Леся Вакулюк

Леся Вакулюк

Леся Вакулюк про світ телебачення знає багато. Вона працювала кореспондентом на ТРК "Люкс" та каналі К1 у Львові, була співавтором і співведучою програм "Один тиждень. Вибори", "Один тиждень. Після виборів" та "Інший вимір" на каналі К1, була спецкореспондентом програм "Подробиці" і "Подробиці тижня" на "Інтері", а потім - власним кореспондентом "Інтера" у Польщі, працювала на кількох сезонах проекту "Голос країни" на 1+1. Саме її голосом говорить Нюша у "Смішариках" на українських каналах.
Зараз вона працює ведучою вечірніх випусків новин на 24 каналі та встигає робити чимало добрих справ. Наприклад – озвучувати книги для дітей з вадами зору в рамках проекту "Книги, що говорять" та прикрашати своїми малюнками під'їзди будинків. Про те, як вона встигає все це поєднувати – Леся Вакулюк розказала в інтерв'ю сайту "24".
Розмальовані під'їзди – це твоя спроба зробити життя яскравішим?
— Насправді, це все почалось, коли мені дуже треба було яскравих фарб у житті. Я працювала журналістом на каналі "Інтер". Янукович саме підбирався до президентства, помінялось керівництво каналу, змінилась концепція і я відчула, що мені все важче і важче пропонувати якісь теми, дедалі важче їх реалізовувати і вони все важче потрапляють до ефірів. В якийсь момент на душі стало вже зовсім кепсько.

Як раз в той час квартира була у кредиті, я затіяла ремонт. Бувало так, що я сідала вечорами, рахувала, що маю віддати по кредиту, що – за комунальні, що робити з ремонтом. Грошей на те, аби купити собі якийсь одяг, або на транспорт, наприклад, не лишалось взагалі. Словом, печаль була всеохоплююча: розумієш, що не можеш реалізовуватись на роботі, розумієш, що в країні все міняється не на краще і ти це все бачиш зсередини. Ніколи не знімала матеріалів політичних, завжди любила культуру, але навіть до культури оце все добралось. Я зрозуміла, що не вписуюсь у картину "руського мира", яка нав'язувалась людям. І подумала, що треба щось міняти.
Вирішила почати з себе?
— Я вирішила, що якщо хочу змінити країну, якщо вона мені не подобається такою, як її бачу, то треба почати змінювати хоча б ту мікрокраїну, у якій безпосередньо живу. Так почався ремонт у квартирі. Потім мене відправили у польській корпункт, стало легше з фінансами, закрила кредит.

Мій маленький космос був покращений, але коли я виходила з квартири у під'їзд – він усе ще був жахливим. Як і країна. Мене це гнітило. Гнітив цей запльований, закинутий під'їзд, забутий його ж мешканцями, і всіма на світі. Я подумала, що хоча би там можна зробити щось красиве. Першим, на що я кинула оком, а потім – і пензликом, були двері ліфта. Потім – була маленька комірчина у під'їзді, які раніше робились у багатоквартирних будинках як візочниці, де зберігали дитячі візочки. Після ремонту у мене залишилась фарба і прагнення до чогось яскравішого, ніж оцей стандартний синій колір панелей радянських часів у під'їздах. В якийсь з вихідних днів я зібралась з духом і пішла у під'їзд малювати.
Як сусіди відреагували?
— Спостерігали. Але не заважали. Я відмила двері ліфта і почала їх фарбувати. Глядачів було багато, бо як на зло, у той день ліфт зламався і всі сусіди, які проходили повз мене, уважно дивились за мою роботою. Хто – з осудом, хто – підозріло, хто – захоплено, хтось жартував на кшталт "а ще там у мене поверхом вище пофарбуй". Хтось питав, чи не я новий двірник, один сусід питав, чи я не растаманша, якщо в мене все таке кольорове. Були ті, хто казав, що це все класно і було би добре, аби так всі взялися. От так почалося моє малювання під'їздами і двері ліфта на моєму поверсі стали зелено-червоними.

