— Так. Вступала. Але потім передумала.

— Тому що зіткнулась в житті із людьми, які хотіли потрапити "у телевізор" – вони мене тоді розчарували. Було у них багато фальші, натягнутості, всі грали якісь ролі і не були собою. Тоді вирішила, що не хочу мати нічого спільного з усім цим, прийняла рішення піти в іншу сферу.

Спочатку працювала фотографом в івент-компанії, яку відкрили друзі. Це був дуже захоплюючий період. Ми їздили у різні тури Україною, і було дуже весело. Потім підвернулася робота у суспільно-політичній газеті. Почався період зйомок у Верховній Раді та Кабміні переважно. Ну, і вся соціалка також була на мені.

— Так. У мене було багато техніки, я постійно була на якихось заходах, шукала на вулицях цікаві сюжети, звисала з парламентського балкону. Тоді це дуже захоплювало! Я була тоді бунтаркою. А коло спілкування складалось переважно з чоловіків.

Потім я пішла в інститут підвищення кваліфікації для працівників ЗМІ. Пройшла курс фотографії, набралась професійного досвіду. Але пізніше відчула, що дійшла певного піку кар'єри – перепробувала все цікаве і трохи перегоріла. Далі не було куди рухатись. Хотілось чогось нового.

— Так. Мені набридло бути пацанкою у рваних джинсах. Захотілось чогось більш серйозного. Так я пішла працювати у прес-службу МНС, де була фотографом, і посередником між журналістами і рятувальниками, і організовувала інтерв'ю, і паперовою роботою займалась. Деякий час мені подобались ці тепличні умови.

— На два роки. Потім зібралась переїхати в Італію, але лишилась.

— Все банально: зустріла хлопця. Народила дитину. Це якраз співпало із трагічними подіями Євромайдану. Мій чоловік пішов працювати журналістом на 24 канал. Тоді саме канал змінював формат роботи, монтувались студії, відкрили набір ведучих. І я вирішила, що варто спробувати себе у ролі телеведучої.

— Так! Якось співпало, що мене просто запросили спробувати себе у ролі ведучої – і взяли на роботу.

— Все своє попереднє професійне життя я переважно мовчала, тож мала проблему із дикцією та красивою українською мовою. Мені потрібно було вичитатись. І от я вкладала дитину спати вдень і читала вголос історію України, щоб навчитись читати правильно і перестати боятись власного голосу. Бо чути себе – це теж великий стрес спочатку.

— До того, що ти себе бачиш – легше звикнути. От чути себе – це було спочатку дуже неприємно.

Я дуже хотіла стати ведучою і сама себе нею зробила. Повертатись у професію фотографа не хотіла жодним чином. Це фізично важка праця, доводиться носити купу техніки на собі. Плюс графік ведучої дозволяв мені займатися донькою, якій тоді було всього 4 місяці.

— Мені допомагала мама, мама чоловіка, подруга. Я залишала на них дитину і йшла на роботу. Були докори сумління. Але з того, що я бачу зараз, моя донька – абсолютно щаслива дитина.

— А я так і не навчилась! Звикнути до цього досі не можу. Вставати о 5 ранку – це не моє. Але через почуття відповідальності таки прокидаюсь вчасно.

— Розбудити мене можуть кава, холодна вода та рух. Більш за все я залежна від кави, скільки б мені не пояснювали, що вона шкідлива. Холодною водою умиваюсь так, що аж м'язи на обличчі зводить. І між ефірами намагаюсь рухатись, бо якщо просто сидіти і дозволити собі "залипати" – можна заснути. Редакція у нас на третьому поверсі, а студія – на сьомому. Я намагаюсь ходити на випуски пішки, аби піднімати тонус.

Якщо надворі холодно, намагаюсь частіше виходити на балкон. Холодне повітря теж приводить до тями. Втома і сонливість дуже впливають і на сприйняття світу, і на сприйняття себе, і на сприйняття тексту. Часом можеш просто дивитись на слово і не впізнавати його.

— Бувало. І зовсім недавно. Під час епопеї з Саакашвілі я розповідала в ефірі про те, що відбувається в Україні з тими, кого називають "грузинською командою". І закінчувалась та історія фразою "Полювання на грузинів розпочато". А я собі бачу замість того в тексті "полювання на гризунів"! Кілька разів вичитала цю фразу перед ефіром. І подумки ще обурилась: "Як можна так писати про людей?! Добре хоч не написали "полювання на щурів"! Неетично з боку журналістів". Так і прочитала в ефірі – "полювання на гризунів". І була дуже здивована, коли мені подзвонив, м'яко кажучи, здивований редактор.

