ЖИТТЯ ПІСЛЯ АТО

Нам часто повторюють, що після повернення з війни військові наведуть лад у цій країні. Що після повернення з війни вони створять власний бізнес. Що вони (і ми – разом з ними) страждатимуть від ПТСР. Що після повернення війни вони становитимуть загрозу. Що вони почнуть з подвоєними силами усувати несправедливість. Що вони не знайдуть себе у мирному житті і підуть у кримінал. Що вони підуть у правоохоронці, аби продовжувати боротьбу за країну. Насправді, у переважній більшості випадків, після повернення з війни з ними нічого такого не буде.
Журналісти сайту "24" зібрали п'ять історій людей, які повернулись з війни. Ці історії показують, що після повернення бійці лишаються сам на сам із хамуватими чиновниками, медкомісіями, складнощами у відкритті бізнесу, боргами, побутовими проблемами та цивільними людьми, яких вони не завжди розуміють.
Ці п'ять історій показують, що готовність кожного бійця повернутись з війни до цивільного життя залежить виключно від самого бійця. Кожен сам обирає, чим займатись далі, як ставитись до оточуючого світу, що ставити собі за мету та у чому бачити (або не бачити) своє щастя.

Ці п'ять історій показують, що якщо людина дійсно хоче повноцінно жити – війна цього не змінить.


Вертатись з війни важко. Коли перший раз приїхав додому, а хтось з моїх пацанів дзвонив – аж погано ставало. От що я йому скажу, коли він дзвонить? Він хоче спитати, як там вдома. Що, сказати йому правду: "Ні, брат, вдома – хрєново, у вас там краще"? Не можу. Отак ходиш по хаті, маєшся, жінка на тебе дивиться і думає, що вже коханку завів. Було дуже важко дружині пояснить, що то за смс-ки вночі, чого хтось дзвонить ночами, чого з кімнати виходжу, щоб поговорить. Бо ж хочеться покурить, поматюкаться, при жінці того не зробиш. Вона починає щось підозрювати. Пройшов, мабуть рік, коли до мене перший раз хтось з хлопців заїхав, і лише коли вона їх побачила, з хлопцями трохи перезнайомилась – стало легше. Ну, і я вже став більш відкритий.
Як собі повернути сенс і смак до життя коли вертаєшся? Чекай. Я із цим сенсом воювати ішов. Навіть з двома. Я знав, що у мене є двоє дітей, за них я воював. До цього сенсу я з війни повернувся. Чувак, ти коли йшов воювати, ти ж з якоюсь ідеєю йшов, ні? Чи ти очікував, що за тебе хтось все зробить? Так не буде, ніхто за тебе нічого не робитиме.

Я не хочу безкоштовного проїзду в тролейбусі собі. Я розумію, що держава не витягує всіх. Мішок бюджету – не бездонний. Якщо я можу на себе заробити – буду заробляти. Сидіти і бухтіти, що в державі всі козли, які мені землю не дали – то не моє… Та хлопці, ну подумайте, робочих людей, які податки на ваші пільги платять – взагалі мало лишається. Якщо просто сидіти і нити – нічого не буде. Хочеш, аби повертатись додому було легше – займись ділом.

Роман Марінов. Головний сержант взводу - командир танка
У складі 30-ї окремої механізованої бригади пройшов і анексію Криму, і одні з найгарячіших точок АТО. Після списання з армії – дуже позитивний бариста Veterano Coffee.
Возвращаться после АТО было сложно, честно. Я до сих пор не понимаю эту планету, для меня это все тяжело. Печально люди думают. Многие даже не задумываются, что рядом какая-то беда. Люди же делятся на тех, кому все равно, и кому не все равно. Вот когда видишь тех, кому все равно, – вообще печалька становится. Но зато я уверен, что дети сделают эту страну.

