У меня своего зрения сохранилось 5%. Честно говоря, никогда над этим не задумывалась, для меня это неважно… После того, как мне глаза прооперировали уже дважды, наверное, мне врачи сказали: "Если продолжишь прыгать, то в один момент просто на тренировке можешь ослепнуть". С тех пор, каждый раз, когда я становилась перед прыжком, понимала, что это может быть последнее, что я вижу в жизни, разбегалась – и прыгала.

Есть люди, которые думают, что, если я хорошо прыгаю, то должна прыгать постоянно. Ну, я же не кенгуру, чтобы все время прыгать! Я прыгаю так потому, что много знаю. Понимаю, за счет чего прыгаю. Я всегда сравниваю себя с самолетами. Потому что самолеты летают – и я тоже.

Я родился тотально слепым. Когда мне было три или четыре месяца, родители занимались со мной аквааэробикой, чтобы как-то бороться с моей болезнью. Мама говорит, что она меня много-много раз топила, аж до синих пятен трупных. Погружала в воду, чтобы кровь приливала к мозгу и активизировала развитие зрительного нерва. После того, как родители занимались со мной этой жуткой аквааэробикой, я начал жутко боятся воды, неимоверно просто! Даже когда мимо ванной проходил – за бабушку цеплялся, не отпускал ее вообще. Но меня бабушка с дедушкой обратно приучили к воде. Сначала заставляли хотя бы зайти в лужу. Потом меня посадили в тазик с водой. С тазиком была страшная история – я долго не хотел в него садиться, для меня там было слишком глубоко. Потом привык. Потом даже на озеро начал ходить. Заходил в воду сначала по колено, потом – по пояс… Вот так потихонечку научился плавать.

Когда я первый раз прыгнул в 23-метровый бассейн – это был шок! Столько воды! Так глубоко! Я не знал, что делать! Растерялся, стало страшно, подумал, что сейчас утону, но ничего, научился потихоньку и пошел дальше. Не помню, как поборол страх перед водой. Но поборол. Хотя до сих пор не очень люблю плавать на спине – мне кажется, что меня сейчас что-то потащит на дно. Сейчас для меня вода – это жизнь. Я провожу в ней 50% жизни, как рыбка.

Не знаю, чи прийшов би я на фехтування, якби не травма. Звичайно, чемпіонство на Паралімпійських іграх не компенсує того, що я маю певні обмеження і стикаюся зі складнощами у житті. Якби мене спитали, що я виберу – чемпіонство чи можливість бути здоровим – сто відсотків вибрав би здоров'я. Все таки я сприймаю цей важкий період не як можливість стати чемпіоном, а як науку. Напевно, я щось неправильно зробив і травма мене застерегла від чогось більшого, не дала можливості зробити якісь помилки, які би я міг зробити, якби був на ногах. Серйозна травма заставила мене зайвий раз задуматися. Бачите, з моїх слів виходить, що травма пішла мені на користь.

Основна мрія поза спортом пов'язана із нашою країною. Хочу, щоби Україна була успішна, щоби ми також були щасливі, намагаюсь якось показувати гарний приклад всім, з ким спілкуюся, щоби ми продовжували рухатися у якомусь правильному напрямку. Щоби ми дійсно розвивали нашу країну. Подорожуючи по інших країнах, дивлячись, як там гарно, я хочу, щоби люди так само приїжджали до нас і казали: "Вау! Як тут класно!". Звичайно, у деяких країнах зараз комфортніше працювати і жити. Але у мене є мрія, щоби нам тут було жити краще, ніж у Європі.

У меня врожденная катаракта обоих глаз. Врачи запрещали мне в детстве спортом заниматься, а тем более – на соревнованиях выступать. Слава Богу, мама мне разрешила, она меня на дзюдо отвела. А врачей я потом не спрашивал. Откуда, например, брать людей в паралимпийскую сборную, если всем врачи заниматься запрещать будут? Когда за справками для каких-то соревнований приходил к окулисту – просто заучивал верхнюю строчку, чтобы они меня осмотрами не задалбливали. Конечно, врач понимает, что мне нужно сделать операцию на глазах и нельзя заниматься спортом. И все. А что, если я не хочу операцию, а хочу заниматься спортом? Что мне делать? Надо делать так, как хочется. Тогда все будет получаться, и тогда будешь счастливым.

Мое самое большое достижение – это победа в Лондоне. В тот момент я был собою очень доволен. Мне было только 18 лет, а я уже мог сказать, что чего-то добился. Ну и, получается, когда после Лондона мне премиальные дали, курс тогда был очень классный, и я смог купить маме квартиру. Вот этим я больше всего и горжусь в этой жизни.

Вважати, що Ріо – моя головна медаль не хочу. Думаю, що можу щось більше, можу передати досвід іншим. Мені тільки 29 років, хочу ще багато зробити. Звичайно, крутіше паралімпійської медалі вже не буде, бо то є золото. Ну, хіба може ще щось в космосі виграти треба. Але я тільки три роки виступаю в паралімпійській збірній, так що я думаю, що ще багато чого зроблю. Для когось паралімпійська золота медаль – то, можливо, вже вершина кар'єри. Для мене то лише початок. Маю ще багато чого зробити. Маю побудувати свій зал і налагодити його роботу так, аби я міг передати все, що я вмію робити.

Всі здобуті звання – для мене то так собі. Коли ти виховаєш десятьох людей, які будуть грати, чи допоможеш кільком інвалідам чогось добитися – то трохи круче, мені здається. Титули у мене вже є, я планую ще довго грати і, певно, деякі з тих титулів будуть повторюватися, можливо вдасться якісь із них захистити. Але то не є надто важливо. Я все ж вірю, що вдасться створити на свій зал і готувати там нових спортсменів. Мені здається, то важливіше ніж звання чи якась політика.

Брати участь у змаганнях набагато важче, ніж їх коментувати. Коментувати – це просто. У великій студії тобі у вухо підказує редактор, якщо ти чого не знаєш. Навіть якщо ти помилився під час ефіру – це окей, головне тримати настрій. Помилка не виллється у щось погане, якщо ти після неї гарно продовжиш і поведеш програму належним чином. У спорті набагато більша відповідальність, ніж у студії. Якщо ти зробив помилку на змаганнях – капєц, все пропало. Якщо ти пливеш 50 метрів брас – можеш проплисти лише один раз. Потім ти зрозумієш, які були помилки, що можна було зробити інакше, але ти більше його не перепливеш і не скажеш: "Бачите! Я ж можу!". Тому для мене студія і коментування – взагалі не порівнювані речі зі спортом.

Потрібно забути про те, що якихось можливостей вже нема. Шукати ті можливості, які є. Чим більше спілкуєшся із людьми – тим більше долаєш перешкод, тим менше у тебе думок про те, чи ти такий, чи не такий. Зазвичай люди, які не сприймають такі речі – з ними щось не те. Бо нормальні люди цілком нормально на це все реагують. Потрібно відчувати себе привабливим. Бо якщо починаєш себе накручувати – змінюється реакція людей на тебе, ти це відчуваєш і ще більше віриш у те, щодо чого ти себе накрутив. Це замкнене коло, яке розірвати можеш тільки ти сам. Ці штуки, які заважають тобі повноцінно жити – перешкоди і бар'єри – вони всі в голові.