— Так. Мені було років 10, ми їхали машиною до дідуся з бабусею. Якраз тоді в родині активно обговорювали, куди піде вступати мій старший брат. Ми з ним з родини лікарів. Причому з родини лікарів у другому-третьому поколінні: тобто у нас як не фармацевти, то лікар...

От ми їдемо, розмовляємо про майбутнє брата. Брат не хотів бути лікарем, так само як і я. Під час цієї розмови тато сказав фразу, яка мене зачепила. Це був 1995 рік, саме вбили Владислава Лістьєва і питання безпеки журналістів було на слуху. І тато каже: "Так, журналістика – це круто. Так, журналістика – це дуже цікаво. Але журналістика – це ТАК небезпечно!". Я тоді сиділа, дивилась у вікно і думала: "О! Журналістика – це круто!". Не можу сказати, що тоді я почала мріяти про журналістику, ні. Але цю фразу я запам'ятала, напевно, на все життя.

— Плюс-мінус так. Він почався у старших класах школи, коли з'явилась можливість вести шкільну програму на місцевому радіо. Ми з подругою зачепилися за це, почали з'являтись на радіо. Коли ми приходили в школу – всі казали: "Вау! Це ж ті дівчата, які на радіо розказують про нашу школу!". А ми, усвідомлюючи всю свою класність, казали: "Так, це ми!". І ще я писала вірші.

— Для себе. Те, що написано після двадцяти – не бачив ще ніхто. У шкільному віці писала на всі лінійки, на всі свята, всім листівки підписувала якось римовано, брала участь в усіх олімпіадах з української мови – міських, обласних, регіональних, там теж якісь "сумашедші" римовані твори писала...

Потім був 11-й клас. Кінець 1990-х, абсолютне безгрошів'я. Я дуже хотіла підтягнути англійську, у Тернополі саме відкрилися від київського університету підготовчі курси. Там була дуже сильна англійська, а ці курси відкрила мамина знайома, яка запропонувала мені туди ходити. От я й пішла. Поїхала на якусь чергову олімпіаду в Київ від цього університету, написала римований – вкотре римований – твір, і отримала 25% знижки на навчання у приватному вузі. Мама сказала: "Ну раз так…"

— Мені від початку мама казала: якщо я з олімпіади привезу якусь знижку – то батьки розглянуть можливість мого навчання в Києві. Я тоді до столиці їхала, не особливо сподіваючись отримати знижку, а більше за пригодою, бо це був перший раз у житті, коли сама перший раз їхала в Київ з компанією друзів.

Коли ж з'ясувалось, що отримала знижку у 25%, виявилось, що ця знижка покривала вартість оренди житла у Києві тоді. Так я почала вчитись на журналіста.

— Одразу хотіла на телебачення! Взагалі не розглядала інших варіантів. Хотіла бути новою Катею Осадчею, мені подобалась мода, джетсеттери, публічні люди, хотіла ходити з мікрофоном, все випитувати. Яскраві вечірки, класні поїздки. Знаєш, все таке мерехтливе і привабливе.

Але для мене телебачення почалось з того, що я прийшла на практику у редакцію новин "Сніданку з 1+1". Мене відправили шукати якісь новини, на якісь англомовні сайти, перевіряти якісь факти. Я не розуміла, де і що шукати, що далі з тим робити... Словом, це була абсолютно провальна практика, хоча досвіду я набралася. Я побувала на першій студії, ходила на всі випуски, побувала за лаштунками, побачила бекстейдж… Дізналась, що для телебачення, наприклад, абсолютно нормально, коли красивий ведучий у кадрі сидить у піджаку і сорочці, під які одягнені шорти і сланці, бо це літо, а його ноги в кадрі не видно.

Потім у нас в університеті відкрили навчальну студію, і ми, студенти 2-3 курсів, робили для УТ-1 дві програми. Одна звалася "Цей день в історії". Ми там вивчали чотири листки А4 тексту напам'ять про якусь подію цього дня, а потім красиво на камеру розказували, що цього дня народився хтось видатний. Друга програма – "Освітянські новини". Це були просто студентські історії, ми знімали якісь примітивні сюжети про опалення в університетах, про те, чим захоплюються студенти, про їхній якийсь побут, вечірки... Ми всі по черзі вели цю програму. Можна сказати, що перший раз на екран я потрапила завдяки цій навчальній телестудії.

