Діти Азова

Чому вчать у дитячому таборі "Азовець"

Дитячий військово-патріотичний табір "Азовець" – один із найбільш неоднозначних таборів в Україні. Його порівнюють із німецьким "Гітлерюгендом". Його звинувачують у надмірній мілітаризації. У його роботі вишукують провокативні деталі. Про нього мало пишуть українські журналісти, хоча із дитячого табору він уже перетворився на національно-патріотичний центр виховання дітей та молоді.

У таборі не готують бійців військового полку. Там не пропагують жодних ідеологій. Там вчать тим навичкам, які можна отримати на уроках допризивної підготовки та історії у школах. Там викладають медицину і робототехніку, як і в багатьох центрах позашкільної освіти. Там використовують мілітарну термінологію та по-військовому суворий розклад, як і у багатьох інших військово-патріотичних дитячих організаціях. Чому ж тоді навколо цього табору стільки галасу?

Журналісти сайту "24" дослідили життя табору "Азовець", аби з'ясувати, чого саме там навчають дітей та як вони проводять свій час.

Дмитро,
позивний "Бурік",
бунчужний табору

Табір "Азовець" відкрили ще у 2015 році на території невеличкого пансіонату у Пущі Водиці. Тоді у нашому таборі було всього вісім дітей. У 2016-му ми багато зробили для нашого розвитку, і до табору кожної зміни приїжджали вже 30-50 дітей. Ми перенесли табір до Верблюжої затоки у Києві. Після таборування у 2016 році вирішили йти до шкіл з нашими автоматами ММГ, аби показати дітям, що таке зброя. Розповідали про наш бойовий шлях, проводили заняття з медицини. Дітям це сподобалося. Це сподобалось їхнім викладачам, і восени викладачі вирішили вже не запрошувати нас до шкіл, а привозити свої класи до нашого табору, де проходили вишколи із тактичної медицини, збірки та розбірки автомату, смуги перешкод, заняття з історії України та багато іншого. У 2017 році ми вирішили зробити не табір "Азовець", а Центр національно-патріотичного виховання молоді України. Влітку ми проводимо 12-денні таборування для дітей віком від 9 до 17 років, а восени проводиться навчання та вишколи після часу шкільних занять, а також робимо табір вихідного дня.

Головна мета навчання у нашому таборі – розвинути дух побратимства. У нас немає жодних змагань, ніхто не намагається перемогти іншого. Всі допомагають один одному. Тут – один за всіх і всі за одного. Якщо хтось провинився, хтось погано себе поводить – буде покараний весь рій, щоб у майбутньому дитина думала не лише про себе і розуміла, що всі вчинки, слова та дії мають наслідки, які стосуються не лише самої дитини. Дитина, яка є кращою з певної дисципліни, допомагає своєму однолітку, щоби він міг зробити це так, як може кращий. Не можна відвертатись від людей, якщо вони потребують допомоги. Ми вчимо дітей помічати, кому допомога потрібна, відрізняти правду від брехні, вчимо їх бути більш відповідальними.

Мета створення табору – розвиток патріотизму. Викладачі у школах, інститутах вже переважно старенькі і підготовка у них, скажімо так, совкова. Коли у 2014 році в Україні почались негаразди з Росією, треба було щось швидко робити, аби наше майбутнє покоління не зустрілося із такою проблемою, коли Україна поділилася на дві частини. Тобто від найменшого віку почали дітей навчати і прививати любов до України. Щоб діти не лише знали, як боронити нашу територію, а робили Україну справжнім лідером серед країн світу. Вони повинні вміти дбати один про одного та піклуватись про оточуючих, а не бути як собаки у зграї, гризти того, хто поруч, чи сваритись. Вони повинні знати, що таке Україна, знати її історію, бути фізично і розумово здібними, аби забезпечити процвітання країни. Щоб майбутнє покоління не хотіло виїхати за кордон і працювати там, щоб вони мали бажання лишитися в Україні, навчатися і жити тут і розвивати нашу країну максимально швидко і максимально якісно.

В один рій можуть входити від 8 до 14 дітей. На кожен рій є два виховники. Один з виховників є інструктором. Вдень, поки ідуть заняття, один із них іде на інструктажі, інший – лишається з роєм і переходить з ним з локації на локацію. Також виховникам допомагають хорунжі табору. Це – старші діти, які відтаборували з нами багато змін. Вони є прямими помічниками виховників та інструкторів, бо знають правила та матеріали дисциплін не гірше за них.

