"Моя історія стосунків із флотом почалось з того, що ранком 4 квітня 2014 року мені подзвонила бабуся. Сказала: "У новинах передають, що мої діти виїжджають із Криму. Ти мусиш їх зустріти!". Вона дуже переживала в принципі за всю ситуацію із Кримом, за курсантів-нахімовців, за "її дітей", як вона казала. Це були її останні місяці світлого розуму, потім, на жаль, старість взяла своє.

Я на той момент уже переписувалась з одним хлопчиком-курсантом у "ВКонтакті". Це був Вася Огаренко. Він ще до того дав мені свій номер телефону. Після дзвінка бабусі я набрала його, він сказав, що вони дійсно виходять. Цілий день я підтримувала із ним зв'язок. Дізналась, що в Одесі хлопців приймуть у Сухопутній академії. 5 квітня вже стояла на вході до Сухопутки і дзвонила до Васьки. Він до мене вийшов, запитав, чи може привести із собою друга. Я відповіла: "Чому б і ні? Чим більше дітей – тим краще!". На що почула: "Ми – не діти".

Вася прийшов із Богданом Небилицею. Ми сіли на КП, познайомились. Я спитала, чи їм щось треба. Вася сказав, що їх шикарно прийняли, що у них все добре і вони щасливі просто нарешті бути на землях, які контролює Україна. Розповіли, що хлопців довго шмонали на кордоні, вивертали все: комп'ютери, білизну, зубну пасту. Багато речей їм не дозволили з собою вивезти. Наприклад, стенди із найкращими курсантами, якісь історичні матеріали і книги. Богдан тоді мені сказав: "У мене є проблема. У Криму лишилась любов усього мого життя Ілона. Хочу її сюди забрати".

Кричав, що його дістали всі ці журналісти і провокатори. Кричав, що мене йому підсунули якісь вороги держави. Він передав мене в руки двох інших офіцерів, а сам десь ретирувався. Це був дуже нервовий момент. Ці двоє офіцерів, на той момент – капітани 2го рангу Аркадій Степаненко та Олександр Веретельников. Ці люди стали для мене хрещеними батьками на флоті. Тоді ми говорили десь години чотири. Вони мене допитували, з'ясовували, чи не заслали мене вороги. Зрештою, мене прийняли.

У підсумку, Богдан забрав Ілону до Одеси. Вона зараз чекає на нього з полону.

До речі, Гончаренко без зброї в окупованому Криму відігнав від однієї із військових частин кілька десятків "зелених чоловічків". Просто голосом та силою волі. Я побачила ролик із цієї історією десь через три роки після того, як ми почались спілкуватись. Степаненко та Веретельников були замполітами "Нахімки". Свого часу, у 2014 році, вони перелізли через паркан, аби лишатись зі своїми курсантами та не дозволити їх ображати. На той момент – це було небезпечно. Вони вивозили курсантів, вони з ними працювали.

Богдан Небилиця – дуже норовливий та впертий хлопець. Він принциповий і дуже жорсткий. Дуже правильний. Андрій Драч – дуже закритий, порівняно із Небилицею. Драч був доволі тусовочним курсантом. Дуже симпатичний. Справжній патріот. Чітко знає – що він хоче, коли він це хоче, у якій кількості і як він цього досягне. Для нього жодних перешкод у житті існувати не може. Обожнює свою маму. Для нього родина – святе. На жаль, батько його не дочекався, він помер не так давно. Андрій дуже любить свою дружину, у них дуже теплі, партнерські відносини. Я цим пишаюсь. Не кожен молодий чоловік здатен на таке ставлення. Це для мене – показник розуму та високого інтелекту.

Сергій Попов – унікальна людина. У нього якась абсолютно неймовірна родина. Мама – божественна, вона також військовослужбовець. Дружина – скромниця і красуня, вчителька англійської мови. У них двоє дітей. Сергій поїхав вчитись у "Нахімку" із Докучаєвська. Він служив десь із рік, коли почалась анексія Криму. Він не зрадив нас всіх, вийшов з Криму і коли почалась війна – поїхав у Докучаївськ, аби забрати менших брата і сестру. Він у ролі батька, у ролі старшого і опори для родини дуже давно. Це заслуговує на повагу. Згодом його мама також виїхала сюди.