— Мрія стати новою Осадчею обламалася. Під час навчальної практики на кримському телебаченні. По-перше, взагалі ця робота не передбачала жодного ентертейменту в Криму. Мене з колегами відправили піднімати рівень української мови на Кримському телебаченні.

Мене забрали в економічну редакцію, і я зі своєю мрією про світські програми вдарилася об зведені бюджети та соціальні виплати в Криму. Але тема економіки мені зайшла. Переломним моментом були два сюжети – соціальні, але з економічним нахилом. Йшлося про формування чергового бюджету Криму на соціальні виплати, і я з'їздила на дві зйомки: у будинок-інтернат для людей похилого віку і в дитячий будинок-сиротинець. І досі я відмовляюсь від зйомок у сиротинцях, не можу це знімати – це дуже тяжко морально. Якщо будинок літніх людей я ще якось пережила, то сиротинець видихала ледь не з істерикою десь два дні. Зробила матеріал, але це було дуже складно.

— Бездомних тварин. Це, може, дивно, але я також боляче реагую на знущання над тваринами. Я не боюся бігти на барикади, я не боюся смертей і небезпек. Але питання соціальної несправедливості мені дуже важко даються.

Коли на старших курсах університету переді мною постало питання, де шукати роботу, мене також направили на продакшн "Економічний вісник". Я вже була трошечки знайома з економічною тематикою, хоча також тяжко вона мені починалася, тому що прийшла 20-річна дівчина з відкритими очима, а її там відправляють у якийсь банк написати про їхній річний звіт. Але це була дуже крута робота, на якій я об'їздила всю Україну, бо була найбільш мобільна в нашій редакції "Економічного вісника", всі старші, сімейні, а я студентка, я можу сьогодні в Суми, завтра – в Луганськ, всюди де було потрібно – я була готова їхати. Часто робила "джинсу", але таку, правильну: є замовник, він розказав про те, що він робить і який у нього бізнес, я це показала, і ми позначили, що це – реклама. Мені здається, кожен журналіст проходить через такий етап, коли він працює за принципом "Зроби, як сказано". Тоді це була моя перша робота, мені було 20 років, я собі могла це дозволити.

— От не знаю. Все залежить… Вже є якийсь певний досвід і якась самоповага. Є такі речі, яких я ніколи не зроблю.

— Наприклад, я би не сиділа в одній студії з Лєною Бондаренко. Ніколи. Я її не вважаю адекватною людиною, і якби прийшов шеф-редактор і сказав: "Слухай, ну бомба, а не новина, ми тобі в студію садимо Бондаренко" – я би встала і пішла. Ну от серйозно. При всій своїй повазі до керівництва.

Мене часто дуже дивують колеги, яких я бачу на інших каналах, які говорять із гостями, яких вони не поважають. Ну прямо видно, що вони так через зуби спілкуються з тими людьми. Але спілкуються, бо редакція постановила. Я би не погодилась.

— Різні речі. Читати новини, за великим рахунком, може кожний, бо всі ми вміємо читати. А робити новини – треба вміти це пережити і передати. Треба вміти бути неупередженими. Така тема, як наприклад, сиротинець, вимагає змусити людей якщо не пустити сльозу, то хоча би задуматись над проблемою. А коли ти знімаєш тріп Михайла Саакашвілі по даху – тут головне бути максимально неупередженим, тому що в таких випадках не можна приставати на чийсь бік в принципі.

— На ТРК "Київ". У них з'явилася ідея зробити програму "Бізнес ситуація". Це такий собі вісник "оперативних" економічних новин три рази на тиждень. Але ведучих для цієї програми не було, як варіант – я і ще моя університетська подруга, з якою ми більш-менш були в темі. От ми з нею самі писали ці програми-десятихвилинки, самі збирали новини, самі знімали до них сюжети і потім – самі її вели. Працювали по черзі, тиждень через тиждень.