— Не сказала б. Спочатку сильно нервувала, і бувало певне знесилення. Зараз я уже спокійна, впевнена у собі. Я досягла певного рівня і вже думаю, куди розвиватись далі. Хоча знаю, що ще потрібно працювати над собою.

Мені дуже легко працювати з чоловіком в одній редакції. Я зараз навіть уявити не можу, що у нас будуть різні місця роботи. У нас завжди є тема для розмови, ми радимося, обговорюємо, придумуємо за вечерею якісь проекти на майбутнє. Ділимо один офісний комп'ютер на двох навіть. Ну, і в принципі, я знаю, де він – і мені спокійно. А він знає, де я – і йому теж, мабуть, спокійно. Ми з ним взагалі дружимо, тому одне одного не дратуємо. Я працюю зранку, а він приходить на роботу, коли я вже звідти йду. Ідеально!

— Так. Але це правда, яка стосується кожної професії. Якщо любиш свою роботу, вона стає для тебе певною мірою наркотиком. Оцей стан роботи "в задоволення" – він затягує. Тим більше, що у нас на каналі зібрались найцікавіші люди – творчі, розумні, легкі, веселі. Кожен по-своєму переживає стрес під час прямого ефіру, тому у нас всі вже навчились легше ставитись і до роботи, і до себе, і до життя. Тому компанія зібралась затишна.

— Знаєш, вся моя кар'єра завжди була пов'язана з картинками та журналістикою. Картинки мені ближчі, тому що журналістом я по суті ніколи не була.

— Ні.

— Журналіст більше створює та аналізує, а телеведуча – подає та інтерпретує інформацію. Хоча, насправді, ми всі в одному човні, де кожен виконує свою функцію.

Я теж перед ефіром вивчаю та аналізую інформацію, але все одно це не справжня журналістська робота, "польова" чи аналітична.

— Як і у будь-якій іншій – коли хвалять!

— Взагалі не впізнають, на щастя. Я би не хотіла, аби впізнавали. Хочеться якось вберегти своє приватне життя. Не дуже люблю спілкуватись із абсолютно незнайомими людьми. Мені не хочеться витрачати свій час та енергію на оце милування власною славою. Є люди, яким подобається слава, увага, пафос, які постійно ходять з короною на голові, незалежно від того, чим займаються. Є люди, які просто роблять те, що їм подобається. От я – з числа тих, кому слава не потрібна, хоч я і обрала публічну професію. Я навпаки соромлюсь, коли на мене звертають забагато уваги. В дитинстві, звісно, мріяла про славу, тому і пішла вступати на телебачення. Але я інакше все це собі уявляла тоді.

— У дитинстві ж усе виглядає ідеально! Я думала, що публічність – це коли ти живеш на березі моря, їздиш у кабріолеті, і тобою всі захоплено милуються. Зараз розумію, що це – величезна відповідальність. А ще багато негативу, тому що не всі люди доброзичливі і не всі про тебе хорошої думки. Розумію, що не всі можуть дати тобі щось корисне.

— Я стала більш відповідальною. Раніше була бунтаркою, яка дозволяла собі різні необдумані речі і любила шокувати людей тим, що йду проти правил. У дитинстві мені нав'язували, що я маю бути правильною і подавати приклад. Мій батько був головою сільради, тому я завжди мала бути взірцем у школі: не могла пропускати уроки, не могла запізнюватись, не могла не загрібати листя... А ще ж я – дівчина, тому обов'язково повинна бути красивою і охайною.

І от коли прийшла свобода від батьківського нагляду, я почала активно доводити, що маю право на власні погляди і бачення життя, в якому "правильність" мені не потрібна. А коли стала ведучою, почуття відповідальності дало розуміння того, що не обов'язково робити епатажні вчинки, аби довести своє право на свободу.

— Воно просто так співпало, буквально місяць у місяць, що я навіть не знаю, що саме мене змінило!

Зрозуміло, що материнство змінює кардинально. Це – у першу чергу. Але публічна робота теж впливає на пріоритети.