Програма перебування у таборі виглядає так: таборування проводиться 12 днів. За цей час діти проходять лекції із 10 дисциплін: історія України, розбірка-збірка автомату, тактика, медицина, мотузковий парк, скеледром, самооборона, смуга перешкод, курс виживання та робототехніка. Також возимо дітей на екскурсії. Проводимо ігри для відпрацювання навичок із медицини та тактичних дій. На завершення зміни всі діти проходять "Азовець-Спартан", який ми прийняли від полку. З кожної дисципліни діти складають іспити, після яких отримують спеціальну грамоту. Дві-три людини з кожного рою отримують відзнаки з тої дисципліни, де вони проявили себе найкраще.

Полк "Азов" і табір "Азовець" – це різні речі. Їх об'єднує лише наш лідер руху Андрій Білецький і те, що деякі полкові бійці мають бажання віддати своїх дітей до нашого табору, деякі бійці є інструкторами у нашому таборі. Полк "Азов" займається обороною нашої країни. Табір "Азовець" не займається ані підготовкою дітей до війни, ані обороною країни. Ми розказуємо дітям, що таке зброя, як з нею поводитися, що робити у разі небезпеки, як допомогти тому, хто цього потребує, виховуємо у дітях дух побратимства, щоб кожен з них відповідав не лише за себе. Ми різнобічно показуємо, що життя не обмежується екраном комп'ютера чи телевізора, воно більше, ніж їхній двір, де вони гуляють.

Багато закидів іде щодо того, що ми готуємо дітей, як "Гітлерюгенд" у німецьких школах. Це не так. Різниця у тому, що "Гітлерюгенд" – це була бойова одиниця, і вони готували дітей безпосередньо до відправки на війну. Німці користувались тим, що діти були малими, а їхній ворог не міг перебачити, що маленькі діти можуть взяти до рук автомати і піти в атаку. Ми не готуємо дітей до війни. Ми не готуємо воїнів. Ми намагаємось їх об'єднати між собою, навчити любити людей, щоб вони не хотіли війни і не прагнули її присутності у своєму житті. Ми розвиваємо у них дух побратимства і фізичні та розумові здібності кожної дитини, аби вони могли займатись власним саморозвитком і розвитком майбутнього нашої нації. Ми бажаємо, щоб наші діти не зважали на перешкоди у своєму житті. Вони повинні вибирати свої цілі і добиватись їх.

Діти приїжджають до нас дуже різні, з різних родин, з різних куточків країни. Є діти з Донецької та Луганської областей, діти біженців, діти полкових бійців. До нас відправляють дітей, які днями сидять вдома біля комп'ютера і нічим не хочуть займатися, а батьки вирішили, що на природі влітку їм буде краще. Приїжджають діти, які мають проблеми з дисципліною, і батьки вважають, що військово-патріотичний табір виховає їх. Приїжджають просто звичайні діти зі звичайних родин. До кожної дитини у нас власний підхід, до кожного хлопчика, до кожної дівчинки інструктори підходять відповідально, визначаючи, хто що може фізично, хто які має розумові здібності, хто має якісь вади здоров'я, у кого які особливості поведінки. Є діти-скромняги, які ні з ким не говорять, ми вчимо їх спілкуватися з іншими. Є діти, які приїхали підготуватись до вступу у військові училища. Є діти, які просиділи все своє життя в комп'ютерних іграх, а у нас вони бачать, що таке реальність, що таке природа, що таке суспільство, і після таборування вже починають виходити надвір і заводити друзів. Ті діти, які самостійно не могли вдома зробити нічого, після таборування більше ніколи не попросять маму нагріти їм їсти чи прибрати ліжко.

