Паралімпійці. віктор дідух

Паралімпійська збірна України показала феноменальний результат на Іграх-2016 у Ріо. Сайт "24" розпочинає проект "Паралімпійці. Феномен духу", у якому ми покажемо вам найцікавіших представників нашої збірної та розкажемо про їхній шлях до п'єдесталу.

Віктор Дідух – один із найпотужніших гравців у настільний теніс в Україні. Це доводять здобуті ним нагороди, включаючи золоту медаль Паралімпійських ігор-2016. Окрім того, він – яскравий приклад того, що займаючись улюбленою справою професійно, можна досягти успіху. Якщо дійсно цього хочеш.

Про травму

Був 2009 рік, мені було 22, я пербував на піку кар'єри. Поїхав грати за національну збірну України на чемпіонат Європи у Чехії. Повернувся додому, побачив, що у мене одна нога трохи грубша за іншу. Пішов до лікарів, зробили знімок, сказали, що щось серйозне. Поїхав до Львова до лікарів, мені сказали, що в мене пухлина. Все відбувалося швидко. В один момент дізнався, що у мене рак, мені зробили операцію, швидко відновився і вже через місяць встав, знову почав тренуватися, набирати форму і знову виступати на міжнародних змаганнях. Мав рецидив, через вісім місяців знову потрібна була операція. Словом, за два роки мені зробили п'ять операцій. У 2012-му довелося ампутувати ногу – пухлина розвивалася, вражала судини і лікарі сказали, що все одно рано чи пізно ногу я втрачу. Мені дали вибір – чи то станеться зараз, чи за кілька місяців. Я сказав: "Відрізайте вже зараз, щоб вже не мучитись". Мені відрізали ногу, рана зажила, через 5 місяців зробив собі протез і виграв перший чемпіонат Європи серед паралімпійців.

Моя пухлина не була аж такою гострою саркомою, щоби від неї помирати. Здебільшого з хондрасаркомою, якщо її вчасно лікувати, виживає 90% пацієнтів. Коли мені сказали про діагноз, то я подумав, що навіть якщо відріжуть ногу, все рівно зможу жити нормально. Можна багато речей робити. Вже після того, як мені ампутували ногу, одружився й маю дитину.

Для рідних це було трохи важко, бо я їхав на звичайну операцію, а повернувся вже без ноги, але для мене то все легко обійшлось. Я не вибирав чи мати ногу, чи не мати... Просто обирав чи жити чи не жити. Я боровся з раком.

Перехід від олімпійського до паралімпійського спорту мені дався дуже легко. Мені після ампутації пропонували якусь реабілітацію, дзвонили реабілітологи, психологи, говорили, що вони мені допоможуть. Я тоді просто не розумів, чого всі хочуть мені допомогти, бо насправді у мене не було ніяких проблем.

Ще коли лежав в лікарні після ампутації – просив привезти мені ракетку. Рідні того не зробили. Але три тижні не пройшло після ампутації – я вже тримав ракетку в руках і тренувався з милицею.

Про родину

Не можу пояснити, як то воно рости в родині, де всі спортсмени, бо я в інших родинах не ріс, не маю з чим порівняти. Але коли ростеш у родині, де всі спортсмени, де батько – тренер, всі цікавляться твоїми результатами, всі переживають за тебе. Спорт цінується, тому твої успіхи не лишаються без уваги. То допомагає.

Коли мені було 5 років, тато побудував у своєму будинку спортзал. Я був настільки маленький, що мене не було з-за столу видно. Аби я міг грати, тато опускав стіл на табуретки. Отак я починав займатися. На перші змагання поїхав вже у другому класі, коли мені було сім років. Грав тоді я приблизно раз на день. Але то було так, взяв, пограв хвилин 20, потім мені то надоїло, потім знову прийшов... Але оскільки зал був у хаті – з тим не було проблем, постійно світло було, було постійно відкрито, тато-тренер під боком. Мав усі умови для занять.