— Так. Сама написала, сама прочитала, все сама із допомогою редакторів. Проіснувала ця програма десь рік. Потім мені запропонували піти на "Час економіки" на 5 канал і на цьому мої спроби ведення чогось закінчились. Я пішла в економічну редакцію 5 каналу, пропрацювала там два роки. Там отримала свій перший досвід прямих включень. Моє перше пряме включення – це була хохма!

— Розказую. Я тоді постійно висвітлювала діяльність Петра Порошенка, який очолював Раду Нацбанку. У нашій програмі в принципі включень ніколи не було. Але раптом мені дзвонить шеф-редактор, який каже, що от зараз маю включатись для новин. Літо, спека. На мені плаття без рукавів в апельсинах, на голові таке щось закручене, незрозуміле… Про жодний макіяж мова взагалі не йде. І мене ставлять перед камерами – включатись у праймовий випуск новин. У платті в апельсинах на фоні Нацбанку! В мене все вийшло, насправді. Але це було весело… А потім я потрапила на 24 канал – і понеслась!

— Так. Потім вийшла заміж. І чомусь мені терміново захотілося у великі політичні новини. Вирішила, якщо змінюю прізвище, то зміню ще і специфіку роботи – так стала урядовим і парламентським журналістом. Потім був Майдан. Потім було Межигір'я. Напевно, десь на тому етапі, коли було Межигір'я, на каналі була ідея запустити студійні новини. Бо до цього їх не було, ми навіть під час Майдану виходили "з коліс", силами кількох людей.

Напевно, подивившись на мій кількагодинний трьоп у прямому ефірі з Межигір'я, керівництво вирішило, що із роллю ведучої я теж впораюсь. Так, наскільки пам'ятаю, я стала однією з перших ухвалених кандидатів на ведення новин.

— Ніколи не жалкувала. Спробувавши себе в новинах, у форматі лайву, у якому я також працювала на 24 каналі, у форматі новини-гості, спробувавши себе в авторській програмі, я зрозуміла, що новини – це моє.

Дуже люблю оперативну інформацію. Коли просто під час ефіру, наприклад, мені кажуть: "А зараз прочитай з ноутбука, що відбулось щось оперативне" – у мене маленький оргазм відбувається. Коли розумію, що я саме зараз найсвіжішу інформацію глядачам доношу – це дуже круто. Аж до мурашок по тілу!

— Від прямих ефірів. Від розумних гостей в студії. Розумних, але прикольних. Тобто буває дуже розумний спікер до тебе приходить, такий розумний, що тобі аж нудно з ним робиться. А є такі, як, наприклад, Віталік Шабунін – ми темпераментно підходимо один одному. Я з ним годину можу говорити – і це цікаво і мені, і глядачу. Є такі політологи і такі чиновники, які можуть і пожартувати, і щось цікаво-жартівливе сказати.

От незважаючи на експресивність Антона Геращенко, не люблю його в студію запрошувати, тому що він може інколи таке щось сказати – ти думаєш, він пожартував чи ні? Тобто, я дуже люблю класне спілкування з людьми, які зі мною на одному емоційному рівні.

— Розумні, легкі, з гумором, які розуміють іронію. Не так, як мені колись Антон Геращенко сказав: "Ти що, покликала мене ображати? К чему эти вопросы про ФСБ?". Хоча сам перед цим розказав анекдот про ФСБ. Ну, я, відповідно, підхопила тему і щось там сказала, щоб розрядити ситуацію, а він на це образився. Сидиш після цього і думаєш: "Ну, як так? Ти сам же ж почав…"

— Цікавіше робити новини. Іноді кажуть, що я – ведуча. Ні! Я – журналіст!

— На барикади – не проблема. Простояти кілька годин в Кабміні в очікуванні потрібного спікера – теж. Взагалі я дуже ловлю кайф, якщо виходить зробити оперативні ексклюзиви. Причому не просто від самого факту ексклюзиву, а від того, що вдалось зловити спікера у якомусь такому місці, що він від мене не відкрутиться.

