Так, багато хто каже, що тут не все однозначно. Так, багато хто каже, що це – не була перемога. Так, багато хто навіть не знає, про що йдеться.

Але все ж.

22 січня 1918 року Українська Центральна Рада, яку очолював Михайло Грушевський, прийняла Четвертий Універсал. Цим документом вона проголосила самостійність Української Народної Республіки. Вперше у XX столітті Україна стала суверенною і незалежною державою.

Крім того, цього року ми можемо відзначити річницю чергового проголошення української влади про зміну курсу: подалі від Росії, поближче до Європи. Четвертий Універсал закликав усіх громадян УНР до боротьби із більшовиками і повідомив про прагнення Центральної Ради якнайшвидше укласти мирний договір із Четверним союзом (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною). За прийняття Універсалу голосували 39 присутніх членів Малої Ради – українці та один поляк. Ще десятеро утрималися або голосували проти. Це були депутати від російських меншовиків, есерів і єврейських партій.

З 1919 року в УНР 22 січня офіційно святкували День Самостійності України. Тож ми можемо відзначати 100-річчя незалежності. А 24 серпня вважати Днем Відновлення Незалежності України. Як це роблять, наприклад, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан.

29 або 30 січня 1918 року відбувся легендарний бій під Крутами, коли українські воїни зробили неможливе, заради того, щоб в Української держави було майбутнє.

Під станцією Крути (зараз Ніжинський район Чернігівської області) українські військові та добровольці призупинили наступ більшовицьких військ Михайла Муравйова на столицю УНР – Київ. Їхній подвиг допоміг врятувати молоду українську державність, надавши можливість евакуювати уряд і продовжити мирні переговори, які завершилися укладенням Брест-Литовського миру з Четверним союзом, що означав міжнародне визнання української незалежності.

Що важливо: легенда про "300 майже беззбройних студентів і гімназистів" – дуже героїчна, але все ж легенда. Крути обороняли 400-500 юнкерів 1-ї Київської юнкерської школи імені Богдана Хмельницького, 116-130 добровольців 1-ї сотні Студентського куреня Січових Стрільців (це й були ті самі студенти і гімназисти, які увійшли в легенду), загін Вільного козацтва і 20 офіцерів. На озброєнні було до 16-ти кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформi. Цих сил виявилося достатньо, аби завдати ворогові відчутних втрат і повністю виконати бойове завдання.

Що цікаво: декілька поважних істориків (Дмитро Дорошенко, Михайло Ковальчук, Віталій Скальський) доводять, що насправді бій відбувся не 29-го, а 30-го січня 1918 року. Відтак, усі щорічні державні пам'ятні заходи відбуваються у "неправильний" день.

Цього року у нас взагалі багато знаменних дат, важливих для нашої державності. Але, позаяк, українці звикли "прибідняти" і свої можливості, і свою історію, то поговоримо про всі – аби краще запам'яталося, що наша державність набагато крутіша, ніж ми звикли про неї думати.

9 лютого 1918 року УНР підписала Брест-Литовський мирний договір з Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством.

Договір означав, що:

• УНР виходить з Першої світової війни.
• Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія визнають УНР незалежною і рівноправною державою.
• Території Холмщини і Підляшшя, заселені переважно українцями, включаються до складу УНР.

Таємним протоколом передбачалося приєднання української частини Східної Галичини до Буковини і створення Коронного краю, що мав отримати автономію у складі Австро-Угорщини. Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувалися надати Україні військову допомогу.

Завдяки втручанню німецьких і австро-угорських військ, до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від більшовиків. Однак конфлікт між керівництвом УНР та її союзниками призвів до того, що Німеччина і Австро-Угорщина підтримали гетьманський переворот Павла Скоропадського 29 квітня 1918 року.

16 лютого 1483 року в римській друкарні Еухаріуса Зільберта побачила світ "Прогностична оцінка поточного 1483 року" Юрія Дрогобича. Це була перша друкована книжка, написана українцем.

Причому, не просто українцем, а цілим ректором найстарішого класичного університету Європи – Болонського університету.