З часом мені і цього стало замало. Тому вирішила, що можна докупити фарби і пофарбувати стіни на моєму поверсі. Ще згодом – запитала у сусіда, чи він не буде проти, якщо я пофарбую його двері, вони були такого похмуро-коричневого кольору, і дуже виділялись на фоні всього нашого яскравого поверху. Сусід, коли побачив, що вийшло з його дверей, дав мені гроші на фарбу. Я докупила фарби і пофарбувала двері ліфта на першому поверсі. Потім почала думати, де би взяти фарби на інші поверхи.
На всі 9 поверхів?
— Так. Згадала, що мій знайомий піарник якось співпрацював з одним із виробників фарб. Написала тому знайомому, щоб він запропонував цій компанії наступну схему співпраці: вони надають мені фарбу для ліфтів, я фарбую і пишу про це в себе на сторінці у ФБ, де пояснюю, що це все вийшло завдяки їхній фірмі. Відповідь від знайомого надійшла дуже швидко і вона була доволі лаконічна: спитав скільки банок фарби треба і яких кольорів. Вже за тиждень я йшла з пошти з бандеролькою, повною банок фарби. Тоді зайвий раз переконалась, що якщо дійсно хочеш щось зробити, можливість це зробити обов'язково якось знайдеться.
Так ти пофарбувала весь свій під'їзд?
— Ще не весь, ще півтора поверхи лишилось! Ця історія триває вже кілька років. Довелось зробити перерву на рік. Я вже переїхала із того будинку, але продовжую його підмальовувати, бо якщо вже щось починаєш – треба це закінчити. Ну, і моментами, ще по вже пофарбованих поверхах треба пройтись і щось підправити. Бо ще лишаються люди, яким треба залишити якийсь свій слід там, де є чисто. Хоча помітила, що намальованих і видряпаних написів стало значно менше.

Поки фарбувала двері ліфтів у тому своєму під'їзді, у мене заявлялись ще якісь інші під'їзди: то подруга попросила допомогти пофарбувати ліфт у її будинку, то знайома попросила допомогти прикрасити під'їзд, у якому вона винаймала квартиру, потім ще іншим знайомим допомагала щось фарбувати. Потім знайома волонтер, яка допомагала Центральній спеціалізованій бібліотеці для людей з вадами зору, сказала, що бібліотека там потребує ремонту, я погодилась допомогти пофарбувати двері у цю бібліотеку.
Виходить, що ти – приклад такого побутового реформатора, який сам починає покращувати своє життя?
— Певно так. У мене це все почалось з депресії через неможливість реалізувати себе у тому, що мені близьке. Це був тяжкий період, коли я навіть думала піти з журналістики. Фактично, оці двері ліфтів для мене стали порятунком. Я зрозуміла, що можу щось змінити бодай у своєму маленькому світі. Зрештою, потім я змінила роботу. Згодом, дякуючи, 24 каналу, повернула собі віру у новини і сама у них повернулась.
Чому ти завжди обирала тему культури? Якось більше прийнято вважати, що набагато крутіше працювати із політикою чи економікою.
— Мені тато півжиття так говорив, що оце я трохи познімаю про культуру а потім уже піду у політику! Політика мене ніколи не цікавила, хоча, можливо, це теж не до кінця правильно, бо іноді та сама культура перетинається з політикою. Мої останні роки на "Інтері" це довели – коли політика міняється, то і віяння культури теж змінюється. Міняється подача цієї культури.

Чому культура? Мені хотілось щось прекрасне людям доносити. Крім того, культура – це якась запорука ідентичності. Коли у людей є своя культура, вони бережуть свої традиції і мають щось, на що можна спертись, коли є спільна пам'ять і спільні цінності – це важливо. Мені здається, що не просто так у якийсь певний період нам почали нав'язувати ностальгію за радянським періодом, за радянським кіно, за акторами та співаками, які були символом радянського. Нам хотіли нав'язати, що насправді ось це радянське – і є наша культура.
Наша культура – не лише оце радянське?
— Вона значно більша!

