29.04.1918:


Гетьманський переворот

1918 рік від самого початку видався для Української Центральної Ради насиченим. Кожен з ключових українських політиків того часу бачив себе рятівником батьківщини, який приведе країну до процвітання. Всі разом вони мріяли побудувати світовий соціалізм, який передбачав, що все потрібно справедливо поділити між всіма людьми. Оскільки всіх людей було багато, а всього – мало, у межах України це призвело до анархії.

Центральна Рада не бачила необхідності формувати велике і професійне військо. Та навіть якби звернула на те увагу – коштів на утримання армії не було. У більшовиках тривалий час також бачили не загрозу, а потенційних союзників, аж до початку першої війни більшовиків проти України. У дуже спрощеному вигляді ситуація, в якій опинилась країна, виглядала приблизно так:

Навесні 1918 року Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським із допомогою німецьких та австро-угорських військ змогла вигнати більшовиків з України. Однак це не допомогло вирішити всі наявні проблеми.

Центральна Рада так і не стала виразником інтересів усього суспільства тогочасної України. У складі Ради абсолютно домінували ліві політичні сили, тоді як праві – правоцентристські й ліберальні – були слабко представлені. При цьому Раду все одно роздирали протиріччя між цілими партіями та окремими політиками. Ефективного державного апарату не було.

Молодій Українській Народній Республіці дуже бракувало досвідчених управлінських кадрів, більшість з яких не допускали до управління. Часто вирішальними факторами у призначенні на державні посади ставали показовий патріотизм та особисті зв'язки кандидатів. Армія, хоча й патріотично налаштована, була невеликою. Без іноземної допомоги вона, попри всі зусилля, не змогла захистити батьківщину від більшовизму.

Але Центральна Рада, по-перше, не надто серйозно ставилась до виконання взятих на себе зобов'язань. По-друге, вона не могла взяти ситуацію у країні під контроль та вчасно виконати всі зобов'язання.

Німці вимагали вирішення економічних проблем, аби вчасно отримувати продовольство. У Києві більше цікавились ідеологічним наповненням та мірялись патріотизмом. Стосунки між Києвом і Берліном, Києвом і Віднем ставали дедалі напруженішими.

24-25 квітня Добрий за ініціативою кількох міністрів УНР був таємно вивезений з Києва до Харкова (нібито через його занадто активну співпрацю з німцями). Німецьке командування такий вчинок обурив. І воно у відповідь видало наказ, згідно з яким усі кримінальні злочини на території України вибірково могли підлягати німецькому військово-польовому суду.

Ввечері 28 квітня засідання Центральної Ради було перерване загоном німецьких солдатів. Лейтенант, який командував ними, наказав усім присутнім підняти руки вгору і здати зброю, якщо вони її мали. Після обшуку німці взяли під варту кількох міністрів, а невдовзі заарештували й голову уряду УНР Всеволода Голубовича. Такі брутальні дії були зумовлені дозволом німецьких слідчих, які розслідували зникнення Абрама Доброго. Самого банкіра невдовзі звільнили за сприяння німецької сторони.

Наступного дня кількадесят депутатів Малої Ради (орган, що діяв між пленарними засіданнями Центральної Ради) зібралися ще раз. Вони встигли ухвалити Конституцію УНР, після чого розійшлися. Конституція так і не встигла набути чинності, бо того самого дня у Києві відбувся гетьманський переворот.

Конгломерат правих сил мав своє бачення того, як треба будувати державу. Але не мали можливості це бачення реалізувати. Спочатку вони намагались увійти до складу Центральної Ради та тиснути на неї зсередини. Коли зрозуміли, що всі подібні спроби даремні – вирішили провести власний з'їзд та взяти ситуацію під свій контроль.

На пропозицію делегата Полтавщини про те, що вся влада повинна мати характер диктатури, збори відповіли вигуками "Браво!", "Ура!", "Гетьмана! Гетьмана!". В одній із лож з'явився Павло Скоропадський. Саме його і запропонував обрати гетьманом голова зборів Михайло Воронович. Відповіддю стали вигуки: "Хай живе гетьман!"

Делегати хліборобського з'їзду проголосили Скоропадського Гетьманом України. Новообраний глава держави звернувся до присутніх з короткою промовою:

Після цього Скоропадський і учасники з'їзду вирушили на Софійську площу, де в урочистій обстановці пройшло помазання на гетьманство.

Єдина збройна сутичка відбулася власне за сам будинок Центральної Ради (колишній Педагогічний музей на вул. Володимирській, 57). Січові стрільці, які охороняли його, відкрили вогонь і застрелили трьох офіцерів-гетьманців. Але невдовзі їх було роззброєно. Німецькі військові переворот підтримували, хоча формально намагались не втручатись.

Скоропадський звернувся до українського народу із маніфестом під назвою "Грамота до всього українського народу", який оголосив про скасування Української Центральної Ради і уряду Української Народної Республіки. Права приватної власності, в тому числі й на землю, визнавалися "фундаментом культури і цивілізації" та відновлювалися у повному обсязі.

Разом із грамотою вийшли "Закони про тимчасовий державний устрій України". Сама держава стала називатися не Українська Народна Республіка, а Українська Держава.

Гетьман Скоропадський перебрав на себе усі владні повноваження. Він міг призначати отамана Ради міністрів (першим на цій посаді став Микола Устимович), мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, був головнокомандувачем збройними силами і флотом, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію... Фактично, це була диктатура, яка спиралася на історичну традицію, але трималася на іноземній військовій силі. В історії Української революції почався новий етап.