Позивний "Якір",
17 років,
хорунжий табору

В мои обязанности хорунжего входит помощь инструкторам во всем. Я здесь не первый год, поэтому многое хорошо знаю. Первый раз тут оказался после того, как мы с командой со школы выиграли на городском этапе военно-патриотической игры "Сокіл-Джура". Нам в поощрение выделили путевки в этот лагерь. Так как игра – военно-патриотическая, то мы должны были поехать в военно-патриотический лагерь, чтобы доподготовиться к дальнейшей игре. Так мы приехали на одну смену в составе 8-ми человек, и здесь у нас вышкол проходил. В первый раз – это было сильно. Была такая программа, что тренировки были постоянные. Потом я в лагерь приехал еще на одну смену с подругой из команды. Потом, параллельно с лагерем, еще год занимался военно-патриотическим воспитанием. Движевал активно.

Украина – это для меня дом. Это та страна, в которой я родился, вырос, планирую в ней дальше жить и ее развивать. В моем доме – мои правила. Сейчас детей учу, следующее поколение, чтобы они взяли что-то от настоящего, от прошлого и сделали в будущем еще лучше. Это дом, который я сознательно хочу защитить от нынешних угроз, чтобы больше такого не повторялось.

Зачем мне это? Мне лично военно-патриотическая движуха не особо горит. Она горит тем детям, которые тут находятся. Если бы не было такой ситуации в стране, то я вообще сомневаюсь, что одел бы когда-нибудь военную форму. Хотя папа – офицер. Просто лично для меня это как хороший опыт, так и возможность передать другим детям то, что я знаю и умею, чему-то их научить. В этом, наверное, и есть главная цель военно-патриотического воспитания – научить, передать и сделать так, чтобы следующее поколение было лучше, чем нынешнее. Пока вроде получается, перевоспитание идет. Некоторые дети приезжают, потому что у них какие-то родственники связаны с "Азовом" и им это в прикол. Некоторых родители сюда привозят на перевоспитание, чтобы они поняли, как это быть не в домашних условиях, где тебе постоянно вытирают рот. Для меня тут самый кайф в том, что мы тут – одна большая семья. Ту все относятся друг к другу, как брат к брату, сестра к сестре.

Соня,
15 років,
хорунжий табору

Я в лагере пробыла 17 смен. Маме друзья рассказали, что открылся такой детский лагерь, там инструктора "Азова", будет интересно, особенно – для меня. Мне всегда нравились такие лагеря, где надо было жить в палатках, с военной тематикой. Так попала на первую смену. Когда приехала, поняла, что это – реально круто! Бегают на полосе препятствий, занимаются с оружием, кто-то – по тактике работает, кто-то – узлы вяжет. Мне очень понравилось. Сначала думала, что я тут только на одну смену. Потом еще на одну смену осталась ради друзей, которые приехали еще раз. Потом – ради друзей, ради выховныков, с которыми хорошо общались, ради занятий на следующих сменах. Ну, вот так и получилось, что я осталась на три года. На первых сменах было сложно, особенно по физическому состоянию вывозить. Я же до этого никаким спортом не занималась, просто ходила в музыкальную школу, пианино там, барабаны. А тут – пришлось. Но с каждой сменой становишься все сильнее. Это очень дух поднимает, когда можешь сделать то, что раньше не мог. Начинаешь собой гордиться, начинаешь помогать другим.

Каждая смена – это что-то новое, появляются какие-то новые занятия, получаешь новые навыки. Мне больше всего нравится, что в лагере делают акцент на дисциплине и на помощи друг другу. На полосе препятствий, например, препятствия проходят по парам. Но это не для того, чтобы люди пытались обогнать друг друга и соревновались между собой. Это для того, чтобы они помогали друг другу. Если кто-то не может перелезть стенку, колоду – ему помогут. Это хорошо. Особенно для детей, которые обычно не очень общаются с ребятами своего возраста. Из дисциплин больше всего мне нравятся тактика и медицина. Медицина – потому что она пригодится в обычной жизни. Нам рассказывают, что делать при ожогах, при солнечном ударе, тепловом ударе, обморожениях, при эпилепсии, как помочь человеку, который потерял сознание. Это важные знания, когда живешь в большом городе и можешь на улице встретить человека, который будет нуждаться в твоей помощи.

