— Це почалось, коли я прийшла працювати на ICTV. До того мала досвід роботи у діловому виданні, писала про економіку, мала хорошу зарплату, моє життя було розміреним і стабільним, але дуже сумним та невеселим.

— Так. І майже одразу втрапила у скандал. Ми знімали сюжет про земельний конфлікт біля Байкового кладовища у Києві. Головна героїня – бабуся, у якої хотіли забрати земельну ділянку. Під час зйомок помітили, що у її сусіда, який начебто хоче забрати у бабусі землю, вся ділянка засаджена заростями конопель. І було помітно, що за ними доглядають...

Коли ми розповіли все редактору програми, він сказав, що не можна проходити повз цей випадок. Тому ми звернулися до дільничного міліціонера із заявою. Не повірите, він нам відповів, що міліція НЕ займається наркотиками! Всі були шоковані! Тому ми, аби примусити міліціонерів виконувати свою роботу, взяли гілочку коноплі з тої ділянки і пішли у Відділ по боротьбі з незаконним обігом наркотиків (ВБНОН) Голосіївського району. Начальником цього відділу був такий собі Іван Білоус, який потім виявися дуже скандальною персоною.

— Так. У відділку мене одразу затримали, забрали всю техніку, почали погрожувати, мовляв "ми тебя посадим в обезьянник к проституткам, а они больные СПИДом, давай пиши признание, зачем ты сюда пришла, что ты здесь делаешь, зачем тебе это нужно"…

— П'ять годин. Погрожували всі – і цей начальник, і його заступники, і звичайні рядові міліціонери. Врешті після галасу, який підняли колеги, мене відпустили. Ну, уяви: журналістка пішла до райвідділку і пропала! Оператор і водій стоять на вулиці, чекають... Мене немає годину, другу, третю, п'яту… Підняли галас.

Міліціонери вилучили ту гілочку, яку я принесла, нібито в рамках уже порушеної кримінальної справи.

— Справу порушили за фактом незаконного зберігання наркотиків. Єдине що вага принесеної мною наркотичної речовини не дотягла до зазначеної у Кримінальному кодексі, тому не було порушено справи конкретно проти мене.

У свою чергу, наша програма звернулася до прокуратури зі скаргою на дії міліції. На наш бік стали і народні депутати, до яких ми звернулися. Разом з ними прийшли до райвідділку, запросили також колег-журналістів, було багато камер. Саме тоді й прозвучала геніальна фраза начальника ВБНОНу Івана Білоуса, що про затримання я все вигадала, і з таким самим успіхом він може заявити, наприклад, що я хотіла його зґвалтувати! Досі чітко пам'ятаю, як один з депутатів парламенту тоді відповів йому: "Вас зґвалтує громадська думка!". Так і сталося! Після наших зйомок у редакцію почали звертатися люди, які постраждали від катувань Білоуса і його підлеглих. Ми були шоковані, але він виявився просто чудовиськом. Ми знімали сюжети про все, що він робив з людьми, і врешті Білоусу присудили три роки тюрми. Принаймні, таким було рішення суду першої інстанції. Найприємніше, що його позбавили звання "капітан міліції". Як розвивалася справа далі, вже не слідкувала. Вважаю, це була моя маленька і водночас велика перемога над правоохоронною системою!

Я вийшла з тієї історії таким собі героєм, скажімо так, "грозою мєнтів". Тоді – у 2012 році – всі правоохоронці країни знали моє прізвище. Ми почали їздити в різні куточки України, нас кликали люди, які теж були жертвами "мєнтів", їхніх катувань і корупції. Ми показували зворотну сторону правоохоронної системи. Тоді, коли я почала працювати, людей і катували, і вбивали, жінок ґвалтували – це реально був "мєнтовський бєспрєдєл".

— Знаєш, я їх тоді зненавиділа. У мене було чітке враження, що навіть бандити живуть за певними "поняттями", а у цих людей не було жодних принципів. Людина, яка зіштовхнулася з правоохоронною системою, могла стати жертвою цієї системи – і психологічно, і фізично, і морально.

Після реформи міліції все рухається до цивілізації, зараз ситуація набагато краща. У мене навіть сестра у нинішній поліції працює! Ось така іронія долі.

— Ні. Є рух вперед. Це – у будь-якому разі добре, і точно краще, ніж те, що було раніше.

— Абсолютно ні. Це трапилось випадково. Думаю, кожна людина у житті мріє зробити щось добре і гарне для людей, щось масштабно хороше. І та історія, що сталася, не була марною. Вона дала позитивні результати.

