"Я сам корабел. Все моє становлення як спеціаліста і як командира відбувалось на кораблях. З лейтенанта до капітана 3-го рангу, командира корвету "Луцьк". Я був його четвертим командиром з моменту введення до складу Збройно-морських сил України.

На той момент він був одним із найбільш ходових корветів, який брав участь і в міжнародних навчаннях, і в заходах бойової підготовки, і під час перевірок бойової готовності частин ВМС. Це – корабель, який постійно був у русі. Не було такого місяця, щоб він не виходив у море і не виконував поставлені завдання.

Потрібно пам'ятати, що Україна – морська держава. Протяжність морського кордону і вплив морських шляхів на нашу економіку – все це важливо. Для того, щоб Україна була морською державою, щоб вона могла розвиватись, потрібно, щоб зростала економіка. Для цього, у свою чергу, потрібен захист морських кордонів та розвиток морських комунікацій. А для цього Україні потрібні Військово-морські сили.

Зараз у нас бойове ядро – це катери. Для того, щоб забезпечити обороноздатність країни та охорону узбережжя, достатньо "москітного флоту" – швидкохідних і маневрених катерів. Це тільки перший крок. Щоб забезпечити охорону державного кордону, місць добування нафти та газу, наші родовища, необхідні кораблі класу "корвет". Щоб забезпечити судноплавство морськими комунікаціями, необхідні корвети, вони мають більшу автономність.

Зараз у нас переважає катерний флот. Він не передбачає розподілу по бойових частинах. Командир катера уособлює у собі і штурмана, і спеціаліста з озброєння, і зв'язківця, і артилериста – все в одному. Зараз необхідно готувати офіцерів, які будуть мультизадачними і будуть хорошими командирами. Для того, аби підготувати одного такого офіцера, потрібно мінімум п'ять років служби на кораблях після закінчення навчального закладу.

Коли спілкуєшся з курсантами, у першу чергу розумієш, що це – військові, що це – особистості. Я ставлюсь до них так, як мені хотілось би, щоби ставились до моїх дітей. Чим більше вони тут, в Академії, вивчать, чим краще вони тут будуть підготовані – практично і теоретично, тим легше їм буде у подальшому служити та опановувати офіцерські посади.

Сьогодні українські курсанти, які проходять практику на кораблях під час міжнародних навчань на посадах дублерів командирів військових частин, показують себе із дуже позитивної сторони.

Під час заходів з міжнародного співробітництва курсанти залучаються або на курсах навчання, або на комп'ютерних навчаннях на навігаційних тактичних тренажерах. Там вони показують себе на найвищому рівні. Наші курсанти не гірші ані на йоту. Офіцери, які випустились у 2014 році, практично всі зараз займають командні посади флагманських спеціалістів чи командирів.

Курсанти, які у 2014 році вийшли з Криму, практично всі розказували, що психологічно найважчим для них було дивитись, як їхні друзі побігли ставати в чергу за російською формою. Без огляду на всякі моральні принципи. Навіть ті, хто був родом з материкової України, у кого тут лишились батьки. Бачити, як люди зраджують – це було найскладнішим не лише для курсантів, а і для офіцерів.

Захоплення росіянами Криму сталось не спонтанно. Інформаційна накачка людей почалась набагато раніше. У 2014 році це просто стало явним. Перед тим, як починати бойові дії, завжди проводиться інформаційно-психологічна операція. Хто її виграв – той виграв війну. Це – просто тактика. Населення вирішує все. Перемагає той, хто може краще на нього вплинути.

Я тоді працював у штабі ВМС. Я – свідок того, що відбувалось у командуванні військово-морських сил, та у всіх підрозділах, звідки я був компетентний отримувати інформацію. Вся та "місцева самооборона", яка блокувала частини, не була ані "місцевою", ані "цивільною самообороною". Військові без розпізнавальних знаків – це були не лише військовослужбовці Чорноморського флоту, а і кадрові військові, які були завезені з материкової Росії.

У 2014 році ми мали добре проведену інформаційно-психологічну операцію порушення системи управління і зв'язку ВМС України. Була операція із блокування частин ВМС російськими військовослужбовцями із залученням цивільних осіб. При цьому місцевих жителів там була незначна частина – багато хто також був завезений із материкової Росії. Навіть по контрольних питаннях було видно, що вони міста не знають взагалі.

Українські правоохоронці, завданням яких було зупинити це, просто стояли в стороні, спостерігали і по них було видно, що вони вже визначились, яку сторону займають. Було багато військових, перевдягнених у цивільний одяг. До 2014 року деякі заходи бойової підготовки та навчання проводились спільно із Чорноморським Флотом Російської Федерації. Обличчя ж були на виду стільки років. Ми ж пам'ятали, хто в яких частинах та в яких підрозділах служив. Ці ж обличчя в цільному одязі маячили під час блокування наших частин.

