"Захоплення у полон наших військовослужбовців – це, безумовно, наслідок війни і агресії Російської Федерації на морі відносно України. У світі існує така річ, як імунітет військового корабля, він означає, що військові кораблі, де б вони не знаходились, підкоряються тільки законам своєї держави. Це – непорушно. Навіть буксир "Яни Капу" – це військовий корабель. Не кажучи вже про броньовані катери. Захопленням українських кораблів росіяни порушили принципи міжнародного морського права і свої власні закони. До цього військовий корабель востаннє захоплювали у 50-х роках минулого століття. Чому росіяни поставили себе у такі умови, що довелось порушувати всі можливі закони? Тому що безграмотні.

Наші катери – дуже маневрені. За ними немає сенсу ганятись. Те саме стосується буксира. Він призначений, у тому числі, і для роботи "на укол": буксир впирається у судно і штовхає його. Дірка у борту судна від невдалої роботи буксиру – зовсім не дивина у морській практиці. Росіяни намагались протаранити оцей буксир, який створений для того, аби протистояти таким таранам. Зрештою, російські кораблі протаранили один одного.

Росія не може протиставити світу дійсно потужну силу. Тому вона демонструє наглу силу. І безграмотність. Вони не зупиняються перед застосуванням зброї. Тому вони часто бувають непередбачувані у своїх неадекватних діях.

Я більше по своїй службі стикався із командною ланкою наших хлопців, які зараз у полоні. Мічман Юрій Будзило був командиром торпедолова "Херсон". Я був начальником Центру морських операцій. Коли ми обговорювали установку артилерії на "Херсоні" та відновлення його боєздатності, він сильно хвилювався. Будзило – зрілий командир. Він тривалий час командував "Красноперекопськом", який згодом став "Яни Капу". Він його відновив і поставив на ноги після повернення із окупованого Криму.

Роман Мокряк здається молодою людиною у званні лейтенанта, але він – досвідчений моряк. Він – один з небагатьох наших підводників брав участь у зануренні підводного човна "Запоріжжя". Потім він став офіцером. Разом з Богданом Небилицею я виходив під час ходових і державних випробувань на катері "Нікополь". Він тоді тільки випустився і великого досвіду не мав, але з ним було приємно служити, бо у ньому я бачив свого колегу, командира. Він впевнено управляв катером.

Якщо подивитесь уважніше на тих хлопців, які зараз перебувають у полоні, побачите, що більшість з них зробили свій свідомий вибір у 2014 році. Вони могли залишитись із Україною чи перейти на сторону Росії. Вони однозначно вирішили не втрачати власну честь, вирішили залишитись зі своїм народом та пройти весь той шлях, який очікував на Україну від початку окупації Криму.

Для багатьох окупація Криму – це було ніби втратити цілий світ. Наприклад, Володимир Лісовий, який зараз також є полоненим Росії, народився і виріс у Севастополі. Він там виріс і став офіцером. Багато хто втратив разом із Кримом друзів, які були з ними із самого дитинства, або таких друзів, які були перевірені роками служби, не кажучи вже про родинні стосунки, коли люди не можуть поїхати до батьків в Крим. Не тому, що вони мають якісь непорозуміння із питань Криму. Просто фізично – не можуть. У кожного – це індивідуально і це така історія, яка без наслідків не мине.

Російська Федерація у Криму та Севастополі від початку 1990-х своєю поведінкою постійно намагались показати нам, нібито вони – "старші брати". Росія ніколи не залишала намірів загарбати Україну. На жаль, ми просто 20 років робили вигляд, що вони такого не роблять, або що ми цього не бачимо. Це була велика помилка.

Відчуття, що щось відбудеться, у мене постійно було присутнім. Зрештою, це "щось" відбулось. Коли я ще перебував на "Гетьмані Сагайдачному", я уже розумів, що це – війна. Я думав, що у Криму будуть масштабні бойові дії. Але тоді вони не почались. Вони почались на Донбасі. Немає послідовності "окупація Криму – війна на Донбасі". Це – одне ціле. Це – єдиний замисел, який реалізовує Росія. Вона веде війну, використовуючи силові, військові методи, методи інформаційні та методи психологічні. Війна, на жаль, ще не завершилась.