Бувало таке, що в дитинстві мене заставляли грати. Літом, коли грати дуже не хотілось, я зранку, коли вставав, то одразу тікав з хати, а приходив вже коли треба було лягати спати. Згодом якось це переборов. Тато був жорсткий в мене, у нього все мусило бути правильно, всі мусили працювати. Він дуже не любив, коли ми приходили в зал і бешкетували. Я тренувався зі старшими братами, але мого віку не було нікого, мені було шість років, тому приходити в зал і просто постійно там працювати – то мені було не дуже цікаво. Тому трохи мав апатію до настільного тенісу. Але вже в 11 років, коли почалися професійні тренування два рази на день, тоді пішов найбільший ріст.

У мене три старших брати, двоє почали грати вже коли вони були у 7-му та 9-му класі, то було вже трохи запізно. Тому вони трохи пограли, потім закинули і в теніс грали лише я з братом Олександром. Він мене тоді тягнув більше, бо був старший і сильніший від мене. Так от і по житті склалося – він зараз мій особистий тренер, їздив зі мною на Паралімпіаду, велику роботу зробив і витяг не тільки мене, а й усю нашу команду на перше місце.

Про професіоналізм

Про
професіоналізм

Професіонал заробляє настільним тенісом, він зажди зацікавлений грати сильніше, бо він буде більше заробляти. Непрофесіонал займається чимось іншим, а прийти і пограти в теніс – то у нього хобі. Я, все ж таки, професіональний спортсмен, теніс зі мною постійно. Цілодобово. То моя робота, я тим заробляю гроші, годую родину, вирощую дитину, то допомогло мені збудувати хату, маю машину. Все, чого я добився і все, що маю – то завдяки настільному тенісу.

Що потрібно, аби стати найкращим? Тренуватися, тренуватися і тренуватися. Не сім днів на тиждень, не 24 години на добу, а постійно і з головою. Спорт – це у першу чергу робота голови. Ви можете бігати по вісім годин на день, але що то дасть? У тенісі постійно іде серйозний аналіз, як підвести себе до виступу у найкращій формі, щоб не бути перетренованим чи недотренованим, правильно підібрати інвентар. Бо можна махати ракеткою і робити удари зі всієї сили, але тобі ніхто не дасть виконати те, що ти хочеш.

Скільки я знаю гравців рівних собі? Ну дивіться, серед інвалідів, якщо я вже паралімпійський чемпіон, то рівних мені знайти важко. Серед здорових – я вхожу в 16 кращих, і певно людей десять із них є кращі за мене. Є багато супротивників, з якими би мені дуже хотілося зіграти. Наприклад, Олексій Сарматов. Це людина, яка заставляла мене о сьомій ранку вставати на тренування, тому що ми дуже сильно ворогували. Він мені більше допоміг, ніж частина моїх друзів. Тому що без ворогів я би не став чемпіоном світу чи паралімпійським чемпіоном. Мусить бути людина, на яку ти злий і яка тебе мотивує, бо ти ненавидиш їй програвати. Ніщо так не піднімає о сьомій ранку, щоби піти на тренування, як ненависть до своїх супротивників. Я обожнюю, коли у мене є суперники і коли вони сильні. Тоді на змаганнях впевненіше почуваюся: коли я туди поїду, буду там вигравати, бо тут – я з сильними. От такий я є.

Про спорт

Напевно, тільки у спорті є справедливість. Вся інша справедливість – то є гра. То є фраза мого тата. Коли два спортсмени виходять грати в теніс, неважливо, хто з них багатий, хто бідний, хто високий, хто худий, хто щасливий, у кого мама померла – всі в рівних умовах, всі починають з рахунку 0:0.

Будь-який вид спорту змінює життя. В яку сторону – то вже залежить, як ви граєте. Якщо ви могли би стати гарним юристом або гарним лікарем, але все життя займались би тенісом, де у вас нічого не вийшло б – то теніс змінив би життя на гірше. Але якщо ніякі науки вам не ідуть, але ви стаєте паралімпійським чемпіоном – отже це змінює життя на краще.

У мене спорт і родина – це все разом. Звичайно, родина важливіша. Якщо уявити, що я більше не гратиму в теніс – то ще зможу то якось пережити. Але як можна уявити, що я втратив дитину чи дружину? Про то навіть думати не варто. Але спорт і родина – для мене вони завжди були разом.

