– Перші кроки у футзалі? Як реагували батьки?

Анастасія: Звичайно, батьки серйозно не ставились. У дитинстві я відвідувала різні спортивні секції. Спробувала майже усе, щоб зрозуміти, що подобається. Згодом у нас відкрили секцію жіночого футболу. Ніхто не думав за щось серйозне, турніри, чемпіонати світу. Це було просто цікаво. Найбільше подобались наші поїздки на змагання. Для дітей найцікавіше побачити щось нове. Це можна назвати такою собі першою самостійністю. Перший наш виїзд був закордон у Словаччину на змагання – представляти наше маленьке місто. Батьки були за мій інтерес та вибір.

До слова: Радянська ментальність українського футболу: чи має держава підтримувати цей спорт?

Ірина: Я відвідувала танці, але цю секцію закрили. Мені подруга сказала, що сьогодні до них приходив тренер, який набирав футболісток і запропонувала мені. Я пішла додому запиталась у батьків, вони підтримали. З того часу пройшло вже близько 18 років. Я ще досі на цій секції, але в іншому масштабі.

– З ким із футзалістів хотіли б зіграти в одній команді?

Анастасія: Я б хотіла зіграти з бразильцем Роніньйо, який грає в "Продексімі".

Ірина: Також із Роніньйо. Він мені імпонує як гравець і людина. З Рікардіньо – мій футзальний приклад у цій епосі.

– Чого не вистачає для розвитку жіночого футзалу в Україні?

Ірина: Напевно, масового заняття в кожному куточку країни. Це дало б потужний поштовх для розвитку. Тому що конкуренція породжує ріст.

Анастасія: Збільшення кількості ДЮСШ. Щоб більше дівчат могли займатись. Дійсно, в Україні мало міст, де розвивається жіночий футзал. На даний момент у нас у футзалі гравці, які вже сформувались, переходять грати з команди в команду. Хочеться росту. На майбутнє це дало б поштовх створенню все нових команд.

– Чому у європейських чемпіонатах грає мало українців?

Анастасія: В Європі футзал доволі розвинений, тому у них достатньо своїх футзалістів. В принципі, наших у Європі досить багато грає. Хоча в Іспанії й Португалії – ні.

Ірина: У топ-країнах, можна сказати, що мало грають. Недостатній розвиток, тому недостатньо гравців у топ чемпіонатах.

– Коли вперше викликали у збірну? Перше враження?

Ірина: Мені було 15 років. Був турнір до 9 травня у Москві. Перше враження – не спала ніч. Це була моя дитяча мрія. Усією сім’єю дуже раділи, що вона здійснилась. Я вдячна своєму першому тренеру. Тому тільки хороші враження.

Читайте також: Українські спортсмени між патріотизмом і грошима

Анастасія: Я з маленького міста Полтавської області. Коли переїхала навчатись у Київ, почала грати у футзал за аматорську команду столиці. Тоді мене викликали у збірну вперше. Команда збірної складалась із чемпіонів країни – "Біличанки", де грала Іра. На той час я була одна з іншої команди. І ще Юля Тітова, вона в Росії грала, легіонеркою. Мабуть, психологічно я не була готова. Дуже переживала. Але мрія здійснилась – побувати у збірній. У нас були поїздки в Португалію, Іспанію. Перший неофіційний чемпіонат світу був у Португалії. Побувати у 18 років на чемпіонаті світу, де грали такі збірні як Бразилія – це була мрія.

– Уявіть – вам повідомили, що потрібно їхати на безлюдний острів. Взяти можна лише 3 речі й одну людину. Поясність, що і кого б Ви взяли?

Ірина: Взяла із собою батька. Пристрій, який запалює вогонь. Фільтр для очищення води. Я знаю, що на безлюдному острові будуть проблеми із несоленою водою. Не хочеться звісно казати, що це дзеркало, але навіть там хочеться залишатись гарною дівчиною. Хоча ні, взяла б сигнальну ракету.

Анастасія: Взяла б із собою маму, тому що це найрідніша людина. У нас була б така собі girls power. Ми підтримували б одна одну і зрозуміли, що нам потрібно робити. Я ще б Іру взяла із собою. Вона гарні речі сказала. Тому я приєднаюсь.

– Як ставитесь до критики?

Ірина: Критика – річ корисна. Але, дивлячись із чиїх вона вуст. Є критика від батьків, тренера, гравців. Звичайно, якщо вона конструктивна. Це мені допомагає рости. Мені приємно, що людям небайдуже. А якщо це, наприклад, фанати, чи вболівальники інших команд, таку критику краще пропускати. Вона нічим тобі не допомагає. Особливо під час ігор, коли ти й так чуєш натиск з боку суперника.

Анастасія: Раніше сприймала все дуже близько до серця. Я така людина. Але з часом розумієш, що критика – це позитивний момент. Якщо ти навчишся правильно її сприймати, то ти зможеш працювати над собою, вдосконалюватись. Десь зрозуміти хто є хто серед людей, хто яку критику говорить. Потрібно відноситись до цього із "холодною головою". Не приймати на свій рахунок цього, наче тебе хоче хтось образити. Людям, яким все одно, вони взагалі не будуть нічого говорити. Якщо критику чую від близьких людей – це цінно для мене. Йде мені в плюс.