У мене була історія. 2008 рік, ми тоді ще дуже мало знали про Міжнародний валютний фонд, і тут приходить інформація про те, що ми отримаємо перший транш МВФ. У мене тоді був інсайдер у Національному банку. Я йому дзвоню, він підтверджує інформацію і каже: "Дивися, я тобі нічого не можу сказати, але щойно від нас вийшов Ігор Уманський". Він тоді виконував обов'язки міністра фінансів. На той момент він чи зламав ногу, чи ще якась біда сталась. Факт того, що Уманський тоді ходив з паличкою, значить, далеко піти не міг. Ми зі знімальною групою у той момент якраз їхали урядовим кварталом. Я різко зупиняю водія, ми з оператором вискакуємо з машини, починаємо бігти у сторону Мінфіну, на льоту включаємо техніку, і я вже бачу, що ось там попереду шкутильгає Уманський. Я починаю йому кричати, зупиняю його буквально на вході у міністерство, і ми єдині записуємо коментар міністра фінансів з приводу цього першого траншу МВФ. Ми після цього коментаря аж закурили з оператором, і він сказав: "Я сам кайфонув!". Тому я завжди кажу, що студія – це все це дуже круто, але робити новини – це найвищий пілотаж.

— Не завжди. Дивись, в нашій роботі тексти пишуть журналісти. Це їхня робота. Якщо говорити зараз про мене, як про ведучу новин, то я редагую їх під себе, вставляю слова під свій стиль, щоби воно було органічно, якби текст казала я. Тобто, підводку до сюжету, яку читатиму я, сама пишу на свій манер, зі своїми словами, акцентами, правками і так далі. Звичайно, тут роботу можу виконувати як журналіст, наприклад, написання анонсів до новин, ну якісь такі елементарні речі, більш я нічого не можу написати. Я можу написати новини, якщо є в цьому потреба, нема кому, так. І редактор каже: "Ааа, капєц, щось тут таке впало", я швиденько сяду напишу своїм же словом, не треба буде його перечитувати, все сама подала. Тому, так. Тому можна сказати, що я такий пишучий ведучий. Але зараз у нас така налагоджена робота редакції, що, в принципі, в цьому не так часто є потреба.

— Так. Це – ще і мізки. Телеведуча має бути завжди готова до отого самого форс-мажору. Я не кажу про телеведучих, які ведуть якісь запрограмовані, заздалегідь за три дні прописані сценарні програми. Телеведуча новин завжди повинна бути готова до того, що зараз щось десь вибухне, а вона, не виходячи зі студії, з відкритим тільки ноутбуком чи телефоном, чи з тим, що тобі зараз редактор буде синхронно говорити в вухо, – буде сидіти і з розумним обличчям на камеру це переказувати. Телеведуча – це такий маленький супермен, який у будь-якій ситуації має бути готовий до будь-чого.

— Вчитись. Постійно – вчитись, вчитись, вчитись. Максимум практики. Не думати: "Я класна така, і моєму хлопцю подобається, як я виходжу на фотографіях! З мене вийде телеведуча!". Бажано хоча би рік попрацювати журналістом, щоб зрозуміти, що це за професія взагалі. Зрозуміти кухню. Тому що просто прийти і читати новини – не то. Ти просто будеш приходити і читати чужі тексти. Ти не зможеш рости далі, поки не зрозумієш, що і як у цій роботі.

— У мене чоловік такий.

— Мабуть, досі не зрозуміли. Мені чоловік часто каже: "Так що ти, десять хвилин відчитала, десять хвилин підготувалася, в тебе ще є півгодини ще щось там поробити. Чого ти там, наприклад, не моніториш те, що для родини треба?". Але ж це так не працює. Люди бачать тільки те, що відкрите, що відбувається в ефірі. Вони не бачать того всього, що робиться за кадром. Це ж – як айсберг. У кадрі я читаю новини, а під водою лишається ще купа-купа-купа великої роботи, великий колектив, синхронізація зі всіма, ефіркою, продюсерами і так дальше. Так не буває, що я десять хвилин новини відчитала, а далі ногу на ногу закинула і сиджу курю.

