Паралімпійці. Дмитро Щебетюк

Як отримав травму? Це був лютий 2011 року. Ми з дівчиною пішли гуляти. Я ставив штатив із фотоапаратом, мав збігти вниз до неї. Штатив почав падати. Я його спіймав, але сам послизнувся, з'їхав вниз, головою вдарився об дерево. Пошкодив хребет, сильно пошкодив спинний мозок. Одразу зрозумів, що не відчуваю ноги, але спочатку думав, що то через те, що я надто сильно головою вдарився, мав сильний струс мозку. Потім була операція, потім ще одна операція, потім реабілітація.

Долати зовнішні бар'єри після травми спочатку допомагали близькі люди. Зараз вже можу сказати, що спершу зовнішні бар'єри – важчі. Перші дні взагалі лежав і думав: "Окей, надвір спущусь, а як потім назад з коляскою підніматись?". У мене тоді ще важка коляска була і це було дуже напряжно, навіть із допомогою. Постійно сумнівався – виходити, не виходити. Але тоді у мене була ціль якось реабілітуватись, встати на ноги, почати ходити і я не задумувався сильно, що там відбувається довкола. Все відбувалось поступово. Мені спершу треба було вийти на вулицю. Потім – доїхати до басейну. Потім — ще щось. Так поступово можливості розростались, з часом я починав робити більше. Але конкретних перешкод для того, щоб не зробити заплановане через те, що я на колясці – такого ніколи не було.

У плаванні я майстер спорту, багатократний призер України, чемпіон України. По стрільбі з луку я вхожу до резерву параолімпійської збірної. Ну і на відкритому турнірі із боулінгу в Азербайджані зайняв третє місце. Але це було випадково. Подруга мене запросила поїхати на змагання, я подумав що чом би не поїхати на шару? До того в боулінг грав лише один раз, ще до травми. До змагань ще один раз поїхав, спробував, аби розуміти, як це все на колясці відбувається. І поїхав. Боротьба, до речі, була дуже жорстока — ледь вийшов у десятку з кваліфікаційного раунду.

Зараз я вже не жалкую, що не поїхав. Звісно, я йшов до Паралімпіади більше трьох років. Був розчарований, але вже пережив. Все, що не робиться – воно на краще. У мене такий настрій, що хочеться це все добити. Ціль, до якої я іду, поїхати на наступну Паралімпіаду і взяти золото у Токіо. Буде видно, як виступатиму на міжнародних змаганнях. Подивлюся на свій результат. Наразі я на це налаштований, але побачимо.

Брати участь у змаганнях набагато важче, ніж їх коментувати. Коментувати – це просто. У великій студії тобі у вухо підказує редактор, якщо ти чого не знаєш. Навіть якщо ти помилився під час ефіру – це окей, головне тримати настрій. Помилка не виллється у щось погане, якщо ти після неї гарно продовжиш і поведеш програму належним чином.

Наша паралімпійська збірна цього разу дуже круто виступила. Найбільш фантастичний виступ був у нашої збірної з плавання. Коли всі троє наших українців вийшли на п'єдестал – це було грандіозне видовище. Так само із фехтуванням – Антон Дацько, Андрій Демчук, Бреус… І наші легкоатлети зібралися і взяли медалі. Чому такий успіх? Мабуть, психологічно добре були до цього підготовлені. Проводилась хороша робота, в тому числі – і тренерів.

Заклади спеціально не вибираємо. Все відбувається по ходу діла. Якщо ми з друзями хочемо десь посидіти, то не йдемо у той заклад, який вже знаємо, а вибираємо щось нове. У звітах у першу чергу звертаємо увагу на вхід – зручний чи не зручний. Потім дивимось на зручність пересування всередині, як там все влаштовано, чи є якісь додаткові перешкоди. Оцінюємо вбиральню – чи можна туди потрапити, яка є ширина дверей. Звертаємо увагу на привітність працівників, бо іноді трапляється дуже дивне сприйняття людей на візках. Ну, і лишаємо загальні враження про заклад – чи круто там, чи багато сходів треба долати.

Ми влаштували у соцмережах Доступно-челендж, яким хочемо стимулювати людей хоча б зайвий раз вийти з дому. Зробити виклик собі і прогулятись. Зробити більше, ніж вчора. Обрати місце, заклад, або щось таке, що мріяв зробити, але боявся, бо думав, як відреагують люди, і зробити це. А потім – поділитися з іншими. Можна зняти відео, можна зробити селфі і написати, яким чином це все відбувалося, щоби люди могли зрозуміти, з якими перешкодами довелось зіштовхнутись і як їх подолали. Бо коли сидиш вдома – важко зрозуміти, що ти можеш зробити, а що ні. Найбільші бар'єри – вони психологічні. Страх перед тим, що ти не зможеш зробити щось, що робив до травми, або те, що роблять інші люди.

Максимум задоволення отримую від життя. Від прогулянок. Від стрільби з лука. Від плавання. Від тренувань. Від музики. Чим займаюся – від того задоволення і отримую. Але найбільше задоволення отримую все ж від музики. На творчість мене, як правило закоханість, спонукає. Був період, коли я міг буквально поєднатися з музикою, бути всередині музики, бути з нею – і ось це найкрутіше. Потрібно постійно пам'ятати, що ти живеш тут і зараз, пам'ятати, що ти робиш, контролювати свої емоції. Контролювати момент. Можна їхати у громадському транспорті і клацати щось в телефоні, а можна – дивитися навколо і помічати, що відбувається у світі. Як на мене, останнє – прикольніше.

Чим більше спілкуєшся із людьми – тим більше долаєш перешкод, тим менше у тебе думок про те, чи ти такий, чи не такий. Зазвичай люди, які не сприймають такі речі – з ними щось не те. Бо нормальні люди цілком нормально на це все реагують. Потрібно відчувати себе привабливим. Бо якщо починаєш себе накручувати – змінюється реакція людей на тебе, ти це відчуваєш і ще більше віриш у те, щодо чого ти себе накрутив. Це замкнене коло, яке розірвати можеш тільки ти сам. Ці штуки, які заважають тобі повноцінно жити – перешкоди і бар'єри – вони всі в голові.