Такие лагеря – это важно. Некоторым детям – чтобы они по дисциплине подтянулись. Есть такие, которые просто по улицам шаряться, им ничего не интересно, а когда их родители отправляют в лагерь – они вливаются в это движение, начинают интересоваться разными темами – от истории до медицины. Есть те, кто приезжает, чтобы понять как это – быть в военном лагере. Есть дети, которые приезжают, потому что им это нравится. Есть дети, которые приезжают, чтобы скинуть лишний вес. Все разные. Мне военные лагеря нравятся, во-первых, наверное, из-за того, что родители – в "Азове". Ну и с детства, когда мы играли с друзьями, это всегда были какие-то стрелялки. Знаю много женщин, которые были в АТО. Не только воевали, а были, например, медиками. Женщине же не обязательно воевать и делать то, что ей не под силу. Но быть полезной другим – этому стоит научиться. После первой смены в лагере думала пойти учиться на медика. Мне кажется, это сейчас – нужная профессия.

Украина – это страна, в которой я хочу жить. У нас есть много красивых мест, которые просто плохо пропиарены. Но в эти места съездить – это как побывать в другой стране. Украина – это страна, которая начинает подниматься на новый уровень, потому что люди начинают думать не только о себе, но и о будущем. Это – хорошо, это очень повышает дух.

Позивний "Киця",
9 років

Я оказалась в этом лагере, потому что больше некуда было ехать. В одном просили 7 тысяч, в другом – 10 тысяч за поездку. Тут папа нашел лагерь "Азовец", я посмотрела – вроде неплохой лагерь, можно поехать, посмотреть, что тут да как. Приехала сюда – и отлично! За этот месяц я уже второй раз тут. Уже подружилась со многими девчонками. Три подружки моих самых лучших – они отсюда. У одной – позывной "Срібна", есть еще "Тень" и "Руда".

В лагере мне больше всего нравится веревочный парк. Первый раз – это очень-очень страшно. Второй раз – уже не страшно совсем. Когда висишь – уже понятно, что не боишься высоты. Я там почти побила свой рекорд и начала много карабкаться.

Мне немножко сложно на руханке. Автоматы – вообще не сложно. Просто потянуть рычаг, снять все эти штуки – газовую трубку, пружину, буек, крышку, магазин… Магазин – это самое простое, а вот крышка – мой самый зловещий враг! Потому что снять ее я могу, а одеть не могу. Ну, и зарядка сложная. Но сегодня я тренировалась на зарядке для "300-х", потому что горбатая и у меня плоскостопие, поэтому мне бегать нельзя и прыгать тоже. На зарядке для "300-х" бегать не надо, и занятия немного легче. К такому я уже привыкла. Все же, третий раз в лагере, как бы.

Что значит, военные штуки – не девчачье дело? Надо защищать свою родину! Нам же кино показывали: даже мужчины не побоялись ее защищать! Значит, мы просто обязаны этому научиться. Вот поэтому я приехала сюда, чтобы научиться. Украина – это моя родина, она самая дорогая!

Позивний "Лис",
14 років

Тут я первый раз оказался в прошлом году. У нас в полку "Азов" сейчас родной человек находится, он мне посоветовал этот лагерь, я решился и приехал сюда. Мне понравилось очень, и так вот смена за сменой я сюда приезжаю. Позывной дали в прошлом году. Играли в игру, где инструктора должны были нас ловить и привязывать к БРДМ, а мы – должны спасти друг друга. Я придумал план хитрый, мы отвлекли инструкторов, я выбежал и с собой утянул трех человек: развязал их и с БРДМ спустил.

Вот в прошлом году мне нравился страйкбол и игры разные. Мы катались на БРДМ, отрабатывали тактику на технике, медицина сильно нравилась. В этом году мы играем в лазертаг, это мне тоже очень нравится. История сильно нравится. Я тут не в первую смену, уже получал значки за разные предметы – и там, где нужно думать, и по тем занятиям, где нужно двигаться.

Для меня Украина – это все. Как патриот собираюсь выучиться, стать профессиональным военным и пойти служить. Я рожден, чтобы им стать, мне это нравится, меня к этому тянет.

Позивний "Страус",
13 років

Я тут вперше опинився у 2015 році. Тоді у мене був ремінь із дуже великою пряжкою, де було написано "Леві Страус", тому я отримав позивний "Страус". Після 2015 року повернутися сюди не встигав – то на море, то ще кудись. Але вирішив спробувати ще один раз. Дізнався, що табір перейшов на Оболонь уже в останній день перед виїздом.

