"Ми – 2741 військовослужбовець – вийшли з окупованого Криму. Ми зібрали навколо себе понад 14 тисяч особового складу Військово-Морських сил. Ми пережили зраду, підкуп та інші неприємні моменти. Це страшно. Тому з Україною лишились дуже ідейні люди. Не дай Боже кому-небудь у Сухопутних військах чи Повітряних силах відчути – як це, коли заходить російський представник, і каже: "Ми даємо вам гроші і блага для ваших родин. Вирішуйте".

У такій ситуації перед людьми ставиться вирішальний вибір і вони роблять його силою своєї волі. Офіцерська та матроська честь для 2741 військовослужбовця ВМС не залишила їм жодного вибору – вони присягали Україні, значить – Україні і служитимуть. Тому зараз основа кадрового складу флоту сформована з особливою ідеологією – ідеологією нескорених.

Я поважаю критику, але конструктивну. Конструктивна критика, зазвичай, надходить від небайдужих до питання людей. Ми живемо у демократичній державі, де конструктивна критика – це двигун прогресу. Якщо ми не будемо конструктивно, незаангажовано критикувати чинні засади державного правління – вони не будуть змінюватися на краще. Звісно, якщо влада розглядає будь-який голос від професіоналів справи як "голос Кремля", а будь-які дії, продиктовані бажанням зробити справу краще та отримати конкретний результат – як "дії агентів Кремля", то сам себе починаєш питати "А чому так?".

Я – людина системи. Система у нас дуже жорстка. Вона перемелює і викидає. Якщо у ній знаходяться дві-три особи, які їй протидіють, то, природно, система цих людей перемелює. Але якщо ми бачимо, що система бюрократично консервативна, її потрібно змінювати, інакше бюрократія, через велику кількість паперів і роздутих штатів, завжди породжує корупцію. А корупція завжди породжує зраду.

На моє глибоке переконання, чим простіше управління – тим воно ефективніше. Завуальовані пафосні фрази на тригодинних нарадах у відомствах – це шлях в нікуди. Це – токсичність управління. Цей елемент потрібно прибирати. У сучасному світі реагувати на виклики треба швидко і адекватно. Систему потрібно змінювати.

Росіяни роблять все правильно для своєї країни. Вони роблять все, щоб захистити свої інтереси. Прописують це у своїх стратегіях. А що робимо ми? Ми давно повинні зрозуміти, що першочергові інтереси України – це інтереси саме України, українського народу, а будь які прагнення: європейські та інші – це другорядні пріоритети!

Президент України повинен чітко розуміти, що море для нашої країни – це благо. Це шанс стати світовою державою, а не лише регіональним гравцем – аутсайдером світової політичної гри. Стрибок у розвитку України можливо зробити лише через море – через вільний вихід до будь-якого куточка світу, до будь-якої країни!

Наші Чорне і Азовське моря – значний відсоток економіки держави. Море – це не пляжик влітку, а стратегічний ресурс. Тому давайте дивитися на море з точки зору державних інтересів. Флот – це дорого, ніхто не сперечається. Але вихід до моря – це набагато дорожче. Немає флоту – немає моря. Немає моря – немає збалансованої економіки, а значить – немає держави.

Україна повинна стати другою на Чорному та Азовському морі морською державою після Російської Федерації. Це має бути наша стратегія. Ми повинні розуміти, що у Азово-Чорноморському регіоні ми маємо бути другими після Росії за корабельним складом (це бажано, але не принципово, принципова лише якість). За інноваціями і технологіями ми повинні сильно випереджати росіян. Тільки це – реальний шлях досягання паритету. Який має бути побудованій на поєднанні можливостей прямого і непрямого реагування на загрози з одночасною обов'язковою спроможністю постійної військово-морської присутності країни у цьому регіоні. Україна це може – у нас є багато тих, хто здатний створити і втілити цю ідею у життя.

