"Чому нам було не все одно, коли почалась анексія Криму? Ну, по-перше, ми давали присягу Україні. По-друге, я виріс у своїй країні. Взагалі не розумію, як можна Україну взяти і обміняти. На що б там не було. Не можу собі уявити, як можна служити під прапорами іншої держави. Навіть думки не було там залишитись. Я не міг вчинити інакше ніяк. Втім, як і всі, хто тоді вийшов. Я з багатьма спілкуюся, з тих, хто з нами з "Нахімки" вийшов. Всі кажуть, що ані на грам не розчаровані.

Момент з гімном України для нас був не те, що несподіваний ... Ми з Богданом Небилицею на той момент продумували багато різних варіантів подій, які можуть статися. Думали, як на них можна відреагувати. Заспівати гімн – це був просто один з варіантів. Ми про ці наші плани із протидії нікому особливо не розповідали.

Казарми у нас були, але на той момент я з двома однокласниками знімав крихітну кімнатку, де ми жили. Там було два ліжка і одне розкладне крісло. Ми втрьох там нормально поміщались. Курсантам же головне, щоб було де відпочити. Після того, як всі вже розділились по різні боки уявлень про країну, ми більше взагалі не залишалися в "Нахімці".

Наш начальник академії просто попросив нас приходити на ранкове шикування, аби він міг переконатись, що з нами все добре. Так що ми зранку приходили, шикувались і він нам казав: "Можете займатись своїми справами. Якщо вам гидко тут перебувати – я вас чудово розумію". Просили нас просто бути на зв'язку і не потрапляти ні в які історії. Ось тоді в нашій крихітній кімнатці почали жити людей 10-12 курсантів. Спали майже по черзі, але зараз це навіть весело згадувати.

Були наші курсові офіцери, які перевдягли російську форму. І вже у російській формі нам постійно намагалися віддавати якісь накази. Ми їм говорили: "А ви хто такі? Подивіться на свою форму і на нашу. Ми не підкоряємося офіцерам Російської Федерації". Один з наших офіцерів намагався нам кричати, що ось він, мовляв, подзвонить у Київ, доб'ється, що нас судитимуть за невиконання наказів. Я сказав: "Якщо Ви туди зателефонуйте, швидше за все, судитимуть Вас, а не нас. Коли вони дізнаються, у формі якої країни ви нам віддаєте накази, і чому ми їх не виконуємо – все буде зрозуміло".

Вони трохи покіпішували, але це було буквально перші кілька днів. Потім – заспокоїлись. Зрозуміли, що так вони тільки показують всім іншим, що для нас вони – ніщо. Далі вони просто робили вигляд, що нас немає.

Що відчули, коли виїхали? Важко сказати. Українського телебачення на той момент в Криму вже не було, було тільки російське. Пропаганда нас накручувала, що на материковій Україні нас посадять за те, що Крим захопили. Розповідали, що якщо ми залишимо свою частину – будемо зрадниками. Ми тоді подумали, і вирішили, що краще вже сидіти в тюрмі на рідній землі, ніж служити під чужим прапором.

Коли ми проїжджали їх митницю, нас дуже довго там тримали, перевіряли всі речі, аж до флешок. Коли під'їхали вже до наших КП, там нас зустріли нормально, військові помахали нам, мовляв, нарешті мужики, ви прорвалися! Ми здивувались. Це була абсолютно не та зустріч, на яку ми чекали.

В Одесу ми приїхали вже за північ. Нас одразу розподілили в Академію сухопутних військ. Нас там зустріли урочисто – всі курсанти були вишикувані, незважаючи на пізній час. Ми ще казали: "Навіщо ж пацанів мучити? Поспати через нас не дають". Ми ж, як військові, дуже розуміємо, як це воно. Ми у них довго жили, практично весь 4й курс. Викладачів своїх на той момент у нас ще не було. Їхні офіцери брали нас під своє крило і вчили сухопутній справі, щоб нас чимось зайняти. Але це теж було цікаво, ми щось нове спробували.

До 2014 року ми ж вважалися братніми народами і ніхто, впевнений, не припускав, що ось так все може статися. Того ранку, коли нас підняли із початком захоплення, Російська Федерація в моїх очах одразу впала дуже сильно, практично нема куди нижче. У той момент у мене в голові стерлися всі попередні уявлення про світ.

З тими друзями, хто вирішив залишитися у Криму, я спілкувався тільки перші кілька місяців після того, як ми вийшли. Потім ми якось загубилися. Спілкування було у стилі "Як справи? – Нормально". Більше якось і поговорити не було про що. Згодом у них ще й думки та уявлення почали змінюватись, вони несподівано почали вірити в ту пропаганду, якою їх у Росії докручували. Говорити з ними стало якось настільки незручно, що спілкування саме собою припинилося. Тільки в новинах іноді дізнаємося, що з ким відбувається. Але ми ж не знаємо, правдиві вони чи ні.

З першого курсу ми разом вчилися з Андрієм Драчем і Богданом Небилицею. Це – найближчі мені люди, з тих, хто був у Криму. З ними ми виходили з Криму. З Небилицею завжди були близькими друзями. Ми з ним в деяких аспектах дуже схожі. Тому, напевно, нас і розділили по різних місцях служби. Тобто, ну нічого такого страшного, коли ми разом, ми не робим. Небилиця – веселий хлопець. Можна навіть сказати – доросла дитина, що і зі мною теж часто буває. Коли ми сильно втомлюємося, то робимо щось таке, що дорослим людям, яким уже по 25 років, робити якось несолідно. Це не означає, що ми дурні – це просто як момент.

Коли ми під час навчання на 1-2 курсі жили постійно на території Академії, треба було вигадувати щось, щоб розвеселитися. Ми багато різного творили тоді. Мабуть, з того, що можна розповісти людям, немає нічого, але весело нам було часто! Багато жартів – вони були чисто військові, цивільні не зрозуміють. Але військові все одразу зрозуміють і з того, що я вже розповів.

Андрій Драч – теж хлопець веселий. У нього навіть своєрідне почуття гумору є. Ми служили всі разом, але у нас завжди були якісь свої маленькі найближчі групки. От моє угрупування – це Небилиця. З Драчем ми просто служили разом. Драч хотів служити. Спочатку його теж в Одесу призначили, а потім він пішов у СБУ. Йому це подобалося і його там все влаштовувало. Чим конкретно він там займався, він, звичайно, не казав. Просто розповідав, що знайшов своє місце служби.

Андрій Шевченко – я його теж добре знаю, тому що з ним служив. Мій колишній командир – це капітан 2-го рангу Денис Гриценко. З цими людьми я добре знайомий. Взагалі, по службі перетинався майже з усіма, хто зараз захоплений росіянами.

У плані ставлення до України – воно у всіх полонених хлопців дуже конкретне. У мене навіть думки не виникає, що вони коли-небудь зможуть зрадити нашу країну. У цьому плані – вони дуже чітко бачать напрямок руху. Коли ми виходили з Криму, у нас всі думки були тільки про те, щоб залишитись в Україні. Ми цього хотіли, ми це обговорювали. Хоча, коли ми виходили з Криму, думали, що нас на материковій Україні за щось, але точно одразу посадять.

Щоб вести себе так гідно, як поводяться наші військовополонені моряки – достатньо просто патріотизму. Патріотизм – взагалі крута штука, дуже багато сил додає в деяких ситуаціях. Знати, що тебе люди не забувають, що на тебе чекають – мені б це додавало сил. Чи надає це сил хлопцям – у них самих запитаєте, коли їх нам повернуть!"