Якщо чесно, мені тут не дуже важко. Більше всього подобається збір і розбір АК, це все дуже цікаво і по-справжньому. Хоча тут все цікаво – і тактика, і руханка, і все інше. Виховники дуже строгі, але справедливі. Оце, мабуть, мені подобається найбільше. Сюди хочеться повертатись і з кожним разом тут стає все легше.

Мені дуже подобається на ватрі. Кожного вечора спочатку розкладають вогнище, потім ми співаємо пісні, читаємо листи. Якщо загубив якусь річ – маєш її відпрацювати: потанцювати перед всіма, заспівати, вірш розказати. Я так загубив браслет і відпрацьовував його на ватрі.

Позивний "Бджілка",
17 років

Мій старший брат – боєць "Азова", у нього теж позивний "Бджілка", у нас з ним день народження в один день і позивний мені перейшов у спадок. У табір я приїхала вперше минулого року, мені дуже сподобалось. Цього року вступала до університету, тому приїхала вже під кінець літа. Мені тут дуже подобається, я просто в захваті. Якби була можливість – була би тут кожну зміну, але, на жаль, часу не так багато. У 18 років дитина уже не може бути у таборі. А щоб стати інструктором – я повинна пройти навчання. Всі виховники та інструктори мають навчитися добре працювати на всіх локаціях, щоби добре пояснити дітям кожну з них – і смугу перешкод, і скеледром, і лекції з історії, і збірку-розбірку автомату, і все інше. Всі виховники мають знати абсолютно всі інструктажі, які тут будуть проводитись. Лише бунчужний, адміністрація табору, вибирають тих, хто може працювати з дітьми. Мені би цього дуже хотілося, чесно кажучи, бо я дуже люблю дітей і мені тут надзвичайно подобається.

Всі діти дуже дружні і тут дуже сильний дух побратимства. Якщо тобі погано – ніхто ніколи не залишить тебе на самоті. Тут немає такого, що хтось – сам по собі. Якщо хтось відстає – весь рій чекає, якщо хтось покараний – весь рій відпрацьовує покарання. Тут немає такого, що через тата-депутата комусь будуть якісь поблажки. Тут ніколи не було і не буде такого, що гроші щось вирішують. Всі діти рівні і ставляться до всіх однаково.

На кожній зміні є ті, хто не витримує, комусь важко, через якісь забиття чи хвороби вони їдуть додому, є діти, які дзвонять ввечері додому, коли нам видають телефони на 30 хвилин, плачуть батькам, що їм погано, просять забрати додому. А як мама не забере дитину додому, коли та плаче? Але таких дуже мало, може, 1-2 за зміну, якщо не менше.

Для мене Україна – це все. Я знаю, що таке війна. Мій брат там побував. Він цього не каже, але я відчуваю, що щось змінилось. Для мене, насправді, ця війна – це все дуже важко, бо треба було переживати всі ці події, розуміти, що у будь-який момент з братом може щось трапитись. На щастя, він приїхав додому цілим і здоровим. Я бажаю, щоби всі наші захисники повернулися додому неушкодженими.

Дівчатам обов'язково потрібна така підготовка. Вміти захищати свою країну – немає різниці, ти чоловік чи жінка – ти повинен. Це – твоя Батьківщина, ти тут народився і повинен вміти її відстоювати, ким би ти не був, як би ти не виглядав. Без різниці, чи в тебе довгі коси, чи у тебе нафарбовані нігті, ти повинен вміти розбирати автомат, захищати свою родину і відстоювати свою думку.

Позивний "Троя",
боєць полку "Азов",
інструктор з тактики

Я третий год служу в "Азове", сейчас нахожусь в отпуске. Вот мне друг предложил передать детям тот опыт, который у меня есть, приехать сюда и провести занятия по тактике. У лагеря военное направление и дети учатся азам тактики, которые они смогут использовать дальше, если захотят служить в армии, например. Это жизненно важные знания.

Старших учить легче, младшим эти знания даются тяжело, они пока не понимают, для чего это нужно, им это кажется игрой. Но я пытаюсь подавать все это в форме игры, чтобы они с большим интересом воспринимали. Они работают у меня за мороженое.