Навіть зараз, у часи війни, коли здавалось би, до культури нікому не мало би бути діла, – культура це важливо. Помилково думати, що спочатку маємо відвоювати свою землю, своїх людей, розбудувати економіку і тільки потім – братися за розвиток культури. Все має іти комплексом. Коли руйнують якісь нації і народи – руйнують, у першу чергу, їх культуру. Чому розстріляли кобзарів? Бо вони були носіями культури, носіями чогось питомо українського. Це питоме українське комусь дуже не подобалось. Більше того, вони були соцмережами того часу, йшли від села до села і переказували, що де чули і що де бачили.

Плюс, культура – це ж не просто сюжети про виставки і вистави. Мені, в якийсь момент, захотілось повернути забуті для України імена. Малевич був українцем і завжди вважав себе українцем. Він співав українських пісень. У нього є картини, присвячені Голодомору. Або, скажімо, Юрій Винниченко, який решту життя доживав неподалік від Канн. Він був яскравою особистістю, різною і талановитою. За його драмою у Німеччині було зняте перше німе кіно. От мені хотілось розповідати про несправедливо або навмисно забутих українців.
Чому тема української ідентичності для тебе настільки жива?
— Не знаю! Нас завжди вчать, що у новинах у кожному сюжеті мають бути тема та ідея. Якщо перенести це правило на життя, то тема – це "я живу", а ідея – "навіщо я живу". Кожна людина має мати в цьому житті якусь місію, а не просто протирати штани. Можливо, тому. Можливо, через виховання. Не скажу, що мене якось особливо виховували, але тема українського завжди була присутня.
Як виглядає українська культура твоїми очима? Взагалі, все українське – воно яке?
— Точно не шароварне. Без анекдотичних кумів. Українське – це Квітка Цісик, вона витончена і українська. Українське – це ONUKA, вона сучасна, модна і українська. Українське – не обов'язково сільське, як нам нав'язували, а потім казали, що сільського треба соромитись. Українське – воно вміє шанувати традиції, але ніколи не відмовляється від чогось нового. Воно не законсервоване.
Скільки років ти в журналістиці і скільки з них – у новинах?
— Ох, загалом вже десь років 17 у журналістиці, а новини – десь років 14-15.
Чому новини тебе не відпускають?
— Тому що це змога побачити свій результат дуже швидко. Зробив – одразу бачиш, що вийшло і одразу отримуєш фідбек. Не сказала би, що я "новинник". Є люди, які дійсно люблять оцей драйв, коли треба швидше, ніж вже. Я, насправді, дуже повільна людина, дуже не люблю, коли мені ставлять якісь часові рамки. Та я завжди спізнююсь, Боже! А на 24 каналі виходить чотири випуски новин поспіль і ти мусиш все робити по хвилинах, інакше – ніяк. Це для мене постійна боротьба з моїми поганими звичками. Бо за лічені хвилини мусиш віддати анонс, поспілкуватись з редактором, перечитати матеріал, зрозуміти, про що пишуть, переказати сюжети двома реченнями, точно передати їхню суть – ну це ж стільки всього! Це – постійний алярм!
Така робота виснажує?
— Ну, коли у мене ефірний тиждень – я втрачаю вагу. Насправді здається, що я працюю в ідеальних умовах. Не маю прокидатись рано вранці, відсипаюсь, основний робочий час починається вечорами, я оминаю всі "корки" дорогою додому, мене гарно фарбують, мене одягають, все чудово! Але весь робочий графік настільки спресований у часі, і у ньому все настільки зжате і насичене, що це важко. Буває, тобі перед ефіром ззаду причеплять мікрофон і ти декілька годин банально не можеш сходити у туалет, бо не можеш зняти штани, до яких причеплений мікрофон. Ти не можеш потерти око, бо воно намальоване і його не можна змазати. Ти не можеш, навіть якщо втомлений, замучений чи маєш особисті негаразди, проявити це на обличчі. Бо глядачеві того всього нести не можна. Перекошена і незадоволена життям ведуча глядачеві непотрібна.

