Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Такого мусорського свавілля, як у часи незалежності, за совєтів не пригадую, – фанат "Динамо"

      4650 Читать новость на русском
      В'ячеслав Зінькевич
      В'ячеслав Зінькевич / Фото автора

      Вашій увазі інтерв'ю з особистістю настільки неординарною, що навіть важко провести відповідні аналогії.

      Його знають як одного з найколоритніших динамівських фанатів. Найколоритніших і найстаріших, адже в русі він ще з 1980-х років. Славуня, не інакше – так його називають майже всі, від малого до старого. Його відзначають весела вдача і яскраві емоції, безшабашний норов.

      Спілкуючись із ним ще до 2014 року, ніколи б не сказав, що за його плечима – чотири війни, чеченський полон, вийти з якого допоміг зокрема Сашко Білий. А тепер уже й війна п’ята. Кадровий офіцер запасу В'ячеслав Зінькевич був одним із тих перших добровольців, завдяки яким Україна за фактично повної відсутності Збройних сил змогла втримати першу хвилю московської навали.

      Поранення і контузії, отримані під час бойових дій, безслідно не минають. Повернувшись додому, Славуня намагається бути таким же веселим, ходить на динамівський сектор і підтримує рідний клуб, співає дівчатам при зустрічі своєї фірмової "А коса у дівчини райдуга", однак сам визнає, що часто погано спить і почав забувати деякі деталі.


      Славуня з Маґдою і Бонні

      Ми зустрілися рано-вранці, на рідній для В’ячеслава Татарці, в парку, де він вигулює двох своїх улюбленців – бельгійську вівчарку Маґду і "німкеню" Бонні. Мріє, що невдовзі виїде до села, візьме для своїх дівчат пару і виведе українську породу собак. "Будучи прикордонником, став кінологом", – пояснює.

      Бачиш он цю церкву вгорі? – показує. – Свято-Миколаївський храм, свого часу ми його відбили у Московського "пархату". Я через ті протистояння мав чимало проблем з міліцією.

      Якби ж то лишень за те. Славуню, ким себе зараз більше позиціонуєш – фанатом чи воїном?

      З одного боку, за плечима п’ять воєн, я совєцький офіцер, нас чотири роки вчили воювати. І вчили непогано. Але на сектор я потрапив раніше, у 1983-му, за "бесарабськими" ворітьми. Тому найперше вважаю себе фанатом. Мені тоді було 13, займався футболом в СДЮШОР-11. З нашої групи пізніше в основі "Динамо" Серьога Заєць грав. Він, правда, підставлений, на два роки старший. Але менше з тим. Нам видавали квитки вартістю по 10 копійок. Думали хуліганів розбавляти футболістами. А в підсумку ми ставали такими, як вони. Сектор тоді був здоровенний, повністю забитий. Єдине, що тоді не подобалося – забороняли сидіти. Лише стоячи. Але імпонувало, що приходив на матчі з атрибутикою.

      Читайте також: На допитах вимагали свідчення про методички НАТО, – звільнені з полону ультрас з Луганська

      У динамівських фанатів тоді був лідер?

      Ні. А заряджав Вітя "Утюг". У нього тоді золотий голос України був. Міг без різних рупорів кричати на весь сектор.

      Ветерани фанатського руху
      Ветерани фанатського руху

      Бойовим хрещенням для фанатів є виїзди.

      Мій перший був восени 1984-го, причому не на "Динамо", а на "Дніпро". Для дніпрян то був домашній матч Кубку чемпіонів з турецьким "Трабзонспором". Перед тим були на зборах у Криму з "Дніпром-75". Подружився з хлопцями. Батькам сказав, що їду на гру, на матч першості України, а сам поїхав на футбол. І отримав тоді ланцюгом по голові від "бігунів". Так і не зрозумів, за що мені тоді дали. Якась невідома банда, не знаю її ідеології. Кого бачили, того лупили. Ми їм потрапили під гарячу руку. То було в Кривому Розі, Дніпро ж тоді вважався містом закритим. Я навіть спершу приїхав до Дніпропетровська, але виявилося, що матч відбувається не там. З тих часів і дружу з дніпрянами, з "олдскулом". А додому повернувся з нашивкою на голові. "Боже, яка ж небезпечна гра той футбол!" – жахнулася тоді мама.

