Він говорив майже виключно про те, чим живе впродовж останніх чотирьох з половиною років – про війну з Росією. Чоловік згадує, що майбутнього ворога в українцях російські генерали бачили ще 23 роки тому. Тоді це пролунало майже як жарт, але через два десятиліття, будучи бійцем Нацгвардії, В’ячеслав пізнав всі тяготи військового часу, гіркоту втрати бойових побратимів і солодку мить глузування над полоненим генералом Ленцовим. Наш співрозмовник висловлює своє бачення на цю війну і попереджає, що загострення на східному фронті можна очікувати вже найближчим часом.
Частина 1: Такого мусорського свавілля, як у часи незалежності, за совєтів не пригадую
Частина 2: Раніше чи пізніше, але москалі на нас мали напасти
В’ячеславе, з твоєї точки зору, Революція закінчилася так, як мала закінчитися?
Зрозуміло, що ні. Дали різному непотребу вийти з міста. Скажімо, в Броварах люди заблокували автобус із беркутівцями, вже готові були на все, але потім хтось прийшов, повирішував – і люди розступилися. Якби ворог був покараний, надій на краще було б більше. А так змін у країні фактично не сталося. Скажімо, чому в нас досі немає нової армії?
"Дискусія" з міліцією
Хіба немає?
Немає. Через те, що вся система наших Збройних сил просовкована. Якби зі здобуттям незалежності, починаючи з 1991 року, найкращих хлопців відправляли на навчання в West Point, Британську військову академію чи деінде, вони б виходили зовсім іншими офіцерами. Ці хлопці створили б резерв, здатний заснувати нову армію. А зараз цього робити нікому. Нині ж не змінюється взагалі нічого. Все повертається на круги своя. Ті чмирдоси, які два роки сиділи, не знаючи, який прапор підняти, тепер поступово повертаються у військові частини. А добровольців під будь-якими підставами витискають. У Збройних силах залишаються заробітчани, приміром, мешканці сіл, які більше трьох тисяч ніколи не заробляли. Зараз їм дають 7000 гривень, і вони усвідомлюють, що більше не зароблять ніде. Але жодної ідеї в таких вояків немає.
Війни, яка триває п’ятий рік, можна було уникнути?
У 1995-му, коли переводився з Москви до Києва, російський начальник штабу мені сказав: "Що, їдеш в армію вірогідного супротивника?" Такі розмови точилися 23 роки тому. Війна визрівала і могла розпочатися ще раніше. Достатньо згадати провокацію з обранням Юрія Мєшкова президентом Кримської автономії у 1995-му. Тоді дуже вагому роль відіграв майбутній командувач прикордонних військ Микола Литвин. Саме йому треба завдячувати, що війна не розпочалася ще тоді.
У 2014-му опір вартувало чинити ще в Криму?
Якщо б бодай один підрозділ, рота, взвод чи батальйон почав захищатися, уникнути бойових дій в Криму не вдалося б. Інша річ, що більшість військовослужбовців у Криму все ж були проросійськи налаштованими. Не лише тоді. Пригадую, як ми разом із Нацгвардією підвозили в Сімферополь у 1995-му харчі, бачив по настроях мєнтів і більшості військовослужбовців, що вони ставляться до нас, українців вельми вороже. Хоча коли їхав у Севастополь з чеченського полону, познайомився в поїзді з українськими морпіхами, які тоді захопили флагмана російського ВМФ. Правда, вище керівництво той подвиг знівелювало, про щось із москалями домовилося і віддало флагман назад.
З хорватським добровольцем Денисом Шелером
Коли ти зрозумів, що треба йти воювати?
Вперше пішов у військомат ще 27 лютого 2014 року. Був вражений, скільки людей тоді поряд зі мною прийшло. Стільки у військоматах не збиралося, навіть коли школярів зганяли на комісії для отримання приписних. І головне, що серед добровольців тоді вистачало як офіцерів, так і сержантів. Проте та повільність, з якою звикли функціонувати наші Збройні сили, не дозволила скористатися патріотичним поривом людей і оперативно сформувати бойові частини.
У ЗСУ є розвернені частини, а є кадрові. З моєї точки зору, кадрові частини треба було зберігати завжди, незалежно від обставин. Зокрема, й при Ющенку та Януковичі, які декларували бажання будувати мирну державу. Треба розуміти, що кадрові частини існують всюди, навіть у Швейцарії. Особового складу там відсотків десять, не більше. Але в разі потреби кадрові частини розвертаються, доукомплектовуються – і виходить боєздатна частина. На жаль, нічого схожого у нас не було.