Як змінився флот за останні п'ять років? Ми абсолютно змінили бачення. Ми позбулися принципу, що флот – це кораблі, які невідомо нащо потрібні, вони просто повинні бути, щоб можна було вийти в море. Ми змінили ідеологію. Ми доукомплектовали стратегію розвитку. Ми чітко розуміємо, що хочемо отримати через п'ять, через десять років. У нас тепер є бачення майбутнього флоту, чого до цього не було ніколи. Зараз ми знаємо, чого хочемо і маємо план, як цього досягти. Найголовніше – ми знаємо, для чого все це робимо і що хочемо захистити.

Я аналізувала проблемні моменти Харківських угод. Ми не давали стовідсоткової гарантії, що через них будуть проблеми. Але ми фіксували порушення російським Чорноморським флотом українсько-російських угод. У 2014 році вони порушили угоди між нашими країнами не раптово. Порушення були завжди. Було нарощування сил, про яке ми доповідали. В останній рік перед анексією – воно було інтенсивнішим. Ідеологія дій Росії було давно зрозуміло. Фахівцям – так точно. Ми доводили цю інформацію до Міністерства оборони, але у політиків були свої погляди на розвиток ситуації.

Я працювала у російсько-українській міждержавній комісії. Моя робота полягала в аналізі виконання Росією тих договорів, які вони підписали з Україною щодо Чорноморського флоту у 1997 році. Зараз вся ця тема не має сенсу. Але з неї потрібно винести один урок:

Підрозділи ЧФ РФ були розкидані по всій території Криму. Вони спокійно пересувались півостровом. Вони здійснювали пересування своєї техніки поза місцями своєї дислокації. Їм потрібно було якось існувати. Підвезення продуктів і озброєння здійснювались не всередині їхніх закритих гарнізонів. Якщо іноземне формування розташоване за закритим парканом, за аналогом американських військових баз, тоді можна говорити про щось. Інакше – порушення інтересів України будуть постійними.

У нас з росіянами була підписана угода про базування їхнього флоту на території нашої країни. Іноземного для України флоту. Природно, ми повинні контролювати чисельність їх озброєння. Якщо вона збільшується, якщо вони починають застосовувати це озброєння проти третьої країни – Україна автоматично втягується у війну. Все це повинно регламентуватися.

У базових угодах не було основного: мети перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Мета яка? Демонстрація присутності? Контроль Чорноморського регіону? Захист інтересів Російської Федерації всіма способами, включаючи збройні? Це важливо. І цього не було зазначено. Якщо мета – захист інтересів Росії, то пускаючи чужий флот до себе, Україна підписує собі смертний вирок. Тому що це означає, що у разі застосування зброї ЧФ РФ, Україна не проти, якщо прилетить удар у відповідь по пунктах базування ЧФ РФ. По нашій землі.

Я дуже любила Крим. Я дуже люблю Крим. Але люблю той Крим, який був раніше. Для мене вихід з окупованого Криму виглядав так: все, кінець. Більше жодної хвилини я тут жити не можу. Зібралися – і вийшли. З валізою. Тільки дитину забрали. Усе. У тому вигляді, в якому Крим є зараз, він мені не подобається.

Кажуть, що загарбники штабу в Криму боялися будь-яких дій з мого боку. Напевно, що так і було, бо вони знали мої погляди на чисельних перемовинах в попередні роки. Вони мене поважали як професіонала, який має чітку позицію і вміє її відстоювати. Я завжди мала свою яскраво виражену державну позицію, яка була побудована на відповідності закону будь-яких дій і принципах моралі та гідності.

Щодо наших військовополонених моряків я теж маю свою принципову позицію. Можна було чекати, поки у відношенні військовополонених почнуть діяти якісь державні інститути. Але ми розуміли, що в перші два тижні потрібно було зробити для них максимум можливого. Тому що, коли включиться інерційний бюрократичний державний інститут – це може не піти їм на користь. Ми почали робити, ми робили все що могли. Вже на другий день ми почали комплектувати документи для Страсбурга, ми зайшли на суди ООН.

