Чому Нацгвардія? Все почалось у 2014 році. Я закінчила Вінницький національний медичний університет, отримала спеціалізацію "лікар". Далі постало питання: що мені робити взагалі, куди іти, який вибрати напрямок, яку вибрати вузьку спеціальність і чого взагалі я хочу? Уже на 6-му курсі дізналась від своїх товаришів про те, що у нас в університеті існує така річ, як військова кафедра. Там займались більше хлопці, але мені стало цікаво: військова служба – це як?

Цю кафедру могли закінчити всі бажаючі, отримати первинне офіцерське звання і далі уже за бажанням вступати у вищі військові заклади чи не вступати, просто лишаючись у запасі. Я пішла на військову кафедру. Закінчивши її – почала цікавитись військовими напрямками роботи. Тоді, у 2014 році, почалось формування Національної гвардії і я подумала – чому б не спробувати? Цікаво стало, як там все влаштовано. Поїхала вступати до Військової медичної академії, яка готує спеціалістів до різних родів військ. Там нам розказували про те, яка специфіка є у яких медичних службах. І от тоді я для себе вирішила, що Національна гвардія – це, мабуть, моє.

Перше, що мене зацікавило, – стабільність. І у матеріальному забезпеченні, і у завтрашньому дні, і у тому, що якщо ти підписав контракт та виконуєш свої обов'язки – тебе не виставлять завтра на вулицю із словами: "Живи – де хочеш, роби – що хочеш". У Національній гвардії пропонували стабільність, якої не вистачає у інших медичних закладах.

Контракт я підписала п'ять років тому. Ми мали вчитись два роки, але вчились півтора – мали достроковий випуск через збройну агресію. Мене за розподілом відправили у цю частину у 2016 році.

Я з дитинства любила з хлопцями бігати і грати у "войнушку". Просто я про це не замислювалась, опановуючи медичну спеціальність, аж допоки не вступила на військову кафедру і не зрозуміла, що навіть коли працюєш лікарем, все одно можеш бути військовим. До того моменту я просто не думала, що можна поєднати ті два направлення, які для мене є дуже цікавими. На початку були якісь спалахи побоювання, що не справлюсь. Боялась, що буде дуже важко – і місцями дійсно було важко.

Найважче було під час вступу до Академії. Я тренувалась самостійно вдома, без тренера. Лише приблизно уявляла, які нормативи потрібно буде здавати та що потрібно робити, аби вкластись у ці нормативи. Коли перший раз добігала той кілометр, який мала складати при вступі, мені було так погано, що я ледь свідомість не втратила. Але бігла і думала: "Я повинна поступити. Я повинна добігти. Все буде добре". Уже коли поступила і почались регулярні заняття із фізичної підготовки – із нормативами проблем не було. Але перший раз складати їх було настільки важко, що я цей стан ніколи не забуду!

Мої будні фіксуються на тому, що потрібно займатись людьми, піклуватись про здоров'я військовослужбовців. Все починається з того, що ми приходимо і передивляємось-переобстежуємо тих хворих, які є у лазареті. Направляємо на додаткові консультації тих, кому це потрібно.

Описати стандартний день – не можу, бо не знаю, що може бути кожного дня, всі дні – різні. Немає такого, що до 12:00 у мене прийом, потім – їжджу на виклики. Тут все за обставинами складається.

На початку служби виїзди на полігон для мене були чимось абсолютно новим: на тебе одягають бронежилет, каску і після інструктажу починаєш на полігоні напрацьовувати свої військові навички. Відчуття, коли береш перший раз у руки автомат – дуже цікаве. Передати неможливо. Згодом до нього звикаєш. Звикаєш, що маєш власну зброю та вмієш нею користуватись, можеш постійно чомусь вчитись. Відчуваєш себе супергероєм. Це – круто! Зброя змінює світосприйняття. Коли береш її до рук – всередині зароджується щось нове, ніби гордість за самого себе. І чим краще здаєш нормативи бойової та спеціальної підготовки – тим впевненішим стаєш.

На службу з охорони громадського порядку я теж виїжджаю. Тут – армія, а вона не ділить військовослужбовців на жінок і не жінок. Тому мене також залучають на служби для медичного забезпечення військовослужбовців, які охороняють громадський порядок. Мені правда не доводилась потрапляти на якісь серйозні заворушення. Тому якоїсь практики цікавої у мене нема. Як правило, солдати до мене звертаються із звичайними проблемами – у когось горло болить, у когось – живіт, хтось – застудився.

Якщо у цивільних закладах до лікарів, до терапевтів більше приходять люди похилого віку, то тут до нас зазвичай звертаються солдати строкової служби. Це – молоді амбітні люди, кожен з яких приходить до тебе з якимись своїми проблемами.

Тяжко відбувається період адаптації у цих хлопців, які тільки приходять на строкову службу. Але, насправді, з ними дуже цікаво. Цікаво спостерігати, як вони змінюються, як за рік у зеленого абсолютно хлопчини змінюються погляди, поведінка, все. Якщо вони приходять хлопчиками шкільного віку, то коли вони заходять прощатись перед дембелем, то це вже – чоловіки. Це видно і візуально, і по їхній поведінці, і по морально-психологічному стану.

На самому початку молоді солдати, як приходять служити строкову службу, дуже часто звертаються із проблемами з ногами. Люди, які звикли ходити у цивільному взутті, мають певні проблеми із носінням берців перший час. Мабуть, 80% всіх військовослужбовців протягом перших двох місяців служби приходять із такими проблемами – натирають мозолі.

Саме у той момент їх вчать марширувати, ставлять військовий крок, багато хлопців не хочуть пропустити ці заняття, тому вони навіть приховують свої розбиті ноги, не йдуть до нас, думаючи: "Ну, як так? Я ж – мужик! Я – в армії! Я маю вчитись!". Але, щоб такого не було, ми здійснюємо вечірні огляди і перед відбоєм перевіряємо, що ж у хлопців робиться із тими ногами. Зазвичай – забираємо дуже багато людей, які не звертаються по допомогу, думають, що у них саме все пройде.

Відчуття відповідальності, насправді, колосальне. Розумієш, що від тебе залежить здоров'я, боєздатність та стан усього підрозділу. Усіх військовослужбовців, які тут забезпечують безпеку нашим громадянам. Тому ми саме більше уваги звертаємо на профілактику захворювань, щоб не вивести цілу частину із робочого стану. Десь перші півроку служби було дуже важко звикнути до того, що я маю на собі стільки відповідальності і які наслідки може мати моя робота. Але завдяки підтримці колективу навчилась витримувати.