Читайте також: На допитах вимагали свідчення про методички НАТО, – звільнені з полону ультрас з Луганська
У нас при Януковичі міністром оборони був громадянин Росії...
Це політика свідомої руйнації, яка велася ще з часів Кравчука. Тоді у нас знищили стратегічну авіацію. Наша армія володіла Ту-22М – найстрашнішими літаками-бомбардувальниками, яких боялися навіть у США. Адже такі бомбардувальники за три-п’ять годин бою здатні знищити весь флот навіть такої потужної держави, як Сполучені Штати. Ми ж віддали ці літаки кацапам. Собі залишили Ту-95. То взагалі не літак, а біда. Вони стояли в Узині, звідки родом мій батько і були порізані.
Одним словом, українську авіацію знищили повністю. Під час війни вона не застосовувалася з банальної причини – у нас її немає. Той мізер, що є, зберегли для того, щоб показувати на парадах. І це плачевно.
Тепер візьмемо завод імені Малишева в Харкові. Знаю про нього чимало деталей, оскільки вчився разом із сином головного інженера заводу. Зброярі з нашого училища тоді їздили пристрілювати на полігон танки Т-82 і казали, що то страшна машина, яка ще тоді, наприкінці 1980-х функціонувала на вертольотному двигуні. Їх також знищили. Як наслідок, до війни наша армія підійшла в примітивному стані.
З мамою
Чому ти вирішив мобілізовуватися через військомат, а не, скажімо, через "Правий сектор", з яким пройшов Майдан?
У мене була думка – піти в "Азов". Але відмовився від неї через розбіжності з одним із хлопців. Це перше. Друге – я людина військова, і мені важливо знати, що буде підрозділ, який правильно виконуватиме команди, які я даватиму. Майдан – то все ж не бойові дії. На війні наказ повинен виконуватися беззастережно. Сам ідеш першим на смерть, за тобою – всі інші.
Але одного бажання було мало. Вдруге прийшов у військомат 7-го чи 8 березня. Там отримав припис, що у випадку початку війни треба звернутися в таку-то школу. Після того пішов у головне управління прикордонної служби. Там мене вписали до старшого офіцера військово-оперативного резерву. Через лічені дні вже прямував на Херсонщину, де створили рокади, все укріпили. В принципі, розпочинати війну можна було вже тоді, я особисто був до цього готовий. Але приїхали три жирних полковники і всіх втихомирили.
Мене "с глаз долой и с сердца прочь" перекинули на Луганщину. То був початок квітня і відразу потрапив у страшенну катавасію. Частини ЗСУ цю ділянку облишили і по нас лупили з усіх боків. Та ще й командир загону втік. Довелося брати відповідальність на себе і зі зброєю, з особовим складом відходити. Найцікавіше, що більшість хлопців були місцевими. Майже ніхто з них не зламався, випадки дезертирства були поодинокими, люди залишилися вірними присязі до кінця. Виходили з великими труднощами, через посадки. Довелося бути обережними, адже місцеві жителі здавали нас сепаратистам на раз-два. На той час у нас уже були і "трьохсоті" і, якщо не помиляюся, перші "двохсоті".
Після того потрапив у Маріуполь. Уже мав поранення. Брав участь у подіях, коли сєпари штурмували військову частину 3057 Нацгвардії. Дали тоді їм хорошого тягла. Але знову всі здобутки нівелювалися тім, що всіх затриманих нами і переданих правоохоронним органам мєнти повідпускали.
А з "Правим сектором", точніше з ДУК знову зійшовся після того, як був переведений спершу в Дніпро, а потім взагалі комісований. Сидіти вдома у такий час не хотілося, тому зійшовся з хлопцями з Добровольчого корпусу, які тоді якраз виконували працю із втримання Дніпра. Трохи їм допомагав, але мене одначе тягнуло туди, де був раніше. Й ось після того, як у Слов’янську перебили пів-"Альфи", знову пішов у військомат на Мануїльського, пройшов за дві години військово-лікарську комісію. Ніхто на мене особливо й не дивився, хіба тиск сумлінно зміряли. А ще спитали: "Що тут у тебе?" Бачиш, ось тут на шиї в мене шрам від осколка, а тоді ще була поламана щелепа. Травма побутова. "Трохи зламалася, прикус неправильний", – кажу. "Ну, то добре", – визнали мене придатним і відкомандирували до першого батальйону оперативного призначення.