Як для мене виглядали "зелені чоловічки"? Я – людина військова. Для мене вони – незаконне збройне формування. Мені не треба думати, чиє воно – чи це представники Росії, чи це якісь сепаратисти. Це – незаконне збройне формування. Є інструкції, за якими визначені державні інститути повинні були з ними діяти. На той момент, діяв закон України "Про боротьбу з тероризмом", і для мене представник незаконних збройних формувань – терорист. А терориста треба нейтралізувати. Головна відповідальність за це лежала на Службі безпеки України. ЗСУ у антитерористичних операціях лише виконує окремі завдання.

На той момент, ключову роль мали виконати СБУ і МВС. Тому що Збройні Сили не можуть застосовувати зброю всередині країни. Для мене це – зрозуміло. З цим питанням треба розбиратися. Науково. Потрібно розбиратися, чому ця ситуація сталася, хто в якій ролі там виступав і чому свої ключові ролі не виконали ті, хто мусив їх виконати.

Навіщо нам держава, у якій немає людей? Навіщо нам армія, у якій немає людей? ВМС – це не кораблі. ВМС – це люди, які створюють кістяк, нав'язують певну ідеологію. Це люди, які можуть провести дієві реформи, які знають, куди вони рухаються у питанні розвитку ВМС. Це люди, які хочуть служити у ВМС. Держава має забезпечити цим людям соціальний пакет, соціальну увагу, зарплату і подякувати за те, що люди вийшли з Криму. Так ось: не подякували досі.

Звинувачувати флот в тому, що він здав Крим – неправильно. Я пишаюсь тим, що флот вийшов. Це було дуже круто. Тому що СБУ і МВС, які на той момент були головними та мусили проявити ініціативу, її не проявили.

Україна не забуває про наших військовополонених. Вони – українські військовослужбовці. Вони виконували свій обов'язок. Хтось його виконує на Донбасі в ООС. Зона нашої відповідальності – Азово-Чорноморський регіон. Вони виконували поставлене завдання. Вони потрапили у полон. Так вийшло.

З цього треба робити висновки, треба щось змінювати, щоб мати можливість адекватно реагувати на ті загрози, які у нас склалися у Керченській протоці. Сухопутні війська ще можуть суцільно оборонятися від супротивника в лісі або в полі, якщо все в порядку, то в них завжди є тил, є своя земля! У моряків немає свого моря. Загроза з боку ворога – поруч завжди. Потрібно думати на два кроки вперед і бути готовим дати їй належну відсіч.

Ми працюємо над тим, щоб про наших полонених знали і пам'ятали. Наші військовополонені моряки набагато більш освітлені у ЗМІ, ніж військовополонені з Сухопутних військ. Наші західні партнери нас підтримують. Ми досягли хорошої динаміки в судах – і в європейських, і в ООН.

Основна біда нашої системи у тому, що ніхто не звик займатися людьми. Це стосується і тих, хто був в АТО, і тих, хто зараз бере участь в ООС. Якщо людина зникла або потрапила у полон, на неї треба оформити пакет документів, якими потім користуватимуться його підрозділ у міжнародних судах, а його родичі – для отримання виплат. Тому ми втрачаємо людей, сім'ї не знають де вони, бігають по інстанціях, вибивають якісь соціальні пакети, судяться з командирами військових частин. У цьому треба наводити порядок. Це потрібно, щоб уся система працювала. Тому ми одразу змінили підхід у ставленні до наших полонених.

Головне у ВМС – не система. ВМС – це люди. Люди мають бути первинні у всіх Збройних силах. Що би не говорили наші військовополонені, що би російські ЗМІ про них не писали – ми розуміємо, що це робиться під тиском країни, яка тримає їх у полоні. Ми пам'ятаємо про наших полонених. Наше завдання – повернути їх сім'ям якомога скоріше".