Про
настільний теніс

Батько мені обрав настільний теніс. Коли тобі п'ять років, важко самому обрати, чим хочеш займатися. Батько обрав спорт, привів мене, а вже потім воно закрутилось, я почав перемагати, захотілося грати. Думаю, я не міг змінити вид спорту. Я ж навіть не пробував займатися чимось іншим. Не було потреби У мене виходило, я вигравав, мені було цікаво. Для себе і у футбол грав, і бігав, різне було. Але мені цікавіше грати в теніс ніж, наприклад, бігти кудись.

Настільний теніс такий самий важкий, як і всі інші види спорту. Важко сказати, який важчий, а який легший. То тільки покидьки кажуть, що їхній вид спорту кращий за інші. Всі рівні.

Настільний теніс не є жорстокою грою. Він не є контактним видом спорту. Я би сказав, що то інтелігентний спорт. У нас нема контактів, не буває так, як в футболі, що хтось ліктем комусь дав, або що від рішення судді багато що залежить. Ми можемо без суддів грати, ми визнаємо кожну свою помилку, навіть якщо суддя її не побачив. Всі у нас завжди стараються чесно грати. Fair play – то так в нас прийнято.

Про задоволення

Про
задоволення

Найбільше задоволення у спорті – це перемога. Напевно, це у кожного спортсмена так. Коли ти піднімаєш руки над головою і розумієш, що виграв якісь змагання – неважливо, чи то буде чемпіонат світу, Європи, Паралімпіада – ти дивишся на зал, і всі тобі аплодують, напевно, то є той самий момент, заради якого варто жити.

У мене є дружина, дитина. У мене є спорт. У мене є мій пес Аміго. Люблю трохи садівництво. Ненавиджу їздити на море або в гори відпочивати. Всі ті відпочинки вважаю дурною тратою часу. Я заходжу в зал – і знаю, що я там, де маю бути. Якщо зайду куди-небудь в ресторан, театр чи кіно – я знаю, що скоро звідти вийду. А от у залі я можу бути сам собою.

Мрію добудувати власну академію настільного тенісу. Для мене важливо передати свої знання іншим. Бо у мене є дитина, яка хоче грати. У мене батько був тренером, але все одно ми вважаємося самоучками, бо тато ніколи не був професіональним тенісистом. Ми мали книжку про техніку настільного тенісу і по тій книжці навчалися грати. Якщо би я зараз працював зі своєю дитиною і з батьками тих дітей, які хочуть грати, – то я би міг не прости довести людину до рівня майстра спорту, я би міг готувати тих, хто гратиме за збірну України. Думаю, що це важливо. Якщо зможу змінити життя хоч однієї людини, то для того варто витратити всі свої гроші на будівництво залу.

Про підготовку

Про
підготовку

Важко сказати, чи пішла моя кар'єра вгору після ампутації. Спочатку у мене була кар'єра спортсмена-олімпійця, яка обірвалася, коли мені поставили діагноз. Знаєте, я вчився, як здоровий, грав на інших швидкостях. Грав зі здоровими, де більша напруга, більший тиск на тебе. Коли мені вже ампутували ногу – почалася кар'єра паралімпійця. Мені виготовили такий протез, який зберіг мою рухливість. Я звик до навантажень, тренуюсь по 6 годин на день, зазвичай люди з інвалідністю стільки не витримують. Ось та інтенсивність і швидкості, які я переніс у паралімпійський спорт, напевно, дали мені поштовх і дозволили досягти результату.

Тренування виглядає так: прихожу в зал, міняю протез, починаю робити розминки повністю – від комбінацій на столі до загальної фізпідготовки. Важко так описати деталі. То є цілий день. І індивідуальна робота, і робота зі спарингом, і робота з тренером.

До всіх міжнародних і не тільки змагань ми готуємося так, щоби вийти на самі змагання у найкращій формі. Весь рік тренуємося, колись навантаження – більше, колись – навпаки, концентрованіше. Але готуєшся завжди на 100%. Ніхто ж зі спортсменів не готується до того, аби програти. Правильно?

Про Паралімпіаду

Про
Паралімпіаду

На трибунах в Ріо було настільки галасно, що я не чув, як м'ячик ударяється об стіл. Слух відіграє важливу роль у нас, бо по звуку помічаєш, де м'яч відбився, знаєш, де він буде. Коли ж там грали бразильські спортсмени, а я грав на сусідньому від них столі, то не було чути практично нічого. Не передам, наскільки то голосно було. Ну, от так, ніби снаряд поряд рветься, а тут треба у теніс грати.