      А до Москви вперше виїхав у 1985-му. "Динамо" грало проти "Торпедо". Москву не злюбив ще тоді. Ми їхали щільним складом і старші мене, молодого наставляли, що москвичів треба "прибивати". Вийшли з метро на Таганці. Бачу – мужик з двома дітьми на "м’ясних розах" (у спартаківських шаликах – Прим. 24). То була рання весна, мороз. Відбив черевиком шматок льоду і дав ним тому чоловікові по голові.

      Мабуть, відразу потрапили до рук міліції?

      Ні, втік. Перший привід у міліцію мав згодом. І теж у Москві. За те, що посцяв на пам’ятник Леніну на Пушкінській площі. Ідеології в тому не було, просто шукав, де можна. Знайшов, а з кущів вилізли "люди в сірому". Так як ще був малоліткою без паспорта, мав лише свідоцтво про народження, мене відразу й відпустили.

      Ідеологія з’явилася у 1986-му, десь тоді, коли виміняв у "хорів" (фанатів "Металіста" – Прим. 24) британський стяг на свій, жовто-блакитний. У них клубні кольори такі, але саме харків’яни першими мені пояснили, що то прапор незалежної України. З того часу почав цікавитися історією серйозніше. Точніше, всі, хто був на секторі, мусили розуміти, чому вдягаєш те, носиш інше. Приміром, якщо ти правий, то в’яжеш "розу" на шию в два обхвати, нижче колін. Але право носити таку "розу" отримували лише після виїздів.

      ​В'ячеслав Зінькевич серед фанатів
      В'ячеслав Зінькевич серед фанатів "Динамо"

      У 2000-ні роки у динамівських фанатів з харків’янами були ворожі стосунки.

      То через дніпрян, для яких "Металіст" – головні вороги. А у 1980-ті роки існувала асоціація "Анти-Москва". Туди, до речі, навіть фанати пітерського "Зеніта" входили. Також – вільнюський "Жальґіріс". Власне, з харківським "олдскулом" маю добрі стосунки досі. Те саме стосується "лабусів", дехто залишився з руху тбіліського "Динамо".

      Мінське "Динамо" до цієї коаліції точно не входило.

      Мінчани лягли під "динамітів" (фанатів московського "Динамо" - Прим. 24), а "динаміти" були нашими ворогами.

      У чому проявлялася та ворожість?

      У локальних сутичках. Тоді фанати воліли вдягатися якомога гірше. Щоб не привертати уваги мєнтів. Хоча, звісно, засади ворогам робили всі. Нападали і лупцювали. За атрибутикою на рівень вище всіх інших тоді стояли "динаміти". Особливо ефектно тоді виглядали хокейні светри.

      1986-й – один з найліпших в історії київського "Динамо".

      Ми виграли Кубок кубків, але всі виїзні матчі включно з фіналом проти мадридського "Атлетіко" в Ліоні дивилися, звісно, по телевізору. То ж Союз був. Хто б тоді вболівальників за кордон випустив? Пригадую, коли виїздили на турніри дитячою командою, то незмінно масажистом до нас прикріпляли якогось кагебіста. Щоб ніхто не втік.

      Для мене найпам’ятніший з того сезону – домашній матч із нідерладським "Утрехтом". На виїзді наші програли 1:2. Коли ж на початку київського матчу голландці відкрили рахунок, подумав: "Ну, не вийшло з Кубом, то хоч чемпіонами станемо". У сезоні-1985 "Динамо" лідирувало і врешті здобуло чемпіонство. Але й з Кубком кубків гарно вийшло. Ваня Яремчук забив "Утрехту" майже відразу. Потім – 2:1, 3:1, 4:1. Наступних суперників взагалі виносили однією ногою. Особливо шикарний матч вийшов проти віденського "Рапіда".

