини. Зараз "розвалив" його знову близько року тому, фізично не даю йому зажити. Бо коли ти весь в роботі і побутових клопотах проводиш на задниці 16-18-20 годин, то як йому заживати? Тому поки мушу "бавитись" з перев’язками.

Про навчання на соціолога

Мав здібності до точних наук. ІТ сфера не була тоді на такому підйомі, і умов не було, в плані архітектурних бар’єрів. Соціологія була цікавою, бо це був новий проєкт, канадсько-український, і люди, які були по рейтингу найкращими, мали можливість на певний термін поїхати в Канаду і, можливо, там зачепитися.

"Політехніка" забрала в мене кілька вагонів здоров’я. Оці добирання в дощ мороз сніг, біганина по корпусах зробили своє. Прикро було, коли в корпусах, де працював ліфт, була одна пара в тиждень. Сходи: один прольот був більше 20 сходинок і слизько. Було складно, коли ти підходиш, а вахтер каже, що нічого не може зробити, в них вказівка не вмикати ліфти, бо економія коштів та студенти ламають.

Якби зараз мав змогу відмотати час назад, не факт, що навчався б на стаціонарі. Такий ресурс здоров’я пішов. Я розумію, що перший студент в Україні, який вступив на стаціонар, перший студент, який закінчив, але це надлюдські фізичні навантаження. Скільки часу, як я закінчив, але проблема доступності вирішилась лише частково. Воно все не просто. Хочеться, щоб зміни були швидшими.

Читайте також: Фехтувальниця Наталія Морквич про мрії, заробітки, фотосесії та любов до золота

По завершенні навчання у магістерці, успішно склав вступні іспити до аспірантури, а згодом і кандидатські мінімуми та на саму кандидатську роботу сил забракло, здоров’я підвело.

Про відмову в роботі через візок

Постійно відмовляють. В мене два винятки: з протезним заводом і Центрі відновного лікування "Модричі". Пощастило познайомитися з Мельник Ольгою Миколаївною, дуже фаховий медик, людина дуже світла, позитивна, тримає марку, має стрижень і переймається чужими проблемами. Мене запросили у "Модричі" проконсультувати у сфері аудиту по доступності та трішки допомогти з рекламою реабілітаційного центру. Ми почали спілкуватися і запропонували мені працювати там.

Про дружину

Одружився у 2016-му році. Дефіцитом уваги з боку жіночої статі ніколи не страждав, головне не закриватися в собі, не комплексувати. Коли людина себе сприймає, не заганяє в рамки інвалідності, їй значно легше функціонувати у соціумі, будувати стосунки. Хтось побачить в тобі візок, обкладинку, а хтось закцентує увагу не на вадах, а на інтелекті, характері, вчинках. Навіть коли в мене не було постійної дівчини, я ніколи за кількістю не гнався, люблю стабільність у всьому, особливо у стосунках.

Коли мене накривало, десь депресія розбивала, я дуже багато негативу залишив на "залізі" в залі та в нічних клубах. Я не сидів на стакані, оскільки до спиртного байдужий, любив "попалити" танцмайданчик. Не одну пару покришок я спалив на танцмайданчику. Не завжди це добре для коляски, але коли є гарний настрій і компанія, коляска йде в рознос.

З дружиною ми познайомилися в нічному клубі. Вона тоді була маленька, їй було 18. Вона була студенткою педагогічного, логопед. Дотична до соціальної сфери. В мене тоді постійної дівчини не було, і період був не дуже хороший, без настрою я прийшов в нічний клуб, любив поспостерігати, потанцювати. ЇЇ подруга витягнула мене разом з нею в центр нічного клубу. Я не комплексував, "вшкварив". Дівчинка мені сподобалася, дуже сподобалася. Почав проявляти знаки уваги, але репутація "бандита" негативно вплинула на розвиток стосунків. По місту ходили різні легенди. В деяких клубах пліткували, що я стріляний. Мені цікаво хто це розповсюджував. Тоді мої намагання не принесли успіху і ми припинили спілкування десь на 2 роки.