Ця книга, по суті, була астрологічним календарем. На основі аналізу взаємного розташування небесних світил і оцінки різних небесних явищ, наш співвітчизник зробив передбачення про земні події. Він дав політичну оцінку стану окремих країв, яким загрожувала війна, серед них назвавши "місцевості біля берегів моря і навпроти Малої Азії, такі як Русь, Поділля, Волощина і місцевості татар".

До нашого часу збереглися два оригінальні примірники "Прогностичної оцінки" Юрія Дрогобича (в Польщі й Німеччині – у бібліотеках Краківського і Тюбінгенського університетів). Загалом оригінальний наклад книги, як кажуть фахівці, міг становити кілька сотень екземплярів.

22 квітня 1918 року розпочався визвольний похід Петра Болбочана на Крим. Буквально – тріумфальний для української армії. Не менш буквально – провальний для українських політиків.

Спеціальна група Армії УНР, яка рушила на Крим, складалася із понад 9 тисяч військових, 50 кулеметів, 6 легких і 4 важких гармат, 12 бронеавтомобілів та 2 бронепоїздів. Їхньою метою було визволення півострова від окупації більшовиків і встановлення в Криму української влади.

Під командуванням талановитого полковника Петра Болбочана українські війська визволили Сімферополь і Бахчисарай, передові загони вийшли на підступи до Севастополя. І коли військові уже були готові повністю "зачистити" Крим від ворога, українські політики не наважились взяти на себе відповідальність та дати потрібну команду. Хоча ні, вибачте, це було пізніше.

У 1918 році, коли українське військо вийшло на підступи до Севастополя, командування німецьких військ, які також вступили до Криму, почало вимагати припинення українського наступу, погрожуючи застосувати силу. Отримавши відповідний наказ від уряду УНР, Болбочан був змушений залишити півострів. Останні українські військові були виведені з Криму до 10 травня 1918 року.

Видатна воєнна перемога перетворилася на тяжку політичну поразку. Було втрачено найбільш реальну за весь період Української революції можливість приєднання півострова до України. Якби керівництво УНР діяло більш далекоглядно і рішуче, Крим міг стати українським вже з весни 1918 року.

29 квітня 1918 року відбувся гетьманський переворот, внаслідок якого було проголошено Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським.

Українську Центральну Раду було повалено. Владні повноваження зосередилися в руках однієї особи – Павла Скоропадського. Формою державної влади обрали історично-традиційну для України – Гетьманат.

Фактично, це була диктатура, яка спиралася на історичну традицію, але трималася на іноземній (німецькій та австро-угорській) військовій силі. Сама держава стала називатися не Українська Народна Республіка, а Українська Держава.

29 квітня 1918 року в Севастополі кораблі Чорноморського флоту підняли українські прапори.

Коли моряки дізналися про наближення українських і німецьких військ до Севастополя, на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях Чорноморського флоту (дві третини особового складу якого становили українці) були спущені більшовицькі прапори. Замість них урочисто підняли українські стяги. Хоча частина кораблів вирушили до контрольованого більшовиками Новоросійська, в Севастополі залишилися 8 лінкорів, 3 крейсери, 1 гідрокрейсер, 17-18 міноносців, 15-17 підводних човнів, 5 плавучих баз, багато допоміжних суден і близько 4000 військових моряків.

Що цікаво: за кілька місяців до того, коли було прийнято Третій Універсал Центральної Ради, багато кораблів Чорноморського флоту підняли українські прапори, а в Севастополі відбувся велелюдний парад за участю військових. Про перехід на бік української влади заявили команди низки великих військових кораблів, зокрема крейсера "Пам'ять Меркурія" та лінкора-дредноута "Воля" – найпотужнішого корабля Чорноморського флоту. Але саме Скоропадський та його урядовці зробили надзвичайно багато для розвитку українського флоту, його розвитку та підготовки моряків.

Урядові Павла Скоропадського довелося вести переговори з Німеччиною про їхнє підпорядкування Україні. Німеччина погодилася. Зрештою, восени 1918 року українському флотові належали 2 крейсери, 2 канонерських човни, 1 старий штабний броненосець, 17 підводних човнів, 27 бронекатерів та близько 40 тральщиків.