Плюс, хоч кожен випуск новин – це робота великої команди, але в кадрі стоїть ведуча, яка є обличчям цього всього, яка несе відповідальність за результат і яка має виправити ситуацію, якщо щось пішло не так. Ну, не скажеш же глядачеві: "Слухайте, от особисто я – все правильно зробила! Це звукорежисер поганий, бо невчасно включив звук під картинку, і асистент режисера теж поганий, бо дав не той текст у суфлер!". Так не буває. Є я і є ефір. Все.
Підсумуємо: бути ведучою – дуже важка робота?
— Кожна професія має якісь плюси і мінуси. Зі сторони здається, що вести новини – це нічого особливого, просто гарна картинка. Але це не так. Сказати, що ця робота надміру важка – теж не можу. Я люблю свою професію, люблю те, чим займаюсь. Моє правило: якщо не любиш те, чим займаєшся – іди роби щось інакше і не займай чиєсь місце.
Я так розумію, що саме тривала робота у темі культури тобі дала достатній бекграунд для того, аби ти могла послати людину туди, куди вона іти не хоче, але таким маршрутом, що це звучить колоритно і необразливо, так?
— Мабуть… Я люблю лаятись, але не кажи цього моїм батькам!

Лаятися - це теж свого роду мистецтво. Для мене прикладом такої смачної правильної лайки - є баба з "Кайдашевої сім'ї". До того ж я обожнюю слово "срака" (до слова, українська лайка – вона, власне, з цим органом пов'язана, а от ненормативна лексика, пов'язана з чоловічими і жіночими статевими органами, - це до нас прийшло з Росії). Мої друзі знають про мою "слабкість" до цього українського слова і часто, буває, шлють мені щось новенького, що почули про сраку, ну, наприклад, "Без праці – не буде нічого в сраці!". Смачно ж звучить?!
У чому різниця між тобою у житті та тобою у кадрі?
— У житті я не така строга. Не ходжу щодня у сукнях, піджаках. Взагалі не фарбуюсь. Мене косметика дуже втомлює. У мене поганий зір, на ефірах я завжди ношу контактні лінзи, хоча у житті завжди ходжу в окулярах. Коли у мене неефірний тиждень, я про все домовляюсь дуже приблизно, аби уникати точних годин. Я відпочиваю від того, що потрібно все встигати до секунди вчасно. Ну, і у кадрі не можна лаятись.
А хочеться?
— Бувають ситуації, коли хочеться дуже. Бо, наприклад, якийсь сюжет не встигають зробити до ефіру, зривається включення, у переписаній мною підводці до сюжету хтось щось наклацав – і під час ефіру у суфлер лізе якась абракадабра. Або у "підслушці", яка мені у вухо передає все те, що відбувається в апаратці, я чую, що режисер комусь анекдот розказує, а мушу у цей час серйозно щось говорити. Тоді дуже хочеться коротко їм всім пояснити "Люди, та закрийте свої роти, я не чую своїх думок, я тільки вас чую!". Бувають ситуації, коли хочеться присмачити звернення якимсь лайливим словом. Але стримуюсь.

Ще я однаково вимоглива і на роботі, і у житті як до себе, так і до інших. Все має бути правильно, у порядку і на своїх місцях.
Ти сама себе ким більше відчуваєш – журналісткою чи ведучою?
— Ти не перестаєш бути журналістом. Іноді сверблять руки взятись за якусь тему, бо розумієш як і що можна зробити. Часто буває так, що я щось бачу, або гортаю соцмережі, бачу щось таке, від чого всередині загорається сигнал "О, тема!" – і одразу відправляю це нашим редакторам. Часто з ними обговорюю, що було би цікаво якусь тему зробити, або щось у випуску поміняти.
Чого тобі хочеться найбільше, коли закінчується останній вечірній ефір?
— Тиші! Коли я приїжджаю додому після роботи, кажу: "Давайте трошки помовчимо! Я всіх вислухаю, з усіма поговорю про цей день. Але дайте мені, будь ласка, трошки помовчати". Бо після всіх випусків новин у мене у голові стільки інформації, плюс – постійний шум з апаратної "підслушці", а в апаратці постійно сидить чоловік сім, як мінімум… Після цього всього так хочеться трошки тиші!

Автори проекту:
Поділитись з друзями:
Усі права захищені. © 2005—2016, ПрАТ "Телерадіокомпанія "Люкс", Сайт "Телеканалу новин 24".
Made on
Tilda