За один курс мы даем основные знания по стоечкам, по позициям – стоя, сидя и лежа. Отрабатываем передвижение в разных позициях, передвижение клином, разворачиваемся в одну линию, стаем "файлом" и "елочкой". Дальше будем это разыгрывать, в каждом рое будет свой командир и дети будут сами придумывать, где противник, как с ним справиться, как правильно выставиться. То есть, они сами будут продумывать план действий, чтобы полностью выполнить задание. Они учатся вести себя в боевых условиях, учатся группироваться, знают, что голова – это то, что нужно защищать в первую очередь. Самое главное – они все научились помогать друг другу, они думают уже не сам за себя, а и за тех, кто рядом.

Кого учить – мальчиков или девочек – разницы никакой нет. Как я заметил, девочки послушнее, а мальчики более балованные. Научить можно любого, были бы желание и мотивация. Я их стараюсь мотивировать тем, что они любят. Первые дни многим хочется домой, к родителям, или мороженого. Сейчас уже к родителям никто не хочет – им уже нравится играть и думать. Ну и многим нравится, что их готовит реальный полковой боец. Меня часто спрашивают, как эти знания используются в боевых ситуациях, как мы сами используем эти навыки, откуда мы их взяли, кто и чему нас учил, спрашивают, какое оружие используем. Им это интересно, они слушают, делают большие глаза по пять копеек и с удовольствиям развешивают уши.

Деревянные макеты оружия легче настоящего, потому что детям оригинал держать тяжело – не все мышцы еще сформированы. Чтобы они не надорвали себе спину, не травмировались, им дают деревянные макеты, они весят килограмма два. Настоящие автоматы мы им в руки не даем. У нас есть макеты, где с боевого оружия обрезаны детали, на них мы показываем сборку-разборку автомата.

Ольга,
виховник,
інструктор з історії

У нас для кожного рою є приблизно три лекції з історії України. Специфіка у тому, що у короткий термін потрібно вкласти практично всю історію України. Я розказую основні моменти – кілька епізодів до нашої ери, про князів Київської Русі, потім – про козацтво, ну і ключові моменти історії ХХ століття. Стараюсь розказувати все у якомусь незвичному форматі, щоби їх зацікавити, тому що історія їм потрібна. Перша ввідна лекція у нас – ми говоримо про те, нащо потрібно знати історію України, щоб вони самі про це думали. Є інтерактивне заняття, на якому діти питають про те, про що їм цікаво почути. Більш старших цікавить ХХ століття – ОУН, УПА, створення УНР, молодших більше цікавить козацтво і з ними ми більше спілкуємось про козаків, щоби їм було цікаво, в ігровій формі.

У козацтві в основному розглядаємо Сагайдачного, тому що у нього була досить потужна армія, потім – Національна визвольна війна Хмельницького, доба Руїни, Мазепа, Пилип Орлик та перша Конституція у світі, побут та звичаї козацтва. У ХХ столітті – це Грушевський, Коновалець, Бандера, Шухевич, ОУН, УПА. У теперішній ситуації, коли нас почали називати бандерівцями, дітям цікаво, що то і хто то є, з чого це все пішло. Більш старшим роям ця тема взагалі дуже цікава. Розбираємо незалежну Україну, сучасні революції, АТО. Старшим це все теж дуже цікаво, бо вони із цим стикаються, а у нас же далеко не всі – діти військовослужбовців, діти приїжджають з усієї України.

Коли приїжджають старші хлопці – вони дуже добре знають історію, багато обговорюють, тому що вони самі цим цікавились. Їм Україна стала цікава. Але у багатьох є прогалини у знанні історії. Багато хто не розуміє, нащо її вчити, багатьом вона нецікава у школі. Моє основне завдання тут – показати, наскільки багатогранна наша історія, щоби у них з'явився інтерес вивчати її далі. Діти приходять з абсолютно різними знаннями, але дуже рідко буває так, що приходять діти, які багато що знають. В основному – вони лише слухають.

Тут не вчать ненависті до інших. Тут вчать любити свою країну і бути патріотом своєї землі. Вчать розуміти, хто вони, щоб діти самоідентифікували себе українцями, а для цього потрібно розуміти, хто такі українці і звідки вони пішли. Тут у нас вчать любити своє, а не ненавидіти чуже.

Автори проекту:

Євгенія Мазур

Едуард Крижанівський

Поділитись з друзями:

Made on

Tilda