— Бути обережною. Війна, теракти, стільки людей гинуть у ДТП, діти – гинуть від безглуздих речей, причиною яких є ми – дорослі… Коли працюєш у новинах, це дуже видно. Усвідомлення того, що ми дуже легковажні у буденному житті – це було перше, що мене зачепило. Я стала більш обережною і уважною до себе, до рідних і дітей – і своїх, і чужих. Тому закликаю всіх – будьте відповідальнішими! Це – важливо.

Політики це теж стосується. Суспільство зараз стало свідомішим, багато що змінилось після пережитих нами трагічних подій. Але потрібно рухатися далі. Продовжувати розвиватись. Люди трохи викривлено сприймають істинно важливі речі. Це як про тих двох інженерів: інженер, який будує мости, заробляє менше, ніж інженер фінансовий, який будує ілюзії. Люди охочіше вірять у щось химерне, ніж у логіку чи факти. Ми обираємо політиків більше за слова чи зовнішній вигляд, ніж за те, що вони роблять. При тому, що ми всі впевнені в своїй обізнаності, в нас є доступ до інтернету, інформації. Але все одно продовжуємо обирати корупціонерів та демагогів. На телебаченні ми маємо можливість розставити акценти так, щоби показати справжню суть проблеми. Тому ми маємо показувати істину, а не ілюзію.

— Політика і все, що пов'язано з наукою та медициною. Зараз відбувається стільки всього цікавого, люди вигадують постійно щось, аби врятувати планету, врятувати людей від хвороб, зробити життя дітей кращим. Але чомусь на це мало виділяється ефірного часу. В основному всі говорять про політику, корупцію. Про це, безумовно, треба говорити. Але мені особисто хотілося б читати і розповідати більше новин, пов'язаних із розвитком людства. Це так важливо! Покоління маленьких людей, яке підростає, має про це знати та брати у цьому участь.

— Ну, звісно. Буває всяке, у когось сяде батарея на телефоні і не спрацює будильник. Але. Ніколи ще не було такого, аби хтось з команди пропустив ефір. Навіть за три хвилини до початку ефіру люди влітають у студію, ми всі збираємось, і все одно все виходить так, як треба. Не знаю, на якому резерві ми це робимо! От правда!

Але коли ти в ефірі – вмикається навіть не друге, а якесь безмежне дихання, і починаєш працювати.

— Стаю зібраніша, серйозніша. Мої друзі часто кажуть, що впізнати мене неможливо, бо я виглядаю як серйозна "тітонька з телевізора", а не як я. У житті я м'якша та веселіша. У новинах така надмірна веселість недоречна. Наші новини яскравих веселощів не передбачають.

— Бути собою. Це єдине, що приваблює глядача – бачити нового живого персонажа, справжнього. Бути професіоналом та розуміти, що саме ти робиш і для чого. Новини не можна просто читати. Ти не донесеш до глядача нічого, якщо чогось не розумієш сам. Ефірами потрібно горіти. Бути просто красиво нафарбованою дівчинкою – мало. Працювати не з метою заробити гроші чи славу. Працювати з усвідомленням того, що ти відчуваєш драйв від процесу та просто живеш у цьому.

Навчила б, що обличчя для ведучого – це важливо, але це не найважливіше. Важливішим є наповнення. Обличчя може мати риси найкласичніших красивих картинок, але якщо у ньому немає шарму – це нецікаво. Шарм відчувається навіть через камери і дуже приваблює. Ведучий має бути впевненим, що у будь-якій час, у будь-якому стані він готовий прокинутись рано вранці і виїхати на роботу. Це можуть не всі. Не всім біоритми дозволяють бути працездатними о 5 ранку щодня.

— Я завжди боюсь помилитись у якихось фактах, сказати щось неправильно. Мені потрібно все тисячу разів перевірити, передивитись, аби не видати якогось фейку. Це, як на мене, взагалі неприпустимо. Не може людина сидіти в кадрі, розказувати новини всій країні, не розуміючи, що вона говорить. Вона має бути завжди впевненою у тому, що говорить правду. Для мене – важливо бути компетентною.

— Інакше не може бути. Це на корпоративах ведучий може ляпати будь що, аби лиш заповнити простір і час своїм голосом. На телебаченні – важлива кожна секунда, кожен факт, все.