Сергій дуже дбайливо ставиться до мами, до родини, до дружини. Він – глибокий, із неймовірно стабільними цінностями. Хоча у нього такий вік, що міг би ще спокійно дурачитись. Але ні. Він дуже серйозний. Обожнює своїх синів. Він так на них чекав! На кораблях є традиція: коли у корабела народжується донька – офіцера кидають за борт. Якщо у нього народжується син, йому в офіцерській кают-компанії кожен на сніданок віддає свою порцію масла. Новоспечений батько має все масло з'їсти. У Попова – два пацана. Він з'їв багато масла!

Богдан Головаш і Вадік Костишин були першокурсниками, коли вийшли з Криму в Одесу. З ними і з їхніми одногрупниками була зроблена моя перша фотка. Богдан з першого курсу рвався комусь допомагати. Він якось відразу сказав, що в АТО його не візьмуть, але йому дуже хочеться бути корисним. Він брав участь у всіх соціальних акціях, які ми робили. Головаш і Костишин обидва – дуже соціально відповідальні.

Якось вони мені подзвонили нагадати, що скоро День захисту дітей і запитати, чи можуть вони взяти участь в якомусь заході. Тоді з їх подачі ВМС організували в центрі міста велике свято з оркестрами, з в'язанням морських вузлів, з марширування з малюками, конкурсами морських малюнків. Була дуже насичена програма. Хлопцям дуже подобалося працювати з дітьми.

Вони після цього свята дуже переживали, чи все добре пройшло і чи всім сподобалось. Пам'ятаю, тоді під час свята ще злива почалась. Справжня літня гроза. Кошенята бігали з якимись пакетами, щоб укрити дітей від дощу, намагалися ховати від цієї грози матусь із візочками.

Рома Мокряк. Людина із неймовірно сильною енергетикою. Коли Рома проходить повз, мені здається, десь обов'язково мають деренчати шибки. Він з тих, хто "відірви та викинь". Різкий. Жорсткий. Принциповий. Ніколи не підлизується. Він однаково рівно спілкується і з матросами, і з колегами свого рівня, і з колегами, які старші від нього за статусом. Це – не хамство, він не порушує субординацію. Але він завжди говорить правду, завжди говорить тільки те, що він думає і відстоює свою позицію до упору.

Рома – красунчик. Коли він іде по формі, на нього на вулиці обертаються всі, не тільки жінки, а й чоловіки. Дружина у нього – красуня і розумниця. Тато – атовець. Мама – волонтер. У Роми ще є два брати. Сім'я у них приголомшлива – яскрава, скромна, справжні українці. Ніколи нічого зайвого не скажуть і не попросять, завжди всім задоволені, не хапуги.

Ейдера я не знаю. Спілкуюся з його мачухою. Вона розвинула бурхливу діяльність, організовує виставки по Україні, робить якісь листівки. Сороку я особисто теж не знаю. Після затримання хлопців познайомилась із його сестрою, татом і дружиною. Маму бачила один раз мигцем, але вже її люблю: таких сина і доньку виховати може тільки абсолютно неймовірна жінка.

Васіна молодша сестра живе у Києві. Вона знайшла якихось людей в Москві, які за її гроші пересилають усе необхідне братові. Богданочка вранці прокинулася, їй наснилося, що її брату хочеться шоколадку, вона дзвонить до Москви і каже який шоколад сьогодні потрібно відправити братові. Це все – умовно, звичайно. Але вона змогла організувати йому доставку всього того, що він може захотіти. Це дуже складно. І це – заслуговує на повагу. Вона не сидить і чекає, поки хтось щось з'ясує чи зробить. Батько у них – неймовірний. Справжній. Бореться не тільки за свого сина, він бореться за всіх цих хлопців. Коли я запитала, навіщо йому це, він сказав: "Тонь, мій син – офіцер. Я маю відповідати рівню свого сина".

Кошенята, коли захистили дипломи, подарували мені свою форму. Один – фланку, інший – гюйс, від усього курсу – подарували тільник. Я з ними у цій курсантського формі фотографувалася. Вони ввели нову традицію – танець з мамою під час випускного. Вони люблять бути творцями чогось нового, законодавцями традицій. Наприкінці 2014 року, коли я завагітніла, діти мені сказали, що треба народжувати дівчинку. На питання "Чому?" відповіли: "Подивися, як нас у тебе багато! Навіщо тобі ще один хлопчик?".