Однак наприкінці року, після завершення Першої світової війни, кораблі українського флоту захопили країни Антанти і білогвардійці.

16 травня 1648 року козацьке військо Гетьмана Богдана Хмельницького в союзі з кримськотатарським військом Тугай-бея здобуло першу перемогу над поляками в Національно-визвольній війні – під Жовтими Водами.

Що цікаво: на 2018 рік випадають ювілеї ще двох видатних перемог української і кримськотатарської зброї. 26 травня 1648 року поляки були розгромлені під Корсунем, а 23 вересня – під Пилявцями. Наслідком цих успіхів стало те, що війська Хмельницького дійшли аж до польського міста Замостя, загрожуючи самій Варшаві. Почалося будівництво української козацької держави – Війська Запорозького.

987 років тому у Києві почалась одна із найромантичніших історій в історії Києва, та, власне, і в усій Середньовічній Європі. Вона почалася з того, що одного дня до Київської Русі, якою правив тоді Ярослав Мудрий, прибув юний вікінг Харальд. Він, напівкровний брат норвезького короля, вимушений був покинути Норвегію через свою участь у політичних війнах: його брат програв бої за престол, Харальд був важко поранений, довелося тікати.

Згодом – він зібрав загін варягів і поїхав завойовувати собі соратників, як належить кожному порядному вікінгу.

У 1031 році Харальд дістався Києва, де поступив на службу до Ярослава Мудрого. Під час своїх перших відвідин Києва норвежець закохався в одну з дочок Ярослава Мудрого – Єлизавету. Дівчина відповіла йому взаємністю. Але її батько, як тверезий політик, натякнув юному Харальду, що віддавати доньку князя могутньої держави за бідного королівського бастарда, без влади, слави і перспектив, у його плани не входить.

Харальд, якому тоді було приблизно років 15-16, вирішив виконати волю київського князя та поїхав здобувати собі майно, королівство і прославляти своє ім'я по світу. Як вмів – битвами та завоюваннями. Зрештою, він брав участь у боях чи не у половині світу, вступив на службу до візантійського імператора, на якій здійснив-таки чимало лицарських подвигів. У проміжках між боями Харольд устигав писати романтичні поезії, присвячені Єлизаветі, та відсилати її батьку численні здобуті ним у боях коштовності та золото на зберігання.

Зрештою, назбиравши трошки коштів, Харальд з військом повернувся до Норвегії 1045 року, де тоді правив його племінник Магнус Добрий. Той зробив Харальду пропозицію розділити владу, і вони стали співправителями Норвегії. Проте, вже за рік племінник помер, і Харальд став єдиним королем Норвегії. Тоді Ярослав погодився віддати за нього доньку. Так Єлизавета Ярославна була віддана заміж за норвезького конунга Харальда Сміливого.

За три роки Харальд заснував нову столицю Норвегії – місто Осло, де й оселився зі своєю коханою дружиною. Ще за кілька років він рушив війною до Англії, де 1066 року наклав головою в битві при Стемфорд Брідж…

Що далі було з Єлизаветою – однозначно сказати важко. Із фіксацією долі жінок у ту пору все було складно – ми точно не впевнені, чи Єлизавета була саме старшою донькою Ярослава, чи взагалі звали її Єлизавета… Ми знаємо лише, що у свій останній похід Харальд взяв її з собою. Після загибелі чоловіка вона повернулася до Норвегії. Цілком можливо, що потім вийшла заміж удруге і стала королевою Данії.

12 вересня 1683 року відбулася грандіозна Віденська битва, після якої була зупинена турецька експансія вглиб Європи.

Проти турецької армії, яка взяла в облогу Відень, виступили об'єднані сили Священної Римської імперії німецької нації, Речі Посполитої та низки німецьких держав. Головний внесок у перемогу зробили польські війська короля Яна ІІІ Собеського.

