Я прийшов за повісткою. Ну, як я прийшов за повісткою? Повістка прийшла за мною. Працював я до армії електрослюсарем, і якраз так склалася ситуація, що пішов у відпустку. Прийшов з відпустки, а мені мій начальник сектору каже: "Іди у відділ кадрів, там щось від тебе хочуть. Кажуть, ніби повістка прийшла". Ну, я потім пішов у військкомат, сказав: "Хочу служить!". Пройшов комісію і через тиждень уже був у Києві.

Думки "відкосити" не було. А чого його "косити"? В мене батько служив, дід служив, хрещений служив. У мене всі служили, ну я що, гірший чи як? Та і я хотів – бачив дідові фотографії, він у мене служив в танкових військах.

Спочатку, як я прийшов до армії, мені дали посаду "стрілець". Майже кожна людина, яка призивається, отримує звання одразу "солдат", посада "стрілець". Після проходження курсу молодого бійця, після прийняття присяги, вже розподіляють посади. Ну, звісно, не просто так – після того як людину вивчать, після того, як з нею поспілкуються… Звісно, півтораметровому юнакові не дадуть посаду, наприклад, "помічник гранатометника", бо там треба снаряди носити.

Спочатку мені дали посаду "помічник гранатометника", після цього ми їздили на збори, на стрільби виїжджали. Згодом мені дали посаду вже "гранатометника". Хоча краще, щоб у мене був просто автомат Калашникова…

Раніше, коли я був помічником гранатометника, то під час тривоги чи навчань мені потрібно було брати мій АК і підсумок для гранат. А зараз, коли я став гранатометником, мені треба брати АК і на друге плече РПГ. Так, на одному плечі виходить близько 4,5 кг і на другому трішки більше, близько 5-6 кг. Звісно, спочатку було важко таскати, а потім звикаєш. Це так само, як і вперше вдягати бронік – трошки відчувалось на початку. І на спину, і на плечі, а потім звикаєш, то воно ніби входить у ритм. Зараз уже чи на одному плечі висить, чи на двох плечах висить – немає різниці. Просто тримаєш чи один ремінець, чи два ремінця.

На початку служби було складно. От привезли мене у військову частину, одразу постригли, видали білизну натільну, форму, взуття… Видали все, чим повинен бути забезпечений солдат. Одягнув форму, відчуття якесь спочатку було, ніби якось незручно.

Я ж звик, як цивільні: яркі такі кросовочки, світленькі джинсики, якась біленька кофточка. А тут – зелена форма, чорні берці, все монотонне. Незвично було. Уже через два дні подивився раз в дзеркало на себе, другий раз, і почав аж сам собі подобатись. Здалось, що якось в плечах став ширшим… Хоча то форма велика була. Але ранкові фізичні зарядки, вони також дуже добре впливають на фігуру.

Я старався рівніше ходить, правильно себе вести, правильно спілкуватися. Це вже окрема така культура. Найскладніше було адаптуватися до того, що без команди нікуди не підеш. Це і є військова дисципліна – без наказу нічого не робиться.

Стандартних днів у нас не буває. Кожен день – неповторний. І кожен тиждень від тижня відрізняється. Охорона громадського порядку – це цікаво. Ми бачимо це з одного боку, ті, хто туди приходять – бачать це все з іншого боку. Є такі мітинги, де дійсно люди самі виходять, самі щось хочуть, щось вимагають від держави. Ну, а є такі мітинги, які провокують більше. Є також різні люди: такі, що стоять дійсно за ідею, а є люди, які не просто так.

Різні люди реагують на нацгвардійців по-різному. Є люди, які дивляться на мене, як на солдата, як на військовослужбовця. Є такі, що можна їх назвати навіть провокаторами, які кричать щось погане в нашу сторону. Воно дійсно неприємно: ми ж стоїмо для того, щоб не порушувався громадський порядок, щоб вони між собою не почали якісь сутички. Тобто ми стоїмо, щоб їх самих же від них і захищати. Ну, а люди кричать всяку погану фігню.

Але я вже навчився не реагувати. Стою, думаю про щось своє, навіть не слухаю. Просто стою і мовчу. І нічого не відповідаю. Мені, до речі, заборонено на службі розмовляти не на службові теми. Людина може підійти до мене, запитати: "Як погода?" і я промовчу. Але якщо людина запитає, як, наприклад, їй кудись зайти, то покажу, де, наприклад, є пропускний пункт.

Нацгвардія – це круто. Бути військовим – це круто. Ну і от чому мені подобається у цій частині, тому що майже завжди це якісь служби, і вони майже завжди у центральній частині Києва. Це набагато краще, ніж сидіти у військовій частині і бачити просто казарму, плац, столову, "курілку", а потім – знову плац і казарму. Ми кожен день кудись виїжджаємо.

Наша частина має різні напрямки, є служба з охорони органів державної влади. Мені найцікавіше було, коли ми перший раз на службу виїхали – їдемо в автобусі, і я з автобуса бачу Хрещатик перший раз. Тепер майже кожен день їжджу через цей Хрещатик, який раніше бачив тільки по телевізору. Як і всі ті собори на Подолі і церкви. Якось так тепло на душі, що саме тут служу.

Є, звісно, якісь певні труднощі, є якісь певні моменти, коли, звісно, важко. Коли, наприклад, треба щось переносити важке. Але навіть "Зелена книга" (тобто статут) пише, що військовослужбовець повинен з честю та гідністю переносити всі тяготи служби. Але мені подобається от все: від підйому і зарядки, яка фізично дуже добре впливає на мене, до відбою.

Зброя для військовослужбовця – ніби вірний друг і молодший брат, за яким потрібно доглядати. От за мною закріплено два види зброї: АК і РПГ. Я за ними повинен доглядати, щоб вони завжди були змащені, вичищені, щоб не дай боже ніде корозія не пішла.

Я після "дембеля" планую повернутися сюди. Але я собі планую так: дембель, трішки вдома побуду, трішки відпочину – і повернуся.

Не хочу зараз підписувати контракт, тому що хочеться саме оці емоції пережити: я приїжджаю додому, на вокзал. Мене зустрічають мама, татко, бабуся, я виходжу в формі такий весь гарний, з білим комірцем, з білими "канатами" отими, ті, що аксельбанти! Хочеться саме цей момент пережити, через який всі військовослужбовці проходять!