Відтоді й до бою в Дебальцевому, до поранення залишався у Нацгвардії. Виконував функції інтенданта, намагався забезпечити хлопців одягом. Бо в тому, що тоді видавали нацгвардійцям, ні наступати, ні відступати, ні здаватися в полон було неможливо. Звичайно, допомогли волонтери. Якби не вони, ми би поздихали. Скажімо, Коря зі своїми хлопцями з динамівського руху сильно нам допомагали.
В'ячеслав Зінькевич
Зараз щось змінилося?
Забезпечення краще. Але форма як була ніякою, такою й залишилася. Я співпрацював з київською організацією "Торнадо". Вони шиють по мультикам з американського "комбата". Шиють доволі якісно. Найбільше ж хлопці полюбляють вдягати "британку". Бо вона дуже практична.
Свій перший серйозний бій на цій війні пам’ятаєш?
У лісі в Луганській області виставили два "секрети" і перебили до біса кацапів. Не знаю, скільки точно, але кажуть, що не менше 40-ка. Про ці події гарний фільм зняли, "Війна на нульовому кілометрі" називається. Взагалі ж більшість боїв носили локальний характер. З таких, коли йшли в атаку, "ура", можу виділити лише операцію зі звільнення Маріуполя. Я там брав активну участь, засунув сєпару в сраку штик-ніж.
Бої виграє психологія. З доброю організацією даєш команду "пристебнути штик-ножі", "залп вгору один", залп вгору два" і "в атаку". Все. Власне, саме таким чином Ґіркін-Стрєлков захопив у Слов’янську "мусарню". Сєпари постріляли вгору, а мусори поздавалися. Все тому, що садист ніколи не стане воїном.
Назад відвоювати Слов’янськ ми змогли за три дні до офіційного проголошення. Місто вже було в наших руках, але очікували, коли Гелетей заїде, щоб підняти прапор.
Читайте також: Екс-беркутівці згадували Майдан і катували нас, – звільнені з полону ультрас з Луганська
На війні потрібен холодний розрахунок. Згадую, як вивів хлопців з Вуглегорська восени 2014-го. Потрапили в оточення, нас тоді було 42-є. Моя остання ротація. По суті, був там інкогніто, бо вже мав поранення і знаходитися в зоні бойових дій не міг. Нас прикривали хлопці з "Донбасу", зі Станиці Луганської висунулися наші. Тоді ледь не батальйон, "пентагонівська бригада", здався в полон, практично без бою.
Нас було мало і мусили якось рятуватися. Офіцерів начебто й було чимало, цілий взвод. Однак у ту мить чомусь ніхто не хотів говорити, що він офіцер і брати відповідальність на себе. Вирішив тоді повести хлопців пішки через кряжі. Хоч було дуже холодно, перебиралися через ставок. Так і сказав хлопцям: "Відморозите яйця – зате залишитеся живими". Так і сталося – всі 42-є вийшли неушкодженими. А ті, що пішли колоною по дорозі, були розбомблені. Тоді, до речі, загинув медик, якого я назвав "бойовий хом’ячом". Повнуватий був чоловік, коли вдягав бронежилет, він у нього стояв на пузі. До слова, Іловайськ теж показав, що врятувалися лише ті, хто вирішив рятуватися своїми силами, без всяких коридорів.
Переломним моментом на цій війні для тебе стали бої за Дебальцеве.
Ми туди потрапили 15 серпня 2014 року, в день, коли загинув комбат 11-го батальйону "Київської Русі" на прізвисько "Батя" (Олександр Гуменюк – Прим. 24). Тоді настав період невизначеності. Саме підписали перемир’я. Локальні сутички, звісно, виникали, іноді навіть доволі масштабні. Особливо тоді, коли ми налупили чимало ворожої "морської піхоти". Правда, кілька наших хлопців теж загинули. Тоді пішли витягувати бійця 25-го батальйону, розвідника. Потрапили в засаду, і мене й шибануло.
Найбільша проблема Дебальцевого – за весь час, що ми там були, не робилося жодної фортифікації. "Система мішка" – б’єш по стиках і угруповання потрапляє в оточення. Правда, у москалів теж тоді не було достатніх сил і засобів для того, щоб посунути нас методом відтіснення. Власне|, вважаю, що в 2014-му методом відтіснення треба було діяти нам. Тобто, обходити великі міста і тіснити ворога до кордону. Там укріпитися, зробити "лінію Маннерґейма" і дати їм пережерти одне одного там, немов щурам.
Читайте також: Показовий ЧС-2018: українські комплекси на тлі хорватського патріотизму
"Їм" – то кому?