У їхньому складі діяли до 5 тисяч українських козаків під командуванням Гетьмана Правобережжя Степана Куницького. На честь них у Відні встановлено два пам'ятники та меморіальна дошка.

26 вересня 1658 року між державою Військо Запорозьке і Річчю Посполитою було укладено Гадяцький договір.

Гетьман Іван Виговський домовився з поляками про таке:

• Землі Війська Запорозького (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства) під назвою Велике Князівство Руське мали увійти на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративної Речі Посполитої.
• Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства.
• Виконавчу владу здійснював Гетьман, який обирався королем Речі Посполитої з числа чотирьох кандидатів.
• Вибір кандидатів на Гетьмана здійснювали управителі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
• Гетьман очолював збройні сили України.
• У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.
• Все діловодство мало вестися тодішньою українською мовою.
• Православні віряни зрівнювалися у правах із католиками.
• Українська армія складалася з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого Гетьманом війська. Польській армії заборонялося перебувати на території князівства. За поданням Гетьмана, щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.
• Гадяцька угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу. На території князівства мали заснувати ще одну православну академію та середні навчальні заклади – колегіуми, а також створити у необхідній кількості початкові школи та друкарні.

Тобто, козацька держава ставала третім рівноправним членом польсько-литовської унії. Але російські, а за ними – радянські історики роками привчали нас, що це була зрада.

Московське царство не змирилося із втратою козацької України і почало війну проти неї. Під час цієї війни московські війська були розгромлені у Конотопській битві 1659 року. Проте внаслідок подальших військово-політичних подій Гадяцький договір залишився нереалізованим. Україна лишилась ареною збройного протистояння Московії, Польщі, Туреччини.

11 жовтня 1618 року українські козацькі війська на чолі з Гетьманом Петром Сагайдачним здійснили штурм Москви.

Під час польсько-московської війни 1609-1618 років українці допомагали польському королевичу Владиславу (майбутньому королю Речі Посполитої Владиславу IV Вазі) здобути московську царську корону.

11 жовтня військо Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали атаку московських укріплень. Штурм тривав з 3-ї години ночі й до світанку. Нападники змогли увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт. Але між керівниками військ виникли певні технічні непорозуміння, і Сагайдачний відкликав своїх воїнів.

Козаки, напевно, засмутились, але погодились – атака зупинилася. Для відновлення бойового духу вони здійснили спустошливий рейд на Серпухов і Калугу, який остаточно схилив московського царя Михайла Романова до переговорів (до речі, за словами історика Миколи Костомарова, перший монарх із Романових практично не вмів ані читати, ані писати – і це не раннє Середньовіччя, це XVII століття!).

Наприкінці 1618 року Річ Посполита і Московське царство підписали Деулінське перемир'я, за яким Польща отримала Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську землі. Владислав до 1634 року позиціонував себе як московського правителя і навіть користувався спеціальною "московитською короною".

Після повернення до України, військо Петра Сагайдачного стало на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. За свою участь у московському поході запорожці отримали від поляків непогану винагороду: 20 000 золотих та 7000 сувоїв сукна.

19 жовтня 1918 року Українська Національна Рада у Львові проголосила створення Української держави на західноукраїнських землях (у подальшому – Західно-Українська Народна Республіка, ЗУНР).

Вам розказували у школі, що саме Радянському Союзу Україна зобов'язана єдністю, бо якби не вони – то Західної України у нашої держави не було б? Забудьте. Задовго до більшовиків, які мали з боями прориватись через українські землі та об'єднувати їх лише після того, як утоплять у крові, українські політики тихо і мирно об'єднали Схід і Захід. В єдину державу. Швидко, без скандалів та добровільно з усіх сторін.

Внаслідок поразки у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Як і всі інші імперії. Світом ширилися визвольні рухи. 18 жовтня 1918 року у Львові розпочалися представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, які з українських послів Галицького і Буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духовенства і студентства утворили Українську Національну Раду (УНРада) – політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорщині.