– Ким міряли стати у дитинстві?

Анастасія: У голові було багато професій. Все дитинство хотіла мати власний бізнес. Щоб могла керувати усім процесом та людьми. Не виключаю, що він і буде. Все можливо.

Читайте також: За перемогу отримала гарний велосипед, він був найкращим у дворі, – Анна Музичук

Ірина: Хотіла бути продавцем цукерок. Тому що можна було б їсти їх скільки влізе. У підлітковому віці, напевно, хотіла бути футбольним чи футзальним тренером. Я бачила у будь-якій вправі в себе голові як її можна доповнити. Крім цього, я розуміла в якому стані існує футзал в Україні. Недостатньо гравців, спортивних шкіл, відданих людей цій справі.

– Топ-3 футзалістки світу?

Ірина: На першому місці завжди буде мій перший тренер, яка стала у 2009 році найкращою футзалісткою світу – Аліна Горобець. Я знаю її як прекрасного гравця, хорошу людину і просто тренерку від Бога. Вона дуже сильно вміла знайти правильний підхід до дітей. Діти самі бігли на її тренування, без усяких примусів. Виховала багато майстрів спорту, навіть міжнародного класу. Я рада, що я була "під її крилом" і багато чого навчилась від неї. Мені ще дуже подобається зі збірної Португалії – Фіфо. Її, здається, 19 років, достатньо молода, але вже дуже титулована, особливо за останній рік. Дуже впевнено грає, показує результати, захищає збірну (і не тільки національну, а ще й за U-19 грає). Я гадаю, що через декілька років вона буде одна із найкращих. І третя — Аріанна із "Атлетіко Мадрид". Вона родом із Бразилії. Талант і праця – це відбивається на її грі.

Анастасія: Я згодна із висновками Іри про цих гравців. Топ-3 футзалістки світу можна помістити у футзалістки Європи. Тому що, зараз саме в Європі найбільше розвинений футзал. Ми брали участь у Євро у минулому році. Увійшли в четвірку найкращих футзалісток Європи. Португалія, Іспанія, Росія і ми стали четверті. Я вважаю, що це вже досягнення. Всі найкращі майже зосереджені в Іспанії та Португалії. В Іспанії грають бразильські футзалістки, тому це такий колосальний досвід для усіх інших. Висновком цього стає сильніший чемпіонат Європи. Не буду конкретизувати. Є на кого рівнятись і рости. На сьогодні вони показують дуже високий рівень.

– Якби не футзал, то що тоді?

Ірина: Це був би інший вид спорту. Я азартна людина. Мені постійно треба у когось перемагати. Можливо, це був би великий теніс. Мені він дуже подобається.

Анастасія: Можна змагатись і конкурувати з кимось не тільки у спорті, а й в житті. Я дуже люблю фотографуватись. Коли переїхала в Київ, запрошували на фотосесії, не дуже масштабні покази дизайнерів, знімалась у рекламних роликах. Потім почала більше фотографуватись і вже по портфоліо запрошували далі на фотосесії. Можливо після футзалу, можливо, якщо не було б футзалу, я б хотіла більше розвинутись у цій справі. Багато моїх знайомих фотомоделей працює в Китаї, інших європейських країнах. Чому б ні, це цікаво.

– На що витратили свої перші футбольні гроші?

Анастасія: Перші футбольні гроші в мене були в університеті, десь на третьому курсі. Перші 200 гривень, які мені заплатили за гру. Грала тоді за команду "Злагода" із Дніпра. Я відкладала ці кошти, тому що зрозуміла, що нічого цінного я не куплю за них. Крім цього, отримувала стипендію в університеті. За відкладені гроші згодом купила собі перші професійні футзалки.

Ірина: Також взуття. Але спортивне, для ходьби. Напевно я фанат спортивного взуття. Для мене нова пара у новому сезоні – це звичайна річ.

Читайте також: Думав, що це дуже класно, а насправді надзвичайно важко, – Тарас Міщук про бронзу на Олімпіаді

– Як Ви "відходите" від провальних матчів?

Ірина: Для мене це прямо в ціль мого найболючішого питання. Мені це вдається дуже важко. Напевно, потрібно декілька днів. Не розмовляти про матч, футбол, поразку. Стараюсь відволікатись, не контактувати з людьми, навіть із батьками на цю тему. Та найбільше мені допомагає прийти на тренування, почати все з "чистого листа". Провести роботу над помилками та просто працювати над своїми мінусами. Мене мотивують мої дівчата, моя команда.

Анастасія: Я вважаю, що потрібна підтримка близьких людей. Не виходить не говорити про гру, матч, тому що ми цим живемо, постійно їздимо на змагання. Це такий спосіб життя, можна сказати. Так, потрібно відволікатись, перемикатися на інші справи. Але коли приходять близькі люди на твої матчі, мама, вона взагалі великий мій фанат, знає усі правила, знає які слова сказати, щоб стало легше. Мабуть, я "відходжу" із близькими людьми, разом з друзями із цього стану. Звичайно, потрібно знаходити нові сили на нові матчі, тренування. Це задача кожного спортсмена, професіонала. Тому що можна так провалити один матч, і так і залишитись у цьому стані, це піде не на користь.