      Читайте також: Екс-беркутівці згадували Майдан і катували нас, – звільнені з полону ультрас з Луганська

      До речі, десь тоді, у 1985-1986-му, динамівські фанати почали приносити на стадіон жовто-блакитні стяги. Нас тоді збиралося вельми багато – три сектори (два нижніх і верхній) були забиті "в гімно". То з одного боку. З іншого заповнювалося два верхніх сектори. Фанатів у "Динамо" було в порівнянні з нинішнім часом більше в рази. Врахуйте, що тоді стадіон вміщував сто тисяч і були не індивідуальні сидіння, а лавочки. В секторі можна було напакувати стільки народу, що важко уявити. На один квиток "паровозиком" могло пройти людей десять. Заходиш на стадіон, збираєш квитки, виходиш за ворота і роздаєш друзям – усе просто. І так по колу. Тим паче, що ми ж малолітки, сто грамів з кістками.

      Особливо свою українськість проявляли під час матчів з московськими клубами. Найсцикливішими були "торпедьори". Відверті вороги – "м’ясо" ("Спартак" – Прим. 24). Другі – "коні" (ЦСКА – Прим. 24). Треті – "динаміти". "Локомовозів" не пам’ятаю, бо їх при мені у вищій лізі не було.

      Українські і грузинські фанати
      Українські і грузинські фанати

      Як карали за синьо-жовті прапори?

      Могли забрати і відразу відпустити чи залишити закритим на добу. Звісно, мєнти били завжди. Закриють кватирку і відлупцюють по нирках. Садистами мусори були завжди, але такого свавілля, як у часи незалежності, за совєтів не пригадую. Так, на секторах їх було повно, але тоді вони ще не мали гумових кийок. Найзатятіших могли з сектора винести за руки-ноги. Ми на це реагували скандуванням: "Ми не в Чилі". Проте так, як під час фіналу Кубка України в 2006 році на "Олімпійському", коли мусори з садистською злістю били навіть дівчат, тоді не дубасили нікого.

      Військове ремесло з’явилося після того, як пішов до армії?

      Раніше. По-перше, у мене батько – військовий. Та й взагалі у родині майже всі чоловіки з діда-прадіда були вояками. По-друге, у 1987-му в мене вже було 22 приводи в міліцію. "В тебе дві дороги – до в’язниці або у військове училище", – сказав тато. І запердолив мене до Харкова, у вище прикордонне училище тилу КГБ СССР прикордонних військ, яке вже закінчив старший брат. Перед вступом з’їздив на останній виїзд, на фінал Кубка СССР-1987 між київським та мінським "Динамо" до Москви. До речі, найкращий матч, який коли-небудь бачив. Ми тоді поступалися 1:3, але спочатку Олег Кузнєцов забив зі штрафного, а за сім секунд до завершення основного часу зрівняв рахунок Олександр Заваров. А потім ми виграли серію пенальті.

      Вступивши в училище, з фанатизмом зав’язав?

      Не зовсім. Скажімо, в серпні у нас була відпуска. Якщо в цей час були матчі, звісно, не пропускав. Також ходив на футбол у Харкові, коли туди приїжджали друзі-дніпряни чи "хохли" (прізвисько фанатів київського "Динамо" – Прим. 24). Якось навіть наважився вирватися на матч у Вільнюс. Ліг у госпіталь, а звідти втік на матч. Але доїхав до Мінська і зрозумів, що на матч не потрапляю. Довелося повертатися до Києва. Бо ризикував бути покараним за самовільну відлучку. Часто ходив на футбол, коли впродовж чотирьох років (у 1991-1995-му) служив у Москві.

      Курсант В’ячеслав Зінькевич
      Курсант В’ячеслав Зінькевич

      Тоді ж Україна вже отримала незалежність?