У 2014 році агітувати намагались весь склад Збройних сил України – від курсантів до офіцерів. Казали і про пенсії, і про те, що ми нічого не втратимо, і про те, що будуть перспективи служби, квартири, курсантам, які вибрали Україну, давали перлову кашу, а іншим – олів'є, пельмені і всякі різносоли. Тільки, як потім з'ясувалось, пельмені та олів'є для них швидко закінчились. Міняти державу на тарілку салату – це не нормально.

Чому я вирішив вийти із Криму? Та я навіть не вагався. Я присягу приймав у 1992 році, коли вирішувалось питання розподілу ще радянського флоту між Росією та Україною. Тоді, після роздумів, вирішили, що Нахімовське військово-морське училище переходить у підпорядкування Збройним силам України. Курсантам тоді дали право вибору: якщо хочете до Росії – ось представники Росії і ви можете разом із ними відбувати до російських навчальних закладів. Якщо ви вважаєте, що ваша батьківщина – це Україна, і ви готові її захищати, лишайтесь тут.

Тоді, будучи курсантом першого курсу, я свій вибір зробив. Скажіть, на якій підставі я маю змінювати свій вибір, якщо Україна, як держава, не перестала існувати? Мої курсанти у 2014 році також зробили свій свідомий вибір.

Захоплення українських кораблів у Керченській протоці – це був акт агресії і напад на судна військово-морських сил України. З боку росіян – це були абсолютно безграмотні дії. По-перше, через маневрені елементи кораблів. Тактики там ніякої не було. Був відвертий, хаотичний бандитський напад із застосуванням зброї. Що є порушенням всіх міжнародних нормативно-правових актів.

Найбільше уваги приділяють командирам екіпажів. Командиру дивізіону. Потрібно більше уваги звичайному екіпажу. Їх – 24 людини. На кораблі є командир, а є – екіпаж. Командир без екіпажу ніхто, екіпаж без командира – ніщо. ВМС – це люди. Кораблі можна побудувати чи купити. Підготовка спеціалістів і згуртованість екіпажів – це значно складніше.

Специфіка підготовки особового складу до служби на кораблях відрізняється від специфіки підготовки сухопутних офіцерів. У морі немає орієнтирів, по яких необхідно рухатись, немає особливостей місцевості, де можна укритись. У морі сподіватись можна тільки на свій професіоналізм, на корабель та на підготовку особового складу. На кораблі життя командира і всіх інших членів екіпажу може залежати від одного матроса.

Специфіка корабля – у єдиноначальності та залізній дисципліні. Екіпаж має бути згуртованим. Екіпаж має діяти як один організм, для того, щоб цей організм працював, всі його органи мають діяти в одному напрямку. Тоді екіпаж може виконати бойове завдання. Якщо всі бойові частини працюють у розбраті, якщо немає дисципліни – діла не буде. Виконання завдань – тим більше. Тому на флоті основне – це люди.

Влад Костишин і Богдан Головаш – мріяли закінчити навчання і стати офіцерами. Мріяли, що вони будуть будувати ВМС. Обидва проходили практику, після якої у них мав відбутись випуск і захист дипломних магістерських робіт та отримання офіцерських погонів. Вони потрапили у полон на прикінцевому етапі свого навчання. Командування прийняло рішення щодо присвоєння їм офіцерських звань уже коли вони були захоплені.

Обидва – дуже грамотні. Обидва штурмани за спеціальністю кораблеводіння. Серед їхнього курсу першим в рейтингу був Влад Костишин, а на другому місці – Богдан Головаш. Навчання їм давалось легко. За характером – спокійні. Але це – той внутрішній спокій, який з'являється від впевненості у собі і своїх силах. Кожен з них знає свою мету у житті, знає, як до цієї мети дійти.

Полон – завжди стрес. За моїми спостереженнями, перебуваючи у полоні, ці хлопці роблять більше, ніж може звичайна людина. Їхня стійкість і манера поведінки це демонструють. Вони розуміють, що потрапили до агресора, який напав на Україну, який захопив наші території, і який не має жодних принципів. Ніякої впевненості у тому, що буде далі, немає. Ми не можемо передбачити, коли їх відпустять. Така невизначеність – це тягар.

Думаю, на них чинять дуже великий вплив. У тому числі – фізичний. Не кожна людина таке може витримати. Але по тому, що показують, я бачу, що їм важко, але вони тримаються. У тому, що ці хлопці патріоти – можна не сумніватись. Своє рішення вони прийняли ще коли приймали присягу. У 2014 році вони лише його підтвердили.

Потрібно знати що наші полонені – це військові моряки. Потрібно знати, що це – патріоти нашої держави, які перебувають у полоні. Потрібно знати, що вони не повинні перетворитись на статистику. Питання їхнього звільнення має бути першочерговим. Щоденно потрібно працювати на те, щоб змусити Росію дотримуватись міжнародного законодавства та повернути, перш за все наших моряків, а також – наші кораблі у тому стані, у якому вони їх захопили".