— У школі мені здавалось, що це гарна робота, яка несе добро і справедливість. У мене дуже загострене відчуття справедливості. Звичайно, коли це уявляєш у школі, воно тобі здається набагато простішим і кращим. Насправді – це дуже складна стресова робота, особливо у такій сфері. Тому і на психіку вона, звичайно, впливає, і на життя, і взагалі на стосунки з людьми.

— Хотіла розвиватися. Шість років там пропрацювала, бачила всілякі страшні історії. Вже просто вичерпала себе як журналіст. Зрозуміла, що зробила чимало хорошого багатьом людям. Плюс, давно хотіла стати ведучою.

— Важко, звичайно. Я страшний перфекціоніст. Щодо себе – теж. А головний мій безжалісний критик – це мій чоловік. Він критикував, як-то кажуть, "в пух і прах"! Тому було складно. Коли починаєш щось робити, на початку у тебе не дуже виходить, тобі роблять зауваження. Але досвід робить свою справу. Якщо йдеш до мети – все вийде. Просто потрібні час і досвід.

— Мабуть, до прямих ефірів. Я одразу пішла працювати на ток-шоу, де включалися прямі ефіри. Це – живе спілкування, без суфлера, без нічого. Це було складно. Вивчати кожну тему треба досконало, щоб знати компетентно, про що говорити з гостем. На початку готуватися до програм мені допомагав чоловік, ми не спали ночами, детально вивчали теми і готували питання гостям. Це вже була сімейна справа! Якби не він, не знаю, чи вийшло б у мене так добре і так швидко!

— Шукала роботу, хотілося змін на краще. Не могла працювати більше на комунальному каналі, де дуже обмежені ресурси.

— Ну, я б не сказала, що прямо наркотик.... Просто звикаєш до формату, до його особливостей. Думаю, якби мені зараз запропонували роботу поза кадром, я би не погодилась ні за які гроші.

— По-перше, у мене немає нагальної потреби в грошах. По-друге, мені це подобається. Люблю працювати не тому, що мені потрібно працювати, а тому, що люблю свою роботу. Якщо любиш те, що робиш, тоді не працюєш – просто живеш.

— Новини? Я люблю все, що пов'язано і з новинами, і з аналітикою. За те, що журналісти, фактично, виносять на публіку все, що відбувається насправді десь там, за зачиненими дверима високих кабінетів, кулуарних домовленостей і так далі. Це дає можливість побачити, яким є життя насправді.

— Насправді – не дуже класне в нашій країні. Є багато людей, які не дивляться телебачення, не читають новини, і вони ніби у якійсь паралельній реальності живуть.

Думаю, що кожна людина в нашому суспільстві повинна і дивитись телевізор, і читати новини, і бути в курсі якихось змін. Щоб не відриватись від реальності. Бо потім, якщо людина зіштовхується з судом, з мєнтами, з прокуратурою, вона кричить: "Ааа! Невже в нас все так погано?". Так! У нас все досить погано, насправді. Це реальність.

— У "Надзвичайних новинах" я почала формуватись як журналіст, хороший журналіст. Навчилася не опускати руки; боротися за справедливість; конфліктувати з людьми, бо іноді це необхідно; доводити свою точку зору, коли це потрібно; показувати, яким життя є насправді. Ця робота дала мені загартованість, додала мені якогось заліза всередині.

На каналі "Київ" дізналася, які у нас чиновники, чим вони займаються. Двічі подала до суду на комунальний канал. Адже відчуття справедливості мене не покидає ніде! Якщо мої права порушують – я боротимусь до останнього. І всім раджу!

Ну, а на 24 каналі, сподіваюсь, стану професіоналом. Знаєте, досягати ідеалу ніколи не пізно, і це потрібно робити.

— Порадила би добре подумати. Щоб вони були готові до складнощів, усіляких перепон у роботі. До виснаження морального і фізичного. Це тільки на картинці все гарно виглядає. Здається, що ти прийшов, тебе переодягнули, нафарбували, ти встав у кадр… Насправді, це – набагато глибше. Навіть мені, до речі, до того як прийшла на 24 канал, здавалося, що вести новини – нічого такого. Типу, "та що там, зараз по суфлеру все швиденько прочитаю!"…

Насправді, це не так уже й просто. Треба бути знайомим із технікою, треба мати поставлений голос, бездоганно знати українську мову, реагувати оперативно на те, що відбувається у прямому ефірі – десь зник зв'язок, десь щось пішло не так – і вміти вийти з цієї ситуації завжди гарно. На це теж потрібен досвід.

— Я поза кадром дуже весела дівчина. Люблю сміятися, постійно жартую. Я знаю, яке життя складне, несправедливе і жорстоке, тому коли люди переводять конфлікти і суперечності на жарти, це – класно. У роботі я дуже серйозна і зосереджена. Поза роботою мені все смішно і все добре. Можливо тому, що вдома мене чекають коханий чоловік і наш мімішний котик Містер Бурзік! Хоча робота на особистості позначається. От дуже погано, коли люди "ловлять зірку".

— Телебачення робить все, щоб ти відірвався від людей. Тебе починають впізнавати, з тобою намагаються подружитись. Звичайно, це сприяє тому, що багато людей відчувають власну зірковість. Оце – велика проблема. З людьми треба поводитись по-людськи, просто і ввічливо. Як ти ставишся до людей, так і будуть ставитися до тебе.

— Інколи. Зазвичай люди просто в соціальних мережах знаходять і додають в друзі. Але намагаюся зовсім чужих людей не впускати у своє життя. Тому що вони можуть приходити не тільки з хорошими намірами.

— Насправді, серйозні люди, чиновники, політики – вони дуже часто веселять. Трапляються іноді дуже кумедні історії. У мене з гостями за час роботи на 24 каналі було кілька казусів. Одного разу на ефір прийшов міністр інфраструктури Володимир Омелян. Він заходить у студію під час ефіру, поки показуємо трихвилинний сюжет. Омеляна ставлять біля мене і стає зрозуміло, що він сантиметрів на 40 вищий від мене. При тому, що я стою на височенних підборах, він виглядає до кумедного вищим за мене. Мені у підслушку режисер каже: "Це не можна показувати людям!". Часу щось виправити уже немає – до кінця сюжету лишається менше хвилини. Зрештою, на екрані нас показують двома окремими полівікнами. За весь час інтерв'ю нас жодного разу не показали у кадрі вдвох, складалось таке враження, що ми стоїмо у різних приміщеннях.

Дівчата потім показали мені фотку екрану, де ми стоїмо поруч – я коли подивилась, так сміялася, що не можу передати. Але навіть з умовою, що нас показували окремо, було видно, що я дивлюсь вгору, аж голову закидаю, а він на мене дивиться дуже вниз.

— Насправді, вона тоді просто прийшла на дуже високих підборах. Якби вона прийшла без них – різниця у зрості не була би такою контрастною. Але ж не скажеш заступнику міністра: "Роззувайтесь, ось вам капці-зайчики, будете на ефірі у них". Людина прийшла в образі, у тому взутті, у якому їй комфортно. У підсумку виглядало так, ніби я з Країни ліліпутів, а вона – з Країни велетнів. Нас знову намагались показувати на екрані окремо, але кілька разів були кадри, де видно, наскільки ми різні за зростом.

Мені під час самого інтерв'ю не здавалось, що вона настільки висока. Я коли спустилась у ньюзрум після ефіру, мене зустріла тиша. Зазвичай шеф-редактор після ефіру каже, чи хороше вийшло інтерв'ю, чи не дуже. Коли вже прийшла додому і передивилась ефір – було дуже смішно! Написала шеф-редактору, що треба щось придумати, або якусь підставку мені зробити, бо серйозна програма перетворюється на кумедне шоу. Вона відписала: "Якщо чесно, ми у ньюзрумі теж сміялись". От цей нюанс завжди вносить певну несподіванку, бо ніколи не знаєш, хто до тебе прийде в гості, він буде високий, низький, широкий, великий чи не дуже.

— Ой, я так це люблю! Взагалі люблю оці історії, коли хтось ховає гроші у банки, закопує їх у землю, коли за кермом ловлять п'янючого священика! Ці курйози часто показують нутро людини, а воно виявляється просто карикатурним. Коли до мене приходять гості, намагаюсь так вести розмову, щоби вона була не офіційною. І якщо у біографії людини можна зачепитися за щось цікаве – обов'язково намагаюсь це зробити, звісно, подавши все максимально коректно.

Дуже люблю наші "включки" з Верховної Ради. Особливо – наприкінці тижня, коли депутатів усіх корова злизує язиком із сесійної зали. Коли включаються наші кореспонденти, розповідають, що знову щось не змогли проголосувати, бо нема кому, я коли "відвожусь" від включення, кажу "Дякую нашому кореспонденту" і переказую, що вона розказала. У відводці намагаюсь підкреслити оці людські штуки у депутатах, коли вони роз'їжджаються по островах, розбігаються по ресторанах. От дуже завжди хочеться підкреслити, що вони – це не ми, і що вони дуже відірвані від нашого людського світу. Коли це можна вдало вставити – це потрібно робити.