"У дитинстві я був маленьким і зухвалим паразитом, який бігав підворіттями, кидався банками і знущався з таких же хуліганів, яким був сам. Я крав у бабусь насіння. На мене скаржилися всі сусіди. Якось у дворі ми з хлопцями розпалили багаття і стрибали через нього. Один хлопчик, перед тим як стрибати, завжди хрестився. Я сміявся з нього. "Ну, де твій Бог, покажи-но мені його!" – вимагав я. "Не віриш, значить? – подивився на мене той хлопчисько. – Тоді підніми голову вгору, скажи, що не віриш у Бога, і стрибни через багаття". Я влаштував з цього цілий спектакль. А потім розбігся і... впав у вогнище.
Те, що сталося, глибоко вразило мене. Але від Бога я тоді перебував усе ще дуже далеко.
У другому класі я захворів на двостороннє запалення легенів з якимись неприємними ускладненнями. У лікарню, де від мене не відходили лікарі, прийшов священик і роздав усім молитовники. Я знічев'я, сам не знаю чому, вивчив "Отче наш" – перше, що трапилося мені в цій книжці.
"Якщо будеш молитися, то обов'язково одужаєш", – сказав священик на прощання. Я молився. І видужав. І повірив. Відтоді Бог іде зі мною поруч життям, допомагає мені, якщо складно. А коли я не можу йти, він несе мене на руках...", — розповідає Усик.