Про ВМС можна дуже багато зрозуміти з того, як вони себе поводять у ситуації із нашими військовополоненими. Вони не відмовились від СБУ-шників, вони з першого дня вважають їх своїми. Були б там прикордонники – вони для ВМС теж були б "наші".

Коли хлопців захопили, Апарат Президента попросив зібрати список потреб від родин військовополонених. Я приїхала у штаб, попередити, що зараз ми будемо дзвонити до родичів, збирати потреби. Запитала: "Як ви дивитеся на те, що ми і потреби СБУ-шників перекриємо?". Тарасов та Каналюк на мене подивилися і запитали: "Тобто?". Вони навіть не зрозуміли, у чому суть питання. У них від початку підхід був такий, що якщо закривати кредити – то всім, якщо видавати квартири – то всім. Їхнє ставлення до особового складу заслуговує на повагу. Я думаю, країна має про це знати. Це важливо.

Мене багато дратує у цій ситуації. Я не розумію дуже багатьох моментів. Не подобається, що дехто намагається змазати статус військовополоненого. Приїжджають якісь дивні люди, які розповідають: "Ось наші політв'язні...". Так, є політв'язні. Але наші моряки – військовополонені. Це – дві різні ситуації. Не розумію, навіщо робити дешевий піар на цій темі.

Те, про що ніхто ніколи не говорить і мене це дратує – роль командування. Ніхто не говорить, наскільки гідно і красиво ці люди поводяться. Вони допомагають сім'ям і підтримують їх. Вони їх захищають. Марина Каналюк використовує всі свої зв'язки, щоб допомогти військовополоненим. Марина згуртувала групу родичів, вона з ними спілкується. Вона розбирається у міжнародному законодавстві, вона проривається через якісь бюрократичні перепони в Міністерстві оборони, в Генеральному штабі і в МЗС, щоб допомогти хлопцям. Вона – це своєрідний концентрат всього світлого і правильного в наших військових структурах. Марина каже: "Мені все одно, з яким обличчям вийду я. Мені потрібно забрати своїх людей". Таке ставлення до особового складу – безцінне.

Моє враження від поведінки полонених хлопців? Взагалі прийнято говорити, що вони молодці і тримаються добре. Вони – дійсно молодці. Але я бачу, що вони переживають. Бачу, коли вони нервують. Я знаю багатьох з них особисто і знаю давно. Я бачу, хто сміється по справжньому, а у кого – нервовий сміх. Кожен раз, коли я його бачу, коли бачу, як їм складно – у мене серце розбивається.

Навіщо мені волонтерство? Це – моя країна. Я не можу стояти осторонь. Я хочу тут жити. Я хотіла тут народити свою дитину. Я хочу, щоб вона тут жила. Чому флот? Я – одеситка. Я поважаю і люблю всіх військових. Але схиляюся перед своїми. Україна – морська держава. Якщо у нас не буде флоту – у нас не буде нічого. Крім того, у кожного має бути якесь захоплення. Хтось їздить на мотоциклах. Я не люблю мотоцикли. Я люблю кораблі. Я допомагаю ВМС. Всі вони – специфічні. Вони дуже закриті. Але якщо дізнатися їх трохи краще – не любити їх неможливо.

ВМС – це круто. Вони – біла кістка й еліта. У них багато традицій, абсолютно особливий порядок виховання, вони мислять по-іншому. У них дуже багато інтелектуалів. Мені було років 12, коли нас з мамою запросили на раут – в наш порт заходили якісь кораблі. Тоді я вперше побачила військово-морського офіцера. І я закохалася.

Мені б хотілося, щоб Україна більше уваги звертала на флот. Особливо – столиця. Особливо – Генеральний штаб і Міністерство оборони. На ВМС дивляться якось у дусі "Ви здали Крим". Нашим офіцерам прямим текстом іноді це говорять. Це не так. Просто у нас є розуміння цінності життя. Вони не почали стріляти, бо людське життя – воно на першому місці".