— Так. Під час Євромайдану. 19 січня, Водохреща. Ми в ефірі почули, як зі сцени пролунав заклик іти на Грушевського, я сказала, що з'їжджу, подивлюсь, що буде. Але пішла не з натовпом майданівським, ми поїхали іншим боком. Так вийшло, що ми з оператором опинились по іншу сторону оточення, серед "Беркуту". З того боку – горить Грушевського, з нашого боку – навколо тільки "Беркут". Напевно, я сама зрозуміла, що щось не так, коли впритул біля мене впав залізний лом. Тут у мене уже включилася думка: "Чорт, він же ж міг впасти не поруч, а на мене".

Це було, напевно, перше серйозне загострення, коли на Грушевського все палало. От у цей момент мені подзвонив чоловік і спитав: "Ти де?". Я йому кажу: "Мась, я там ще годинку на роботі (а це годинка п'ята вечора), і прийду". І тут начинається якийсь дикий гвалт, команда "Стройся!", чути, як берці по снігу, бухають! І чоловік у мене перепитує: "Ти де?". Я йому сказала, щоб він включив телевізор, аби він сам побачив, де я. Включив. Побачив. Помовчав. Сказав: "Будь обережна, вернись додому". Не пам'ятаю, коли я тоді приїхала додому. Ми дуже пізно звідти вирвались – не могли вийти з оточення, всі ці силовики вже такі наадреналінені були. Але, зрештою, лише у нашого телеканалу було відео з того боку. Ми зазняли, коли їм роздавали гранати, як вони все це робили, як вони збігалися. У цьому теж була певна ексклюзивність.

— Так. Ми з Вовою Джулаєм, нашим оператором, прийшли на чергування в редакцію в суботу, після обстрілів. Я прочитала у соцмережах, що розбирається Межигір'я. Ми з Вовою подумали, якщо ми все одного чергуєм і нічого не робимо, то треба їхати туди. І поїхали на весь день, аж до ночі. На цілий день з їжі ми на трьох мали п'ять ірисок і по пачці цигарок на кожного. Ні води, нічого. І отак під дощем ми цілий день ходили і розказували про Межигір'я, показували, що там коїться. Було важко. Але отака робота – це насправді круто!

— Це легкий наркотик, він не викликає звикання, але ти розумієш, що з ним – тобі краще, ніж без нього. Але без нього ти також можеш. У мене був досвід, коли я була без роботи півроку. У мене вийшов мій авторський проект. Мабуть, авторський проект для кожного ведучого – це такий щабель, до якого всі прагнуть. В якийсь момент було треба це все кинути і зайнятися іншими справами. Я змогла це зробити. Навіть безболісно. Але через певний проміжок часу, коли я закрила особисті питання, зрозуміла, що не працювати, тим більше – працювати не на телебаченні, я не можу. І я повернулася в новини.

— За драйв. За можливість реалізувати себе. За те, що це моє-моє-моє таке! Ну просто я ніколи не уявляла себе в якійсь інакшій професії. Досі не уявляю. З 18 років не уявляю. В мене не було моментів, коли думала, що зробила неправильний вибір, і не пішла, наприклад, в медінститут.

— Це не мій випадок, але я знаю багатьох дівчат, які йдуть у журналістику, і вона їх поглинає. Вони палають роботою, їх пре від того, що вони роблять, у них очі іскрять від кар'єри, але вони не мають сім'ї. За це я не люблю журналістику. За те що багато хто із нею одружується. Наша робота, особливо – у новинах, часто передбачає відсутність особистого життя. Тому що ти присвячуєш себе роботі, маєш завжди бути на підхваті. Не кожна друга половинка може витримати, що в якийсь момент дружині-дівчині-хлопцю подзвонять і скажуть: "Бігом-бігом лети на барикади!". І журналіст же полетить. Не завжди у родині це витримують.

— Я щаслива людина. Мені вдається. Напевно, у моїй добі не 24 години, а 36 – мінімум. Ну і як каже моя подруга і наша колега Альона Чернецька, якби у зайчиків Енерджайзер була би королева – то нею була би я. Така собі "Королева енерджайзерів". Мене на всіх вистачає. От я всім бажаю просто встигати поєднувати і сім'ю, і роботу, тому що тоді можна сказати, що у людини є все.