– Найбільший футзаліст чи футболіст піжон у Європі?

Анастасія: Мабуть – Рікардіньо. У нього стиль гри такий. Але він дійсно величезний професіонал своєї справи. Йому це дозволяється. У нас інший менталітет, і наші футболісти піжоняться у зачісках, гетрах, якихось таких приколах. А в Європі їм вдається поєднувати це. У них інший менталітет.

Ірина: Стежу за футболом. Це одразу два гравці – Неймар і Мбаппе з ПСЖ. Видно, що вони товаришують не тільки на полі, але і поза його межами. Дуже радіють і святкують за результативні моменти, якимись приколами. Не вважаю, що це піжонство, але їх це виділяє з поміж інших футболістів. Це їх фішка.

– Улюблений клуб?

Ірина: Якщо брати футзальний чоловічий – "Інтер Мовістар". На даний момент саме там зібрані одні з найкращих футзалістів. Мені подобається гра, яку вони показують, це засвідчує атмосфера і підхід в команді – все на рівні. З українських – "Продексім". Там грають мої знайомі. Знаю їх відповідальне відношення до роботи.

Анастасія: Приклад для мене жіночої команди у футзалі – "Атлетіко Мадрид". Ми багато разів змагались із ними у Лізі Чемпіонів. Ми бачимо яке відношення у гравців, тренерів, персоналу. Вони всі дуже дружні між собою. Вони живуть цим. Інколи клуби можуть зазнавати спадів. Мені здається, у цього клубу такого немає. Ми вже п’ять років їздимо на Лігу Чемпіонів. Кожен рік вони знаходять нову мотивацію, бажання, вони перемагають на цьому турнірі, буває важко у матчах, але вони завжди борються до кінця. Мене це дуже мотивує і надихає. Після цього відчувається піднесення приїхати додому і створювати тут таке ж. В силу якихось причин не завжди так виходить, звичайно це робота багатьох людей, а не декількох.

– Ситуація у житті, за яку соромно?

Ірина: Коли мені було 12 років, ми їхали на турнір в Гребінку до Насті на змагання, тоді грали за різні клуби. Соромно було залишити м’яч в електричці. Я не знала, як про це сказати тренеру. Кожен мав взяти м’яч на свою трійку чи четвірку. Виходить моя четвірка без м’яча.

Анастасія: Колись забувала футзалки на гру. Мені взуття позичав хлопчик, у якого там був турнір. Зараз він, до речі, грає за львівську "Енергію". Мені пощастило, що у нас були однакові розміри взуття.

– Чому жінки менше симулюють на полі, ніж чоловіки?

Ірина: Напевно не такі хитрі, хоча по жіночій природі навпаки. Я і Настя по своїй природі далеко не симулянти. Борюсь до кінця, до свистка.

Анастасія: Нас тренер ніколи не вчив, щоб падати, симулювати, навпаки – догравати до кінця. Жінки по природі сильніші, витриваліші.

– Кому сказали б "дякую" за те, чого досягли?

Анастасія: Батькам за виховання. Звісно, дитячому тренеру. Якби не він, то нічого б не було. Таких людей одиниці. Я зараз його згадую за 18 років, які я займаюсь він майже не змінився зовнішньо.

Ірина: Так, це тренер. Кожен коуч, який був у моєму житті, створював цю особистість футболіста в мені. Подякувала б дівчатам з команди, які завжди підтримують. Також батькам.

До слова: Футзалістка збірної України врізала в щелепу тренеру прямо під час матчу: відео

– Якби вам дали один мільйон доларів, на щоб б їх витратили?

Ірина: Відкрила б футбольну спортивну школу. Популяризувала і безкоштовно давала можливість всім охочим дітям займатись у цій школі. Це буде стимулювати дітей і батьків просто займатись спортом.

Анастасія: Я вже колись думала над цим запитанням. В першу чергу, я купила б мамі будинок біля моря, туди б я до неї їздила, привозила дітей. Поруч збудувала б футбольне поле. У своєму місті зробити реконструкцію нашого стадіону. Побудувала дитячі майданчики, щоб розвивався саме жіночий футзал. Проводила б курси тренерів у нашому місті.

– Що хотіли б побажати вболівальникам?

Ірина: Вболівайте за свою країну, за спортсменів. І звичайно міцного здоров’я для усіх.

Анастасія: Приєднуюсь до слів Іри. Але, якщо ми вже говорили за розвиток, мало фінансів, команд. Щоб кожна людина, яка хоче осудити, наприклад, програш команди, країни чи міста, щоб вони зробили якийсь маленький крок, щоб щось покращити. Починай спочатку із себе. Наприклад, віддали дитину на футзал, або поцікавились чому так, як це розвивати. Щоб людям було цікаво. Все починається з іскри, цікавості та першого кроку.