      То й що з того? Мене додому не переводили. Зокрема й тому, що я – син військового. Хоча все розумів й ідентифікував себе саме як українець. Пригадую, як ще до проголошення незалежності приїхав після закінчення 4-ого курсу на канікули й уже чіпляв собі жовто-блакитний значок на груди. Пам’ятаю, як біля Київради у липні 1990 року підняли наш прапор. Купа квітів, у людей ейфорія. Думаю, футбол цьому національному піднесенню теж посприяв. То ж крізь матчі "Динамо" люди ненавиділи все московське – "Спартак", ЦСКА і решту козлів. Правда, з "зенітосами" у нас проблем не було ніколи. Нелюбов, але не більше того. Проте то не заважало нам тижнями жити у них, а їм у нас.

      Читайте також: Показовий ЧС-2018: українські комплекси на тлі хорватського патріотизму

      Мене тягнуло додому. Я одружився в 21, вже мав дитину. Рапорт на перевод написав ще у 1991-му. Однак дозволу не отримав. Серпневий путч 1991 року зустрів черговим по частині окремої бригади охорони Кремля, начальником фінансової служби. Як ж тиловик-інтендант. Наша бригада участі в тих подіях не брала, за що кожен потім отримав від Єльцина по квартирі. Вишикували нас на плацу на Ярославській і видавали ордери. Особисто Єльцин і тодішній мер Москви Гавріїл Попов.

      А в 1993-му російську революцію гасив повноцінно. Під час найгострішої фази знаходився в "Останкіно". То було страхіття. Людей набили повно, вивозили вантажівками. Трапилася спланована провокація. Не знаю, ким спланована. Але почалося все з того, що був вбитий офіцер "Альфи". А кацапи ж – народ цікавий. Як завжди вони "під шофе". В цьому стані їх повели на штурм Останкінської вежі. Люди ломанулися і почалася бійня. Місцеві мєнти, правда, відразу почали грабувати кіоски, займатися мародерством. А працювали дивізія Дзерджинського, Софринська бригада, танковий підрозділ. Ми й спеціальна моторизована частина міліції 4101 охороняли "Останкіно" від проникнення. Але повстанці одначе пролазили. Зброї у них було безліч, але організовані війська, на відміну від цивільних, знають, як нею користуватися. Тому не дивно, що більшість жертв – революціонери, некерований натовп. Точніше, ті, хто все розпочинав, були підготовані. Інші ж посунули на штурм стихійно.

      На той час я вже був звиклий до різних важких ситуацій. Впродовж чотирьох років пройшов усі гарячі точки колишнього СССР – Нагірний Карабах, Абхазію, Фергану в Узбекистані. Кожен раз ми стояли посередині між двома конфліктуючими сторонами – вірменами і азербайджанцями, грузинами і абхазцями, узбеками і турками-месхетинцями. Війна – у нас за цей час загинуло чотири курсанти. Хлопці стояли на блок-пості і бойовики розпочали стрільбу.


      З товаришами по служі

      Виконуючи роль миротворця, морально був на чиємусь боці?

      Лише під час абхазького конфлікту. По маминій лінії у мене грузинське коріння. Звичайно, був на стороні грузинів. А ось в Узбекистані збагнув, що релігійні протистояння – найстрашніші. То після того, коли побачив, як різалися узбеки і турки-месхетинці. Нам цього не збагнути: ті й ті сповідують іслам, але різні напрямки. Це підстава, щоб одне одного різати.

      До речі, там же, в Узбекистані, де розпочалася різанина, вперше зустрів кримських татар. Побачив "узбека" незвичної зовнішності, з вузькими очима. "Хто це?" – питаю місцевого мєнта. "Кримський татарин". Але якихось вражень від представників тієї народності не відклалося.

      Також мав відрядження у Нагірний Карабах – ми потрапили туди, коли переходили з першого на другий курс. Одного разу нам підсипали в їжу якусь гидоту. Срачка була в усього батальйону. Це страшно. 20 людей, які не пішли на вечерю, потім закривали весь батальйон – караул, охорону, зброярню й усе інше.

      У той час кроваві події сколихнули також Литву, Молдову...

      ...а ще бойові дії були в Тбілісі. Але я б туди не поїхав. Та мене б і не відправили, бо тоді у війську існувало правило – не відправляти в зони конфлікту людей тих національностей, які в ньому задіяні. З іншого боку, узбек Рашидов у Фергані з нами був.