Наступного дня УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Тоді ж – вирішили виробити демократичну конституцію та обрали Президента Української Національної Ради Євгена Петрушевича. І до речі, він став не Президентом ЗУНР, як досі пишуть в підручниках, а саме Президентом УНРади – тобто, головою парламенту. Погодьтеся, це дещо різні речі.

Внаслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року українці встановили свою владу у Львові й 13 листопада офіційно проголосили створення Західно-Української Народної Республіки. Парламентом ЗУНР стала Українська Національна Рада. Уряд очолив Кость Левицький. 22 січня 1919 року ЗУНР і УНР внаслідок Акту Злуки об'єдналися в єдину соборну державу.

6 листопада 1943 року від нацистських загарбників було звільнено Київ. Це сталося під час битви за Дніпро – однієї з наймасштабніших воєнних операції у світовій історії. З радянського боку в битві брали участь 5 фронтів – Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний. 20 жовтня 1943 року їх перейменували, відповідно, на Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти.

2 вересня 1943 року радянські війська визволили Суми, 21 вересня – Чернігів, 23 вересня – Полтаву, 14 жовтня – Запоріжжя, 25 жовтня – Дніпропетровськ (нині Дніпро), 6 листопада – Київ, 14 грудня – Черкаси. За форсування Дніпра 2438 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу.

Проте ціна перемоги виявилася надзвичайно високою. За офіційними радянськими даними, за звільнення всієї Наддніпрянщини від Чорнобиля до Херсона віддали свої життя 417 тисяч солдатів та офіцерів Червоної Армії.

Сучасні історики зазвичай вказують цифри у діапазоні від 1 мільйона до 1,5 мільйона загиблих і поранених. Під час битви за Дніпро радянське командування масово застосовувало так звану "чорну піхоту" – підрозділи, сформовані з цивільного населення щойно звільнених територій. "Чорну піхоту" кидали до бою без належної підготовки, обмундирування і зброї, через що вона зазнавала тяжких втрат.

11 листопада 1914 року завершилась війна, яка тривала понад чотири роки – з 28 липня 1914-го. Перемогу здобули країни Антанти (Франція, Велика Британія, США, Японія, Італія, Бельгія, Сербія, Чорногорія, Румунія, Греція та ін.). Поразки зазнали країни Четверного союзу, або ж Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина).

Протягом війни до збройних сил країн-учасниць конфлікту було мобілізовано понад 70 мільйонів осіб. Із них понад 10 мільйонів загинули, до 20 мільйонів отримали поранення. Жертви серед мирного населення становили від 7 до 12 мільйонів осіб.

У нас далеко не всі згадують про цю війну. Дарма. Для України вона стала такою ж трагедією, як і для всього світу. Під час Першої світової до лав російської армії було мобілізовано близько 3,5 мільйони українців, до австро-угорської – понад 300 тисяч. Українці по обидва боки фронту були змушені вбивати одне одного, воюючи за інтереси імперій-поневолювачів. Іноді солдати, які сиділи в окопах по різні боки фронту, співали одні й ті ж козацькі пісні.

За непрямими підрахунками, у Першій світовій загинули близько 400 тисяч українців-військових російської армії та 90 тисяч – австро-угорської. Ще більша кількість зазнали поранень і каліцтв або зникли безвісті.

Перша світова війна знесилила і зрештою призвела до загибелі як Російську, так і Австро-Угорську імперії. Це створило умови для початку Української революції 1917-1921 років, під час якої на мапі світу постали Українська Народна Республіка, Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського, Західно-Українська Народна Республіка.

21 листопада 2013 року розпочалася Революція Гідності. Мільйони українців висловили свій категоричний протест проти дій корумпованого проросійського режиму Віктора Януковича, який відмовився підписувати договір про асоціацію України з Європейським Союзом.

У лютому 2014 року Янукович і частина тодішнього політичному істеблішменту втекли до Росії, після чого ця країна розпочала збройну агресію проти України. І хоч як би прихильники різних ідей не ставились до Революції Гідності – її вплив на історію нашої країни був колосальним.

Зараз 21 листопада відзначається День Гідності та Свободи. Це свято встановлене Указом Президента "з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об'єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору".