Пам'ятаю: лежу, до мене біжать лікарі швидкої. Біля мене мама, питає, що я відчуваю. Сказав, що не відчуваю ноги. Мама плаче, мене кладуть на ноші і везуть в лікарню. Лікарню пам'ятаю погано. Був струс мозку і перелом хребта. Не міг володіти нижньою частиною тіла. Мене відправили у той відділ, де оперували людей із травмами хребта. З того часу почався новий період життя, тому що після операції я не зміг відновити чутливість ніг і зараз для мене єдиний спосіб пересування – інвалідний візок.

Звичайно, чемпіонство на Паралімпійських іграх не компенсує того, що я маю певні обмеження і стикаюся зі складнощами у житті. Якби мене спитали, що я виберу – чемпіонство чи можливість бути здоровим – сто відсотків вибрав би здоров'я. Все таки я сприймаю цей важкий період не як можливість стати чемпіоном, а як науку. Напевно, я щось неправильно зробив і травма мене застерегла від чогось більшого, не дала можливості зробити якісь помилки, які би я міг зробити, якби був на ногах. Серйозна травма заставила мене зайвий раз задуматися. Бачите, з моїх слів виходить, що травма пішла мені на користь.

До 2005 року не міг здобути жодного призового місця, але тоді я зрозумів, що фехтування – це той вид спорту, який мені подобається. У 2005 році, коли здобув свій перший вагомий результат – третє місце на чемпіонаті Європи – отримав можливість закріпитися у збірній України, регулярно їздити на навчально-тренувальні збори, і тепер я із впевненістю можу сказати, що фехтування на візках – найкращий вид спорту для мене.

Спорт допомагає мені підтримувати загальний хороший тонус організму. Так, він не дав мені можливості ходити, але він дозволяє мені вести повноцінне життя. Коли людина займається фізичною працею, вона може себе нормально почувати. Пасивний спосіб життя приводить до поганих наслідків, незалежно від того, чи людина ходить ногами, чи пересувається на візку. Тому спорт для мене – це не лише реабілітація. Завдяки ньому я веду активний спосіб життя і добре себе почуваю.

Фехтування – дуже інтелектуальний та рефлекторний вид спорту. Щоб виграти, треба мати певну базу, добре володіти певними прийомами, щоби все робилося на автоматі. Ці прийоми потрібно робити не замислюючись, якісно, на дуже високій швидкості. При цьому також потрібно вгадувати, що буде робити суперник, прорахувати його сильні сторони, як він буде захищатися, і самому виконати все, що ти задумав. Коли я тільки починав фехтувати, не завжди міг виконати той прийом, якому вчив тренер. Деколи навіть здавалося, що тренер дає якісь прийоми, які не дуже доцільні і робити треба інакше. Але чим більше тренуєшся, чим більше напрацьовується навичок, тим краще виходять конкретні прийоми і приходить розуміння того, що саме хотів тренер, і ти тоді дійсно можеш робити те, що задумав і те, чого від тебе не сподівається суперник.

Ще одна особливість фехтування на візках: якщо ти відхилишся до певної міри, наступає момент, коли суперник не може дістати тебе чисто фізично – ми сидимо на візках і не маємо права вставати. У фехтуванні на шаблях, якщо відхилишся достатньо, досить легко захищатися, тому що захищаєш фактично лише одну зону, куди противник може тебе вколоти – пузо і руку. Коли на такій дистанції ти робиш розрив, вичікуєш, підбираєш момент для атаки і наносиш удар – саме в такому ключі мені подобається фехтувати. Бувають такі моменти, коли дистанція дозволяє супернику дуже легко тебе діставати і ти не можеш відхилитися. Тоді треба працювати активніше. Я не маю якогось особливого прийому. Є певний стиль. Люблю атакувати. Не люблю відсиджуватися. Люблю бути активним. Тому мені дуже подобається, коли я роблю якусь дію, суддя це бачить, фіксує і це іде мені у позитив.

Поєдинок триває до 15 уколів. У мене в кар'єрі був такий разючий приклад. Є види зброї, де переломний момент зробити важче – на шпазі, наприклад, бо там рахується кожен укол. В рапірі і шаблі це зробити легше, тому що аби нанести укол, потрібно виграти фразу. Якщо ти її виграєш, то не важливо – горить один ліхтар чи два, укол все одно зараховується тобі. Був у мене випадок, коли я програвав по ходу зустрічі 12:4 дуже сильному фехтувальнику, але мені вдалося перемогти із рахунком 12:14. По-всякому пробував фехтувати, але коли зрозумів, що поступаюся із таким відривом, уже не було часу придивлятися до супротивника, потрібно було діяти на автоматі і боротися за кожен удар. Я перестав дивитися на апарат, сконцентрувався на супернику і намагався нанести удар.

Чому ми кричимо? Ну, бо все ж таки це бій. Крик – то є елемент домінанти, ти показуєш супернику, що ти сильний, що тебе важко перемогти. Коли наносиш гарний удар, маєш то якось показати голосом – крик змушує суперника хвилюватися. Тим самим і себе підтримуєш, бо на позитивних емоціях, особливо у шаблі, легше наносити в удар. Так ти себе заводиш. Коли вдається увійти у такий кураж – легше здобути перемогу. Якщо ти сам віриш у свою перемогу – то найголовніше.

Для мене фехтування починалося з рапіри. Мій перший тренер – відомий рапірист, тому, само собою, ми багато працювали з рапірою і з роками цей вид зброї став мені ближчим. На рапірі я почав тренуватися з 2003 року, а з 2007 року вирішив поміняти свій другий вид зброї зі шпаги на шаблю.

Шабля – більш швидкий і динамічний вид. Тебе суперник може десь легенько зачепити і це вже буде зараховуватися як удар. А з іншого боку, у шаблі легше, ніж у рапірі, бо тобі непотрібно наносити укол. Щоб нанести укол в рапірі, треба все зробити правильно, не просто вийти в атаку, виграти фазу, доторкнутися до суперника, а ще і прикласти певне зусилля, щоб апарат зафіксував укол. На шаблі того не потрібно.

Найбільший кайф у спорті – це рух. На тренуваннях отримуєш задоволення від цього руху, від цієї боротьби. Потроху нарощуєш, напрацьовуєш навички. Саме змагання – це вже логічне продовження тренування. Якби я змагався без тренувань, то не зміг би ефективно поборотися, то було би щось посередньо-рекреаційне. Коли завдяки тренуванням здобуваєш перше місце – хочеться продовжувати працювати, щоби зберегти оте відчуття, що ти перший.

Мене дуже тішить, що йде розвиток фехтування, що з'являються нові спортсмени. Завжди на чемпіонаті України цікаво подивитися, чи підросли нові спортсмени, чи покращився їхній рівень, чи вони вже доставляють мені проблеми, чи можуть скласти мені конкуренцію. Люблю, коли вона є. Якщо в тебе є серйозна конкуренція вдома, ти можеш достойно підготуватися до міжнародних змагань. Без конкуренції розслабляєшся.

Відсутність конкуренції – от що мене лякає. Ті змагання, на які ти приїжджаєш і дуже легко їх виграєш – не можеш на повну ними пишатися. А от коли приїжджаєш і посідаєш перше місце у боротьбі, то, по перше, ти сильніше радієш, ніж тій перемозі, яку здобув без конкуренції, по-друге, розумієш, що незважаючи на всі перешкоди, все одно став першим. От це дає мені ті емоції, які мені подобаються в спорті.

З приходом у спорт Андрія Демчука, хоч він сильніший фізично від мене і тренується в іншому класі, я для себе кращого спаринг-партнеру не уявляю. Те що він фізично сильніший – то мені навіть в плюс, тому що коли фехтуєш із тим, хто сильніший – ти більше отримуєш. З 2007 року, коли Андрій прийшов до нас – почалися найбільші успіхи у моїй спортивній кар'єрі.

Чим відрізняються звичайні тренування від підготовки до міжнародних змагань? Нема просто тренувань. Якщо вже їдеш на міжнародні змагання, зустрічаєшся з тими топ-спортсменами, які взагалі існують у світі, ти вже намагаєшся робити все на їхньому рівні і хочеш їх перевершити. Кожне моє тренування – це постійна підготовка до міжнародних змагань, навіть якщо готуюся до Чемпіонату України. Не можна робити різницю у підготовці чи до Чемпіонату України чи до Паралімпійських ігор.

