Говорити про російсько-українські війни у X – XI століттях не зовсім коректно – адже ні України, ні Росії в сучасному розумінні тоді ще не існувало. Натомість, існувала держава Русь зі столицею в Києві, правителі якої неодноразово здійснювали воєнні походи на територію майбутньої Росії та змушували місцеві племена коритися їхній владі.

964 рік. Князь Святослав здійснив похід на племена в'ятичів у межиріччя Оки і Волги. Історична наука традиційно зараховує в'ятичів до східних слов'ян. Але мешкали вони на порубіжжі з фіно-угорськими племенами, тому антропологи вважають їх "ослав'яненими фіно-уграми". Внаслідок походу в'ятичі підкорилися Києву і почали сплачувати данину.

982 рік. Володимир Великий, син Святослава, знову іде на в'ятичів, які набрались хоробрості та припинили сплачувати данину. Результат цієї експедиції був так само успішний для Києва. Востаннє підкорювати в'ятичів ходив князь Володимир Мономах між 1078 і 1084 роками.

991 рік. Військо з Києва під проводом воєводи Добрині й тисяцького Путяти оволоділо Новгородом (нині – Великий Новгород) і змусило місцевих язичників прийняти хрещення.

Літописи свідчили, що "Путята хрестив новгородців мечем, а Добриня – вогнем".

Але до столиці Русі не дійшов, бо невдача спіткала його під стінами Вишгорода. Місто обороняли війська з Київського, Волинського і Галицького князівств. Боголюбський зазнав нищівної поразки. Багато його війська потонуло у Дніпрі, а самого князя-невдаху через півроку у своєму замку під Суздаллю зарізали власні ж бояри.

У вересні 1514 року в околицях білоруського міста Орша відбулася грандіозна битва між арміями Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського з одного боку та Московського князівства з іншого боку.

Військом литовсько-руським командував князь Костянтин Острозький – славетний полководець, один із найбільших магнатів тогочасної України. Під його командуванням служили численні вихідці з українських і білоруських земель.

Під натиском війська Острозького важка московська кіннота відступила на багнистий берег річки Кропивни між Оршею та Дубровною і там майже вся була знищена. Атака польських гусарів довершила розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська, тривала до ночі. Втрати московського війська сягали тридцяти тисяч вояків.

Оршанська битва стала апогеєм полководницької кар'єри Костянтина Острозького – після неї він став відомим усій Європі, про його перемогу розповідалося у чотирьох брошурах, виданих латиною та німецькою мовами. Вороже військо було розгромлене, а московський воєвода Іван Челяднін потрапив у полон, де й помер.

Історії про те, скільки разів українські козаки брали участь у воєнних походах на Москву – нескінченні.

1605 року вони допомогли царю Дмитру Івановичу Рюриковичу, якого в Росію називають Лжедмитрієм І, розбити московські війська, повалити династію Годунових і посісти московський престол.

1610 року українські козаки допомогли полякам розгромити московитів під селом Клушино на Смоленщині та захопити Москву. Понад два роки після цього в Кремлі стояв польсько-литовський гарнізон.

1611 року за підтримки козаків поляки й литовці змогли взяти потужну фортецю Смоленськ.

Щоправда, штурм самої Москви, який в ніч на 11 жовтня здійснили об'єднані українсько-польсько-литовські сили, вийшов не надто успішним. Проте Московське царство було примушене укласти з Річчю Посполитою вкрай тяжке і принизливе Деулінське перемир'я, відмовившись від територій Смоленщини і Чернігово-Сіверщини.

У 1632–1634 роках Московське царство спробувало відвоювати у Речі Посполитої Смоленськ. На допомогу полякам, які встигли опинитись в облозі, прибуло 12-тисячне козацьке військо, очолюване гетьманом Тимофієм Орендаренком. Безстрашні у боях козаки неодноразово успішно виконували розвідницькі завдання. Врешті-решт, московська армія, яка тримала в облозі Смоленськ, сама потрапила в оточення і була примушена ганебно капітулювати.

За таку поразку цар Михайло Романов наказав відрубати голови командувачу Михайлові Шеїну та іншим своїм воєначальникам. Страта відбулася на очах натовпу на Красній площі Москви.

Навесні 1659 року численне московське військо вдерлося на територію козацької держави.

Із самого початку справи московитів склалися кепсько: більше двох місяців вони стояли під стінами Конотопа, марно намагаючись захопити місто. Аж поки на допомогу обложеним козакам не підійшли союзні армії Гетьмана Івана Виговського і кримського хана Мухаммеда IV Гірея. На боці Виговського билися також і 4 тисячі найманців (серби, волохи, німці, поляки).