В мене тоді якраз така чорна смуга в житті була, дуже чорна. Почалося все з розриву попередніх стосунків, пів року вони тривали. Потім проблеми зі збірною, роботою, здоров’ям. Дуже близька мені людина, моя кровиночка, найкращий друг, сестричка рідна на той час була в Китаї. Не було такої свого роду розради, не було з ким поспілкуватися. Дистанційно ми спілкувалися, але це не живе спілкування. Тоді я ходив по краю, і Юля знову з’явилася в моєму житті, саме тоді, коли я дуже потребував цього. Пам’ятаю наше перше побачення. Не густо тоді було в кишені. Я їй подарував високу білу троянду, та троянда не в’янула добрий місяць, я здивований був. Дівчина мерзла на лавочці, категорично не хотіла йти у кав’ярню, але я її все-таки вмовив. Стосунки розвивалися дуже стрімко, дуже рано почали жити разом. Ми 2,5 роки жили разом у "цивільному шлюбі", а згодом одружилися.

Дякую їй, що дала мені шанс. Завжди її сприймав, як білу, пухнасту, невеличку, добру, світлу. Основні приємні сюрпризи були попереду. Авто в мене тоді не було. В умовах міста я пересувався або громадським транспортом, або своїм на візку. Менше 10 км я не "нарізав" за день. Було не просто, якось черговий раз ми гуляли по центру і йшли на низькопідлоговий автобус. Ситуація мене дуже приємно здивувала, коли водій під’їхав, а зазор до бордюру був десь 1 метр. Середні двері він не відчиняв, платформу не відкидав, ігноруючи мене, почав впускати людей і рахувати гроші. Заходить моя Юля в салон автобусу і каже: "Під’їдьте, будь ласка, ближче до бордюру і відчиніть середні двері". А водій каже: "Я спершу порахую гроші, впущу людей і тоді відчиню". Юля, так категорично, каже: "Ні, Ви спочатку під’їдете ближче і відчините двері йому". Я дивлюсь, моя біла і пухнаста Юля, відстоюючи мої потреби, "випустила пазурі і зубки". Слова словами, я не звик вірити словам, більше вчинкам. Так і в даному випадку. 

Спочатку Юліна мама наші стосунки серйозно не сприймала, відмовляла її неодноразово, але Юля свою позицію, щодо мене, чітко відстояла, навіть перед мамою.

Про найбільшу перемогу в житті

Це 20 січня, однозначно – день народження донечки. Небагато речей я в цьому житті боюся. Стосовно фізичного болю через багато речей пройшов, часом "вгризався" в подушку від болю, щоб мене ніхто не чув. Саме розуміння того, що ти можеш пережити своїх близьких людей, провокувало неприємні відчуття та зайву тривогу. Боявся не встигнути дати "путівку в життя маленькому карапузу". Це мала бути та жінка, з якою я бачу своє майбутнє і з якою я хочу мати дітей. "Спинальне" життя досить непросте і вносить свої корективи. Не кожному дана радість материнства чи батьківства. Хотів хлопчика, а потім хотів донечку, щоб вона за своїм братиком була, як за кам’яною стіною. Як дізнались, що буде дівчинка, зрадів. Мала дуже активна. То таке "шило", що, напевно, ще батькові фору дасть. Не встигне поїсти, вже 10 разів перевернеться.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Моя Veronica‍

Допис, поширений Pasha Champion (@championpasha)

Про роботу

Я на посаді соціального працівника, інструктор по програмі "Перший контакт", але часом і психологом чи урологом доводиться бути. Це основна моя робота і власники центру дуже близькі мені по духу люди, світлі люди. Часом, коли в мене є якісь нотки сумніву стосовно моєї громадської чи спортивної діяльності, вони часто підтримують мої "божевільні авантюри".

Читайте також: Не концентруюся на негативі, тому що я не бачу в цьому ніякого сенсу, – чемпіон Антон Дацко

Про інклюзивність Львова

На папері багато речей декларується, а на практиці вони не працюють. Жодна новобудова не повинна здаватися в експлуатацію, якщо там не дотримуються державних будівельних норм. Ще прикро, що низька свідомість в людей. Тобто, коли ти десь під’їжджаєш, хочеш припаркуватися на місці для людини на візку, там хтось вже запаркувався, ще й з претензіями. Зараз буває часом дике бажання заблокувати ту машину, набрати копів і нехай вони покарають людину гривнею.