У Ріо було дуже важко психологічно. Не був готовий до такої концентрації: 10 днів треба думати про одну гру, яка триває 15 хвилин. При цьому розумієш, що можеш будь-коли закінчити змагання. В один момент – тебе руки не слухаються, в другий – ноги, і ти не знаєш як себе поводити, як зіграють суперники. Ще мусиш в один момент сконцентруватись, щоби показати свою кращу гру, розумієш, якою є відповідальність. От найбільше то все втомило психологічно.

Думати про те, чи то перша гра, чи фінальна – не було сенсу, бо м'ячик він же однаковий і в першій грі, і у фінальній. Так само, як і розміри майданчика. Думати треба про те, як ти будеш себе поводити. Фінальна гра не була складна. Тяжче було грати у чвертьфіналі проти Німеччини. Півфінал теж був важкий проти Англії. Ми пару виграли 3:2, то була вирішальна зустріч. У фіналі ми грали проти шведів, які перемогли китайців, там також було все близько і могло повернутись у будь-яку сторону. От коли грали в фіналі, вже розуміли, що маємо хоча би срібло. Важко було у чвертьфіналах, коли розумієш – якщо програєш, то поїдеш додому без медалей, а наступна Паралімпіада аж через 4 роки.

Наша паралімпійська збірна завжди була сильна. Минулої Паралімпіади була четвертою. Зараз стала третьою, бо Національний комітет проводить велику роботу. Створюються умови. От, наприклад, у Бразилії нас було 172 спортсмени і 90 чоловік обслуговуючого персоналу. Ми мали все: масажистів, лікарів, менеджерів. Ми могли дійсно постійно думати лише про спорт.

Про перемогу

Усвідомлення перемоги прийшло тоді, коли виграв останнє очко. Те, що у мене медаль – то було не так важливо. Але був дуже радий, що все нарешті закінчилось. Чи виграв я, чи програв – то вже ролі не грало, я був просто радий, що то вже кінець. Бо дійсно витягувало сили оте психологічне навантаження, а коли виграв очко – почались сльози, бо нарешті прийшов кінець отим всім мукам. Усвідомлюватися перемога може ще дні зо три, сама гра може сниться, ще кілька днів на емоціях ходиш.

Що відчуваєш, коли вже стоїш на п'єдесталі? Того словами не передам. Прапор і п'єдестал – то вже було десь за годину, але подумки я ще грав. Не знав, хто дивився той матч, яке життя далі буде. Коли лунає гімн – головне, що вже все закінчилося.

Коли ти виступаєш на Паралімпіаді – все залежить від тебе. Лише від тебе залежить, чи буде грати гімн твоєї країни, чи ні. І коли він грає, ти знаєш, що то ти змусив його грати. То дає більше емоцій.

Про медаль

Для когось паралімпійська золота медаль – то, можливо, вже вершина кар'єри. Для мене то лише початок. Маю ще багато чого зробити. Маю побудувати свій зал і налагодити його роботу так, аби я міг передати все, що я вмію робити. Зациклюватись на тому, що от я – параолімпійський чемпіон і баста, не хотілось би. Воно зараз тільки має починає працювати на мене, бо тепер мені ніхто не скаже: "А хто ти такий, щоби я допомагав тобі із будівництвом залу".

Вважати, що Ріо – моя головна медаль не хочу. Думаю, що можу щось більше, можу передати досвід іншим. Мені тільки 29 років, хочу ще багато зробити. Звичайно, крутіше паралімпійської медалі вже не буде, бо то є золото. Ну, хіба може ще щось в космосі виграти треба. Але я тільки три роки виступаю в паралімпійській збірній, так що я думаю, що ще багато чого зроблю.

Всі здобуті звання – для мене то так собі. Коли ти виховаєш десятьох людей, які будуть грати, чи допоможеш кільком інвалідам чогось добитися – то трохи круче, мені здається. Титули у мене вже є, я планую ще довго грати і, певно, деякі з тих титулів будуть повторюватися, можливо вдасться якісь із них захистити. Але то не є надто важливо. Я все ж вірю, що вдасться створити на свій зал і готувати там нових спортсменів. Мені здається, то важливіше ніж звання чи якась політика.

