"Я з дитинства захоплююсь флотом не тільки військовим, а і торгівельним. Батько порадив все ж вступати до військово-морських сил. Спочатку вирішив себе спробувати у сухопутних військах. Хотів зрозуміти, чи військова справа для мене чи ні. От коли вже розпочав навчання, коли там пройшов курс молодого бійця, зрозумів що це – важко, але це все можна пройти і витримати. Впевнився, що потрібно поступати до академії ВМС.

Хоча моря я до того ніколи не бачив, але зрозумів, що це – для мене. Зараз я не шкодую, що обрав саме такий шлях. У 2011 році по закінченні Сумського військового ліцею вступив до Академії ВМС. Тут провчився до 2014 року. Потім стались ті події, які стались і нас передислокували до міста Одеса, де ми продовжили навчання. Сумчан на моєму курсі було більше за всіх. Всі ж знають, що наших 24 моряка полонили, серед них є мій земляк – Богдан Небилиця, командир "Нікополя". Ми з ним разом поступали і разом навчались в Академії ВМС.

У 2016 році я закінчив навчання, отримав лейтенантські погони, отримав кортик ВМС ЗСУ та кортик Італії, яка надається тільки одному випускнику на рік. Ще коли я був курсантом ВМС, проходив стажування на італійських кораблях, за що вже в кінці навчання отримав цю винагороду від військового аташе Італії.

Перший раз у своєму житті я опинився на кораблі під час практики на першому курсі. Для мене це було щось несподіване. Тоді я зрозумів, що корабель – це не просто слово, а щось значно більше. Так, теоретично до того нам це розказували. Але одне діло – послухати все в теорії. Інше – відчути самому на практиці, коли ти сам поринаєш у це життя, коли починаєш розуміти, що від кожного члену екіпажу залежить загальний успіх. Взагалі корабель – це не те, що пишуть у книжках. Корабель – це жива істота. На ньому є екіпаж, який за ним доглядає і його підтримує. Коли є екіпаж – є і корабель.

Флот – дещо відрізняється від того, що ми звикли бачити і думати про нього. Але всі ми розуміємо, що зараз один із найважчих періодів для ВМС після історії із Кримом. Ми всі розуміємо, що від нас потрібно не просто виконувати свої обов'язки. Ми маємо робити значно більше, аби зберегти і відродити ту славу ВМС, яка була на початку їх заснування.

Коли я починав службу, розумів, що служитиму на кораблях. Але навіть приблизно не уявляв, як все складеться. Після виходу з Криму кардинально змінилось моє ставлення до нашого північного сусіда Російської Федерації. Раніше ми вважали, що це – наші брати-слов'яни. Але після 2014 року стало ясно хто є хот. Я не кажу, що всі росіяни – наші вороги. Як казав один офіцер – росіяни велика нація, а не навидіти треба москаликів. Вони відрізняються від росіян. Москалики – це ті, що бігають і кричать, що Російська Федерація – найкраще, що є у світі.

Коли у 2014 році відбувалось захоплення Академії, ми всі дуже переживали. Не могли зрозуміти, що саме відбувається. Не всі наші командири мали чітку думку про те, що далі буде відбуватись. У той день, коли відбулась зміна прапорів уже все, в принципі, було ясно. Але ми все одно не могли повірити, що це все відбувається на наших очах.

Потім, коли закінчили оцю процедуру зміну прапорів і виконання гімну, ми вирішили показати, що не всі були на тому плацу, не всі хотіли перейти на службу до Чорноморського флоту Російської Федерації. Ми хотіли показати, що у Криму і Севастополі є військовослужбовці і курсанти, які залишились вірними своїй присязі і готові надалі виконувати свої обов'язки. Це ми вирішили продемонструвати виконанням державного гімну. Саме виконання пролетіло на одному подиху. Коли ми після цього зайшли в казарму, багато хто з курсантів, з чоловіків, почав плакати – розуміли, що ми вже втратили, все, що мали до цього моменту.

Ми вийшли на материкову Україну через два тижні. До того ми ще були у Севастополі, продовжували жити у тій же казармі, в одному кубрику, спали один біля одного, разом ходили на навчання. Просто вони кожного ранку на своєму плацу піднімали російський прапор, а ми – прапор ВМС України. Ми спілкувались між собою. Але вже було видно, що всі поділились на два табори: тих, хто залишився за Україну і тих, хто перейшов на сторону Російської Федерації. Ми намагались між собою цю тему не обговорювати, та все одно все було зрозуміло.

Протягом двох тижнів з нами дуже активно проводилась робота щодо переманювання до служіння у російському Чорноморському флоті. Нас під різними приводами збирали у класах, у казармах, на плацах. Намагались розказувати, як добре служити у російському флоті, обіцяли нам золоті гори, стрімкий кар'єрний зріст та службу на кращих кораблях ЧФ РФ. Але ми відразу намагались їх не слухати та просто залишали ці збори.

Я радий, що мої товариші, які виїхали – вони не зламались. Радий, що вони усвідомили, що вони – військовослужбовці і мають бути вірними присязі. Саме на маємо курсі – більшість виїхали. Нас виїжджало 5 курсів і саме третього курсу, на якому я тоді навчався, виїхало найбільша частина.

Було важко. Я дуже радий, що тоді мої друзі витримали оцей період, поки ми чекали, що волонтери організують збір грошей та транспорт. Сам виїзд із Севастополя пройшов без проблем. Нас супроводжували патрульні ДПС Російської Федерації. Проблеми виникли при під'їзді до КПП в Армянську. Нас там затримали на 6 годин. Спочатку – під приводом, що це просто огляд особистих речей, перевіряли сумки, ноутбуки, флешки. Зрештою, все звелось до того, що нас просто тримали там, знущались. Якимось уявленням про військову честь у росіян навіть і не пахло.

Моя найбільша перемога над собою за весь час – те, що я не зламався і не перейшов на бік окупантів і ворогів з Російської Федерації. Було важко. Я розумію, що пройшов той шлях. Зараз ставлю перед собою нові цілі, яких потрібно досягати. Але зараз я вважаю саме це – своєю найбільшою перемогою.

Що з Богданом Небилицею, що з Андрієм Драчем ми разом навчались у військовому ліцеї у Севастополі, закінчили його і потім разом зі мною вступили до Академії ВМС. Що один, що другий – можуть підтримати. У нас бувало багато скрутних хвилин. Вони були командирами наших відділень, на них можна було покластись, до них завжди можна було звернутись і вони завжди допомагали. При чому – допомагали із щирістю.

Богдан Небилиця дуже добре знає морську справу, дуже нею захоплювався. Андрій Драч – всебічно розвинутий. Багато у чому може допомогти. У нашому колективі взагалі була потужна згуртованість. Якщо виникала якась проблема – одразу намагались її вирішувати.

Небилиця і Драч – це люди, які вже реалізувались. Вони – справжні чоловіки, які впевнені у собі, розуміють, що таке життя. Вони – справжні офіцери.

Якби я опинився на їх місці, я би діяв так само. Наші військовослужбовці, які були захоплені росіянами, йшли на наших кораблях. Корабель ВМС – це та частинка території України, яку ми повинні захищати. Вони не порушували ніяких кордонів, дотримувались міжнародних домовленостей, йшли до своїх портів і не застосовували зброю".