Результат Конотопської битви відомий – московська кіннота потрапила в оточення і була винищена. Всіх полонених московитів, включно з воєводою Семеном Пожарським, кримські татари стратили. Москва не скоро оговталася від шоку. Тривалий час ширилися чутки, що цар збирається тікати за Волгу, в Ярославль.

Навесні 1918 року армія Української Народної Республіки здійснила блискавичну операцію з визволення Криму від більшовиків.

22 квітня Кримська група армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана здолала оборону ворога на Чонгарі й вступила на терени півострова.

Наприкінці липня – на початку вересня 1919 року українські війська здійснили одну з найуспішніших операцій часів національної революції. То був спільний похід наддніпрянців і галичан на Київ і Одесу.

Мета? Розгромити Червону армію на Правобережжі, визволити українську столицю та вийти до чорноморського узбережжя для відновлення військово-морської бази і встановлення постійного зв'язку з іншими країнами світу.

Основні сили Української Галицької армії розпочали успішний наступ на Київ, а з'єднання Армії УНР – на Одесу. Протягом кількох тижнів українці вигнали більшовиків із Поділля, частини Херсонщини, Волині та Київщини.

Найбільшим успіхом походу стало визволення Києва 30 серпня 1919 року. Проте, розбивши одного ворога, українці зіткнулися з іншим – білогвардійськими військами Денікіна. Спалахнула українсько-білогвардійська війна, що дала змогу більшовикам оговтатися і зрештою завдати поразки як УНР, так і білогвардійцям.

1920 року армія УНР в союзі з Польщею воювала за незалежність України та її західної сусідки. 29–31 серпня українцям і полякам довелося обороняти місто Замостя (Замосць) від 1-ї кінної армії Семена Будьонного.

Загальна чисельність українсько-польських сил становила близько 3,4 тисячі бійців при 12 гарматах і 40 кулеметах. Їм протистояли 13 тисяч червоноармійців при 72 гарматах і майже 400 кулеметах. Тобто, ворог мав величезну перевагу: в живій силі – майже в чотири рази, в артилерії – у шість, у кулеметах – в 10 разів.

Воїни Української повстанської армії, попри вкрай несприятливі обставини й багаторазову чисельну перевагу ворога, також досягали успіхів у боях проти більшовицьких каральних загонів.

30 вересня – 1 жовтня 1944 року поблизу Унівської лаври на Львівщині до 200 бійців УПА під командуванням Дмитра Карпенка протистояли 1500 бійцям внутрішніх військ НКВС, які використовували навіть танки. Українські повстанці відбили 22 атаки ворога, завдали йому тяжких втрат і вийшли з оточення. Один танк із протитанкової рушниці особисто підбив командир загону повстанців Дмитро Карпенко.

У жовтні 1944 року в районі села Лещава-Горішня під Перемишлем 500 солдатів УПА витримали 15-годинний бій проти 1400 бійців НКВС. Енкаведисти, втративши близько 200 бійців, кілька бронеавтомобілів і вантажівок, відступили. Втрати УПА – 23 загиблих, 8 поранених.

Ще масштабнішим виявився бій під Жовквою на Львівщині 22 березня 1945 року.

Бригада внутрішніх військ НКВС намагалася відрізати від волинських лісів сотню УПА "Галайда-1" під командуванням Василя Василяшка (167 бійців). Плани карателів зазнали цілковитого краху.

Українські повстанці не лише прорвали оточення, але й розгромили ворога, що втратив до 480 бійців, зокрема 38 офіцерів.

У 1992 році, одразу після краху СРСР Росія прагнула за будь-яку ціну не дати Україні створити власні Військово-Морські Сили.

Командування Чорноморського флоту чинило тиск на моряків, які присягнули на вірність Україні. Деяких офіцерів усували з посад, декого змушували подавати рапорт на звільнення у запас. Інші – не отримували чергових військових звань або відраховувалися із черги на житло.

Екіпаж сторожового корабля СКР-112, який ще у січні 1992 року присягнув народові України, вирішив діяти рішуче. Вранці 21 липня 1992 року корабель вийшов із Новоозерного (затока Донузлав поблизу Євпаторії) до Одеси під українським прапором.

Протягом 8 годин російські військові кораблі й літаки переслідували корабель. Для зупинки СКР-112 росіяни відкривали вогонь з артилерійської установки у повітря і по курсу корабля, небезпечно маневрували зі зближенням із метою таранити або завдати пошкодження, намагалися висадити на корабель групи захоплення. Однак українці щасливо дісталися Одеси. СКР-112 став першим кораблем ВМС України.