Про тренерство

Академія настільного тенісу Віктора Дідуха – є системою навчальних зборів, на яких люди, що приїжджають, повністю всім забезпечені. Харчуванням, проживанням, спарингами, тренерами. Така система тренувань потижнева, залежно хто на скільки днів приїхав, із повністю розписаною програмою. Кожен любитель, або ветеран, який хоче займатися із професійним тренером – приїжджає до нас і ми з ним займаємося. Зараз ми працюємо лише в літній період, бо у нас зал без опалення. От ми відпрацювали вже другий сезон на найвищому рівні.

У свої академії треную всіх, хто має бажання. Діти, пенсіонери, любителі настільного тенісу, професіонали. Від найменших до майстрів спорту. Цікавіше тренувати завжди тих, хто хоче грати, піддається навчанню, більше вслухається у те, що ти йому кажеш і намагається зробити корективи. Звичайно, тренувати тих, хто просто дивиться в стіну – то таке. Бо я ж хочу не просто брати людей на тренування, а потім ганяти їх, як баранів.

Хочу тренувати і людей з інвалідністю. Вся наша паралімпійська збірна останні два роки готувалась у моєму залі, і я допомагав з організацією всіх навчально-тренувальних зборів. Думаю, що все ж непогано вийшло. У нас анексували Крим, де була база для тренування інвалідів, і більше ніде таких умов не було, у мене їх вдалося створити. Наприклад, у великих містах такі навчально-тренувальні збори важко провести, бо люди на візках не зможуть вільно пересуватися, у великих містах вони завжди стикаються з бар'єрними умовами, навіть у тому ж громадському транспорті проїхати – то є проблема.

В Україні треба змінювати ставлення до інвалідів. На кращу сторону, звісно, бо я вже не знаю, куди гірше. Дуже мало людей з інвалідністю займаються спортом. Ну от, наприклад, у Києві людині на візку вийти з дому і піти на заняття з настільного тенісу – то нереально. Напевно, легше здоровому полетіти в космос, ніж інваліду спуститись з квартири, сісти в громадський транспорт, заїхати в той зал і почати регулярно займатися. Тому я хочу адаптувати свою академію для людей з інвалідністю. То є реально, а людей потрібно витягати з хати. Є багато видів спорту, яким вони могли б займатися.

Про АТО

Умови для твого розвитку мусять створюватися не тоді, коли ти – паралімпійський чемпіон у складі національної збірної. Вони мають створюватися від початку, на найнижчому рівні. Ті воїни АТО, наприклад, які пройшли ампутацію, не мають опинитися на вулиці і думати, що робити далі. Вони чітко мають знати, що отут вони можуть займатися спортом, тут – працювати, тут – робити свій бізнес. В кожній сім'ї, якщо є інвалід – то біда. Але якщо у родині є паралімпійський чемпіон – то вже гордість.

Напевно, тим, хто втратив кінцівки в АТО, значно важче, бо вони втратили їх у бою і без наркозу. Але насправді без ноги легко жити. Я можу робити все, що робить здорова людина: водити машину, працювати, ходити гуляти з собакою, мати дітей, займатися бізнесом, тренувати, виступати на Паралімпійських іграх. Взагалі, у інвалідів вважається так: якщо ти сам можеш сходити у туалет – ти вже не інвалід.

Звичайно, я постійно думаю про тих хлопців, які зараз на сході. Постійно думаю, як їм допомогти. От і одна з ідей моєї академії – показати їм, що з ампутацією життя не закінчується. Так, якщо хтось з них втратить ногу чи руки, він уже не зможе бути танкістом чи снайпером, наприклад. Але він може стати професіональним спортсменом, і може реалізувати себе у спорті. Думаю, мій приклад – він ще слабенький, але на прикладі інших людей можна показати, що все можливо. Що люди з інвалідністю теж потрібні.

Чому стільки медалей на Паралімпіаді присвятили нашим бійцям? Бо вони бились за Україну. Якби не вони – там не було би нашого прапора. Завдяки їм ми маємо можливість виступати за Україну. Тому і я, і вся наша збірна, всі вдячні пацанам на сході за те, що ми мали можливість зробити так, аби у Ріо піднявся наш прапор і заграв наш гімн.

Автори проекту:

Євгенія Мазур

Едуард Крижанівський

Оксана Тропотяга

Розповісти друзям