      Мав змогу уникнути участі в першій Чеченській війні?

      Накази виконують, а не обговорюють. Хоча в мене не було російського паспорта. Більше того, присяги як військовослужбовець Збройних сил РФ теж не приймав. Цього не вимагалося. Змінилася ситуація лише після Першої чеченської. До того ж навіть уся атрибутика залишалася совковою.

      Чеченська війна – то було найстрашніше з того, що досі проходив. Ми туди прилетіли літаками ІЛ-76 до Моздока, а звідти висовувалися колонами... Лупили там всім, чим можливо – справжня війна. Активно застосовувалася авіація. В так званій "красній армії", тобто регулярних військах РФ тоді панував хаос, не було ані найменшого порядку. Найголовніше, що на війну кинули дітей. А дитина – то не воїн. Дуже багато траплялося випадків дизертирства, тотальне п’янство – тобто все нормально, як у Росії. Чеченці їх там набили, здається, більше, ніж було совєцьких загиблих впродовж десяти років бойових дій в Афганістані. То й не дивно, адже до Афгану людей півроку готували і відправляли лише на другому році служби. А в Чечню кидали неотесаних пацанів. Міністр оборони Грачов так і говорив: "Ми іх шапкамі закідаєм".

      В боях у Грозному брав участь?

      Так. Там не було суцільного фронту. Чеченці приймали бій, відходили до міста, а в місті лупили всіх, кого могли. Активної участі в боях я не брав, бо, по-перше, виконував функції тиловика. По-друге, на геройства мене й не тягнуло, адже розумів, що то не моя війна. Хоча чеченців тоді сприймав як ворогів. Бо пам’ятав, як Джохар Дудаєв у формі підполковника російської армії під час Абхазької війни проти Грузії танцював танець переможця в Сухумі. У мене багато побратимів з УНСО, які воювали на чеченському боці. Я б так не зробив. А ось на стороні хорватів проти сербів воював би.

      ...В полон здався відразу, щойно побачив, що чеченців у рази більше, ніж нас. "Я що герой Росії? На хрін воно мені треба?" – подумав, підняв руки і здався. Потрапив у полон до свого однокашника, зброяра Талувдіна Тімурбулатова. Він зі мною вчився впродовж чотирьох років, але був вірним своєму народу і воював за нього. Взагалі, чеченцям треба віддати належне – то народ воїнів. Вони й досі такі, але не проявляють цих рис, бо отримують від Москви данину. Та ще й керуючі тейпи почуваються в шоколаді, вони не бачать потреби щось змінювати. Зрештою, то вже не перший випадок в історії, коли чеченці продавали Батьківщину за титули і статки. Шаміля під час Кавказької війни 19-го сторіччя теж продали свої.

      Під час відрядження на Кавказ
      Під час відрядження на Кавказ

      Скільки часу ти пробув у полоні і як звідти вибрався?

      Просидів у ямі два місяці. Годували нормально, інколи давали побритися. Не били, лише спочатку погасили до руки два окурки. Сидів доти, доки мене не викупили за 70 тисяч доларів родичі. Спільними зусиллями. Всього нас тоді 11-х викупили. Інші – росіяни. Нас перевезли до Грузії, звідти – в Севастополь, а вже потім – до Москви.

      Читайте також: Кругова недалекість, або Чому в Україні зникають легендарні спортивні клуби?

      Вагому роль у моєму звільненні тоді відіграли унсовці Сашко Білий і "Дядя Толя" Лупиніс. Вони були неподалік і почули, що хтось співає пісню "В синє море кров Дніпром тече". Я співав у ямі. Мене тієї пісні ще в дитинстві бабуся навчила. "Сину, ти з України?" – підійшов до мене "Дядя Толя" – "Так". Після того вони вийшли на потрібних людей, які мені допомогли.

      Продовження інтерв’ю з В’ячеславом "Славунею" Зінькевичем читайте завтра.

      Джерело: 24 Канал
      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин
      При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
      не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
      Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
      Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
      Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
      Залиште відгук