Багато з нас не усвідомлюють значення свободи, волі і незалежності країни. Це – непрості речі. Вони записані в Конституції, яка для багатьох є чимось дуже далеким. Гімн і прапор – не лише слова і тканина відповідного кольору. Це – те, що має глибоке наповнення. Під час захоплення Криму навесні 2014 року, багато хто з нас зрозумів, ким він є насправді, коли перед нами постав вибір між комфортом і зрадою.

Кардинальна різниця між впливом росіян на наших курсантів у 1992 році і у 2014 році у тому, що тих, кого змусили залишитись у Криму, змусили до зради. Ті, хто у 1992 році прийняв рішення служити далі, були у моменті, коли Радянський Союз розвалився. Замість нього виникли кілька незалежних держав. Тої держави, якій давали присягу військові, більше не існувало. У 2014 році військові, які давали присягу Україні та несли відповідальність за український народ, коли почалась очевидна окупація України, не стали на захист України. Вони свідомо пішли на зраду.

У 2014 році, коли росіяни блокували наші сили, вони робили це тими методами, до яких не вдаються. Моряки так не роблять. Люди, з якими ми два десятиліття прожили поруч, в одних будинках, наші діти вчились разом, ми дружили і виїжджали на шашлики – нас отак зрадили. Для мене після 2014 року такого поняття як "російський офіцер" більше не існує. Бо у офіцера повинна бути честь. У них – честі немає. Те, що вони зробили у Криму, те що вони роблять на Донбасі – це доводить.

Не потрібно думати, що у Криму залишились лише дубові "ватники". У Криму досі дуже багато наших людей, які перебувають в окупації. Так само, як і на Донбасі. Вони всі чекають, коли ми їх звільнимо. Це – велика наша трагедія. Але ми повинні її пройти і здобути перемогу.

Коли росіяни у 2014 році опублікували інформацію про те, що "Гетьман Сагайдачний" підняв російський прапор – ми сприйняли це як відкриту брехню. Одразу у соцмережах опублікували спростування і виклали фото із українським прапором, яке робили буквально тим, що було під рукою. Зміна прапору для нас взагалі була нісенітницею. Екіпаж тоді був повністю керований. Більшість – залишились вірними присязі. Решта – після повернення "Сагайдачного" звільнились у запас і повернулась у Крим. До Криму повернулись близько 30 людей із 250 членів екіпажу.

"Сагайдачний" тоді повертався із бойової служби, із виконання завдань у складі антипіратської операції. 28 лютого ми прибули на Крит для поповнення запасів. Зв'язалися з Кримом. Ми уже знали і про блокування частин, і про психологічний тиск. Питання повернення я обговорював із призначеним командувачем ВМС України Денисом Березовським.

Встиг із ним поспілкуватись стосовно подальших дій "Сагайдачного". Ми обговорили можливість залишатись на Криті, поки в Україні та Криму не з'ясується ситуація. Ми навіть порахували, на який час перебування у грецькому порту нам вистачить ресурсу. Вийшло, що ресурсу вистачить десь на 10 діб, я сказав, що за цей час нічого не зміниться, тому треба повертати корабель в Україну.

Березовський визначив, що корабель має повертатись в Одесу.

1 березня, Березовського призначили командувачем ВМС України. Я відправив йому шифровку для затвердження повернення в Одесу. Відповіді не отримав.

2 березня Березовський зрадив. Ми не очікували того. Це був дуже потужний удар по українському флоту, який Росія нанесла умисно, щоб повністю зруйнувати авторитет флотського керівництва. У подальшому це дозволяло росіянам впливати на ситуацію. Флот обезголовили на самому початку, і адміралу Гайдуку було практично неможливо відновити систему управління.

На момент прийняття рішення про повернення "Сагайдачного" можу сказати, що Березовський і не думав про зраду. Це був адекватний адмірал, який приймав рішення, які мене повністю влаштовували як українського офіцера. Потім уже, після його зради, мене викликав міністр оборони. Доповів міністру ситуацію, він затвердив повернення в Одесу. Але маршрут, той про який доповідав Березовському, я кардинальним чином змінив уже коли ми вийшли в море і втратили зв'язок із берегом. Мав підозри, що від Березовського росіяни могли дізнатись, яким чином я планую повернутись в Україну.

2 березня зі мною зв'язався адмірал Юрій Ільїн, який на той час був уже відстороненим начальником Генштабу. Він перебував в Криму. Він тоді у телефонній розмові мені пояснював, що не потрібно загострювати конфлікт і, в тому числі, пояснював, що це – штучна ситуація і братні народи не мають застосовувати зброю один проти одного. Але я чітко усвідомлював, що якщо виникне ситуація, у якій потрібно буде застосувати зброю, то зброя буде застосована. З командиром корабля ми пропрацювали різні варіанти розвитку ситуації. Слава Богу, під час переходу зброю нам застосовувати не довелось.