Хоча пересуватися містом однозначно стало легше. Картина змінилася значно з громадським транспортом, але не завжди з водіями. Були двоє водіїв на маршруті тролейбусу, що намагалися під’їхати якомога ближче до бордюру, або від’їхати далі від зупинки, вийти на середні двері і підстрахувати мене, коли я виходив, кажучи: "Люди зачекають". А коли якесь, грубо кажучи, бидло, не дає собі звіту для чого він сів на низькопідлоговий тролейбус чи автобус, тоді відбуваються конфліктні ситуації.

Насправді мені досить легко застрибнути в адаптований транспорт, якщо водій під’їде коректно, але ж є люди функціонально слабші за мене, їм значно складніше. Час не жаліє нікого, і всі ми в старості стаємо менш мобільними. Додати до цього виробничий та побутовий травматизм, різні хвороби пов’язані з неврологією, от і маємо статистику, кожна п’ята людина в Україні має інвалідність. Ніхто не знає, що може чекати на нього завтра. Повинна бути висока свідомість нації, культура, толерантне і лояльне ставлення то мало мобільних груп населення.

Місто доступніше, але не так, як би хотілося. Десь демонтують бордюр, роблять пониження, проходить рік чи два, до того пониження стоїть вже паркан. Демонтують бордюр, роблять не в рівень з дорогою. Питання раціональності використання коштів. Підхід до розв'язання проблеми інвалідності залишається медичним – намагаються вилікувати людину, а не адаптувати соціум до потреб, як в соціальному підході.

Про інклюзивні класи

Треба дуже обережно диференціювати це поняття. По-перше, мають бути створені відповідні умови і не лиши архітектурні. Часом я згадую своє навчання в школі, коли до нас в клас перевели хлопчика, в якого була затримка психічного розвитку. Вона не така значна, але він двічі залишався в одному класі, не встигав за звичною шкільною програмою. Я завжди був такий, що захищав чи фізично слабших чи дівчат ще до травми. Мені було дико, коли однокласники кепкували та принижували його. Не один отримав від мене "на горіхи" за такі речі. Тому повинно бути чітке розуміння потреби. Якщо це фізичні вади і є належні архітектурні умови, то я за. Але якщо це психічні вади, тоді значно складніше. Потрібно закріпляти за такою дитиною особистого педагога чи помічника педагога, розробляти індивідуальні програми навчання.

Про сприйняття суспільством людей з інвалідністю

Коли починаєш заглиблюватися, то стає морально важко. Як каже мій хороший товариш, мікробіолог Гелешко Володимир: "Я воюю за себе і за свою сім’ю". От так воно десь і є. Важко боротись і ламати систему. В світлі останніх подій прикро, що 70-75% це біомаса, розуміння нема.

Фізично здорові люди повинні також усвідомлювати, що від нещасного випадку чи хвороби ніхто не застрахований і вони мусять зустрічати не по одежі, а по розуму. Не треба будувати якісь бар’єри, в силу того, що в людини є інвалідність. Їм непросто по життю. В усіх відношеннях непросто. Не помиляється лише той, хто не намагається. Хочеться, щоб більше свідомих людей було і серед тих людей з інвалідністю. Не хочу нікого виправдовувати, але самі умови, архітектурні бар’єри, психологічні бар’єри, все одне на одне накладається, а "стрижень" є далеко не в кожного.

Кожна людина є чемпіоном. Але не завжди є можливість навіть вийти з власної квартири. Обмеження є різними. Далеко не завжди є ресурс, щоб мати доступ до інформації. Якщо людина живе на пенсію 1500 грн, то засоби гігієни, ліки, оплата за комуналку, інтернет – розкіш. Навіть в плані реабілітації. 

За кілька днів читайте на Спорт 24 другу частину розмови.

Спілкувалися Станіслав Безушко та Христина Кобак

powered by lun.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі
Залиште відгук