Коли виходиш на доріжку, дуже важливо бути у такому бойовому дусі. Не можна розслаблятися. Тому коли, наприклад, відчуваю, що з'являються думки про те, що я самий сильний, найкращий і так далі – починаю, навпаки, посилено хвилюватися. Тому що для гарного виступу потрібно переживати за кожен удар, адже це дає тобі додаткові шанси. Звичайно, не все залежить від самого настрою. Якщо суперник сильніший від тебе – хвилюєшся ти чи не хвилюєшся – це не матиме вирішальної ролі. Настрій і бажання перемоги – це важливо. Але ґрунт для перемоги все ж дають правильні тренування.

Звичайно, параолімпійське золото – то вже найбільше досягнення у спорті. Я вже починаю думати, що ж наступне собі за мету поставити. Йдеться поки про те, аби лишатися у топі спортсменів і не втрачати рівня. Показати, що якщо я раз виграв Параолімпійські ігри, то можу їх виграти і двічі, і тричі. По суті, наступне змагання – це і є наступна мета.

Звичайно, на кожних іграх мої виступи різнилися. Перший раз я їхав недосвідченим, було певне хвилювання, бо я мав мало досвіду і приїхало багато сильних суперників. Виступив досить добре, але не мав призового місця. Втім, сам виступ – це було класно для мене, дало можливість придбати згодом автомобіль. Мені моя районна рада пішла на зустріч, вони дізналися, що я їжджу маршруткою і що мені автомобіль потрібен, аби добиратися на тренування у Львові. Це дало поштовх.

В Ріо я старався виправити свої помилки Лондона. Я досить потужно виступав, намагався боротися за кожний удар і це дало мені можливість стати першим. На рапірі мені дуже хотілося стати першим, або принаймні попасти в призові місця. Під час жеребкування став другим, але суперник, із яким я зустрівся за вихід у четвірку, попри те що до того він мені програв, зміг якось налаштуватися, і вже в турі прямого вибивання я програв йому. Це суперник з Китаю, там завжди дуже сильні спортсмени у програмі фехтування на візках. Зрештою, Янік Фенг став чемпіоном в рапірі.

В 2003 році я почав займатися спортом, щоби бути здоровим. Спорт мав дати мені можливість підтримувати себе в тонусі. Я не думав, чи стану чемпіоном, чи не стану. Просто прийшло усвідомлення, що можу перемагати. Поступово почав розуміти, над чим потрібно працювати. Але оце розуміння, що можеш стати першим – воно приходить на початку. Коли ти вже перемагаєш, спочатку дійсно не віриться. Тому що раз спробував – тобі не вдалося. Другий раз спробував – тобі не вдалося. А потім раптом – бац! – і все вийшло. От в цей момент розумієш, що ти є чемпіоном.

Що відчуваєш, коли розумієш, що переміг? Що зробив все так, як треба. Зробив все, що від мене залежало. Усвідомлення перемоги приходить вже в той момент, коли ти наносиш останній удар. Починаєш розуміти, що дійсно те, до чого йшов, уже досягнуте. Я коли тільки починав займатися спортом, вже налаштовувався на те, що хочу бути першим.

Основна мрія поза спортом пов'язана із нашою країною. Хочу, щоби Україна була успішна, щоби ми також були щасливі, намагаюсь якось показувати гарний приклад всім, з ким спілкуюся, щоби ми продовжували рухатися у якомусь правильному напрямку. Щоби ми дійсно розвивали нашу країну. Подорожуючи по інших країнах, дивлячись, як там гарно, я хочу, щоби люди так само приїжджали до нас і казали: "Вау! Як тут класно!". Звичайно, у деяких країнах зараз комфортніше працювати і жити. Але у мене є мрія, щоби нам тут було жити краще, ніж у Європі.

Чому на цій Паралімпіаді стільки медалей присвятили бійцям АТО? Ми ж не можемо бути відстороненими від того, що відбувається в країні. Ми всі розуміємо, що йде війна. Від цієї війни залежить, чи буде Україна існувати у тому вигляді, в якому є зараз. Це загроза для нашої держави. Зрозуміло, що ми постійно пам'ятаємо, що є люди, які зараз воюють і готові віддати своє життя заради нас. Навіть те, що ми поїхали на Паралімпіаду – це завдяки тому, що є люди, які забезпечують нам мир і спокій. Окрім того, всі ми, спортсмени, є українцями. Так ми хочемо показати, що підтримуємо цих людей, пам'ятаємо про них і присвячуємо свою перемогу, в першу чергу, тим хлопцям, які загинули. Ну, і звісно тим, які продовжують відстоювати нашу незалежність.