Я не бачив, щоб Україна як держава щось активно робила у Севастополі. Це місто було заповідником Радянського союзу по всьому регіоні країн СНД. Позиція військовослужбовців Чорноморського флоту Російської Федерації там завжди була більш впевнена, ніж позиція українських військових. Вллада міста виділяла росіянам кращі земельні ділянки під житло для їх військовослужбовців, а українських військових розселяли десь на околицях. Зарплати росіян переважали наші зарплати у 10, 20, а бувало – і в 30 разів. Їхні навчальні заклади виглядали значно краще за українські.

Багато військових, коли ми виходили з Криму у 2014 році, навіть не задумувались, куди ми йдемо. Нас хвилювали лише наші сім'ї. Ми їхали, не знаючи, куди саме. Часто було так, що ми домовлялись про те, де розташувати людей, уже коли вони були в дорозі. Для багатьох військових питання вибору тоді не стояло: можна лише залишитись із Україною, все інше – це неможливо. Ми просто йшли. Я дуже пишаюсь, що у нас такий колектив. Я пишаюсь тим, що у нас – такі родини. Дружинами наших військовослужбовців я захоплююсь навіть більше, ніж офіцерами. Дружини пішли за чоловіками у невідоме і неспокійне. Вони пішли за ними, кинувши все, що вони мають: квартири, роботи, прилаштованих на навчання дітей. Все.

Флот у дуже складних умовах зробив важливий крок для власного розвитку. У 2014 році нормального забезпечення Збройних сил в Україні не було. Росіяни тоді зваблювали нас якісною і зручною формою, зарплатою, на порядок вищою за нашу, харчуванням. Нам пропонували вибір: лишитись у Криму, де нам обіцяли зарплату, комфорт, повагу суспільства і повне забезпечення, або кинути все і виїхати у незнайомі міста. Аби лише повернутись в Україну. Я дуже вдячний, тим молодим хлопцям-курсантам, які тоді зробили вибір на користь України. Вони дійсно майбутнє флоту із іншим ставленням до всього. Зараз ці курсанти уже самі офіцери. Вони уже займають командні посади.

У системі ВМС стались дуже великі зрушення. У тому числі – і після Криму. Не можу сказати, що людина повністю стала у центрі нашої системи. Все ж менталітет дуже довго змінюється, це я навіть спостерігаючи за собою кажу. Але ми вже починаємо змінювати систему управління. Ми розуміємо, що людина, як професіонал, може зробити багато. Але навіть найкращий професіонал не зробить більше за те, на що він налаштований, особливо – якщо він не зацікавлений щось робити. Це – закон: людина не робитиме більше того, на що вона замотивована. Тому треба ростити професіоналів і мотивувати їх. Ми намагаємось робити так, аби у людей були умови робити те, що вони можуть і хочуть, у найкращій спосіб.

Флот – це не кораблі, це – люди на цих кораблях. У нас є флот, бо є такі люди. Хочете зрозуміти, на що здатні українські ВМС – подивіться на наших полонених моряків. Вони діяли блискуче! Я хочу сказати від імені командування флоту, від імені офіцерів, від імені командирів кораблів, від всіх, хто знає, що таке дії на морі: вони діяли круто! Вони зробили навіть більше, ніж було потрібно. Вони – приклад дуже високого професіоналізму та витримки. Те, що вони не застосовували зброю – це було єдине правильне рішення. Ми тут це усвідомлюємо повністю. Вони зробили виважені кроки під час виконання завдань у дуже складних умовах, коли сила противника є значно більшою.

Всі полонені хлопці – спеціалісти високого рівня і вони показали, на що спроможні. Вони показали дуже високо витримку під час перебування у полоні. Ми на них дуже чекаємо вдома. Вони пройшли багато. Нам, навіть з позиції досвіду, конче необхідно з'ясувати усі обставини їх захоплення і дізнатись, як їм вдалось зробити те, що вони зробили. Це – дуже важливо, аби їхні колеги навчились застосовувати такі самі прийоми. Ми дуже високо оцінюємо їхній професіоналізм та командирські якості. Дуже важливо, щоб вони це розуміли".