Усій сєпарській зграї разом із москалями. До речі, у Вуглегірську ми взяли у полон генерала Ленцова, замкомандуючого сухопутних військ Російської Федерації. Ми з нього тоді всі регалії позривали. Генерал через п’ять хвилин виглядав напівбомжем (сміється). Замочили ми героя Росії, капітан-лейтенанта Єґорова, командира батальйону морської піхоти Чорноморського флоту. Також можу сказати, що танкісти, судячи з того, як вони виводили техніку з бою, коли їх підбивали, ґарантовано були кацапами. Красиво працювали, дуже професійно. Танки вони кидали лише коли повна срака.
Були у нас у полоні чеченці. "Славуня, ти єщо жівой!" – говорили вони до мене з кавказьким акцентом. Але вони до всіх так говорили. Знали вже нас. Бо ж слухали, звісно. У Вуглегорську в нас було дві собаки – Шарик і Крокодил. Якось один із хлопців по рації каже: "Десь Крокодил пропав. Мабуть, сєпара доїдає". Пізніше чули розмову ворогів: "Нацикі уже поух...валі, крокоділов позаводілі".
З улюбленими Бонні і Маґдою
Як гадаєш, наскільки довго триватиме ця війна?
Повинна бути активна фаза. І вона буде. Можливо, навіть дуже незабаром. З того, що знаю, це може статися уже в кінці жовтня – на початку листопада.
З чого такий висновок?
Все просто: в Росії перемагає холодильник. Треба відвертати від нього увагу, а інакше, крім як війною, імперія зла цього зробити не здатна. Росія – то страшна суміш. Як казала моя бабуся, намішалося гімно з кров’ю. Їм байдуже, як жити. Головне – перемогти. Будь-якою ціною. Людей вони не шкодували ніколи. Не шкодують і зараз.
Тобто ти готуєшся до того, що треба повертатися назад, на схід?
Звичайно. Столітровий наплічник складений і чекає свого часу. Я приписаний до в/ч 3066 і в потрібний момент туди прийду. А яку роль мені відведуть – байдуже. Ніколи не прагнув керувати. Що довірять, те й робитиму. Скажуть "зампотилити" – буду "зампотилити". Готувати вмію, навіть теща говорила, що готую ліпше за неї.
Теоретично я б ще міг повернутися, хоч вже, у мене третя група. Але не хочу. Якщо на війні головне – підхід до начальника і відхід від нього, то своє я відходив впродовж чотирьох років, ще коли був курсантом. На початку війни свій обов’язок бачив у тому, що треба навчити молодих. Зараз молодь вже навчилася. Ті, хто хотів. Відповідно, нині такі як я вже не настільки важливі, як то було чотири роки тому. Хоча чим можу, тим допомагаю досі. І азовцям, і своєму батальйону, і "Донбасу". До речі, в "Донбасі" воює мій брат Іван Зінькевич, позивний "Художник", він брав участь у боях за Іловайськ.
В'ячеслав Зінькевич завжди готовий повернутися на фронт
...Війна буде. І війна велика. Правда, далі, ніж вони просунулися зараз, вони на нашу територію навряд чи зможуть просунутися. Єдиний для нас варіант – хорватський. При цьому діяти треба не методом оточення, а методом витіснення. Боже збав, приймати вуличні бої. Там вирішальну роль відіграє піхота, техніка не допомагає, тільки стає мішенню. Суджу зі свого грозненського досвіду. Засобів багато – від коктейлю Молотова до РПГ. Коли ж є такі профі, як "Бритва" з "Правого сектору", танки горітимуть, як паперові будинки. У Борьки цей дар від Бога.
Москалі, треба визнати, теж вміють воювати. Але в них у порівнянні з нами є одна вада – вони не мають ідеї. Мій старший дворідний брат – старший офіцер генштабу РФ. Ще в ті часи, коли у них міністром оборони був Іванов, робилася закрита доповідь з весняного набору в збройні сили. Із близько ста тисяч новобранців у межах 40% мусили відгодовувати впродовж літа тільки для того, щоб вони могли прийняти присягу. Така в них армія. Їм бракує людей. Бурятами і якутами всіх дір не позатикаєш. Їх мало. Молодь з північного Кавказу вони брати не хочуть, бо розуміють, куди може повернутися зброя.
Взагалі, головне на війні – вижити. За рахунок досвіду, відчуття і правильного розташування особового складу.
Читайте також: Кругова недалекість, або Чому в Україні зникають легендарні спортивні клуби?