Когда был на войне, понимал, что есть глобальная миссия. У меня, как у танкиста, была большая ответственность и за тех людей, которые шли за мной, и за тех людей, которые сидели со мной. Главным было не нагнуть сепаров, а вывести тех людей, которые пришли со мной. В госпитале миссия теряется.
У меня был свой способ из этой потерянности выкарабкаться, который я сам себе придумал. Взял бумажечку, написал на ней "Пох*й :)". Каждый раз, когда начинал нервничать или меня кто-то доводил – доставал эту бумажку, читал себе написанное – и отпускало. Меня эта бумажечка выводила обратно в норму. И круг общения урезал очень сильно.

Я, наверное, за счет позитива и выкарабкался. Мне еще врач говорил, что обычно с таким отеком мозга, как у меня был, люди просто сидят и слюнку пускают. Поэтому я стараюсь позитивить. Так нервная система расслабляется. Можно, конечно, обращать внимание на все плохое. Но я в психиатрии после контузии уже три раза был – четвертый не хочу, берегу этот момент на будущее.

Піаніст Майдану Богдан Дніпров (Piano Extremist)
Брав участь у бойових діях у складах різних добровольчих підрозділів. Зараз – продовжує займатися творчою діяльністю. Створює музику та картини. Займається волонтерством.
Війна все змінює, звичайно. Смерть змінює. Я от ще зауважив, що тут, коли повертаєшся, скучно дуже стає. Є такий вислів: "Провтикав – убило". Ти мусиш щосекунди контролювати все навколо, бо постійно щось прилітає, постійно – ризик і небезпека. Тут – немає такої потреби весь час бути на стрьомі. Від того стає сумно і нецікаво.

Ще помітив, що після війни більш спокійно реагуєш на ті ситуації, на які люди цивільні реагують більш емоційно. Бо нема через що паритись. Є три такі фрази, з якими можна все життя прожити. Був один чувак на Сході, якому хтось навалює на емоціях: "Слухай, ось того поранило, того вбило", а він такий: "Тю, так это – война, епт". Оце – перша фраза. Друга: "Вообщє пофіг", і третя: "Ну, це нормально". З цими трьома фразами можна прожити все життя і не паритись. Взагалі. Ось це дає війна. Ще через війну я почав малювати два роки тому. Це така арттерапія була для мене.
Я би не відокремлював війну від життя. У кожного своя війна. Коли ми були на реабілітації для АТОвців, працювали багато з психологами і переосмислювали історії власного життя. Там я дізнався, що, по-перше, у кожної людини в житті є трагедія. Тобто, вона була не лише у мене. У кожної людини було щось таке, що було найстрашнішим. Просто не всі про це розповідають. Я не знав, що у мене є проблеми. Дізнався про них, коли вони почали вискакувати на реабілітації. На реабілітації навчився якось жити з собою і знайти з собою спільну мову.

Друге, що я дізнався: у багатьох бійців ПТСР був ще до війни. У мене – точно був. Смерть дружини і дитини стали сильнішим потрясінням для мене, ніж війна. Тому бойові дії я пройшов більш рівно і спокійно.

Володимир Ющенко. Офіцер по роботі з особовим складом
Демобілізувавшись – позичив гроші у знайомих та відкрив власний ресторанчик. Наприкінці 2017 року заклад, який почав дуже яскраво, збанкрутував. Його історія – історія розчарування та погано прорахованих ризиків.
Краеугольный момент в решении открыть ресторан – Pizza Veterano. Я приходил туда, встречался там с ребятами из бригады, мне там нравилось. Так появилась мысль открыть свой ресторан. Хотелось сделать что-то такое, что было проще готовить. Нашел еще двоих ветеранов, которым это было интересно – и втроем мы собирались это все поднять.

На самом деле – сначала все очень бодренько пошло. Но честное слово, когда я писал бизнес-план, продумывал риски, у меня в списке рисков даже приблизительно не упоминается риск отсутствия посетителей. Даже мысли не было, что так может случиться. Я перестраховывался от трех десятков различных ситуаций, вплоть до полтергейста и наездов с разных сторон. Но вот пункта отсутствия посетителей у меня вообще не было в списке. Вообще.
Что осложняет возвращение в мирную жизнь? Денежные сложности – этого вполне достаточно. Проблема всеобщая, она затрагивает почти всех. Почему еще сложно возвращаться – это уже у каждого свое. Да, морально-психологическая помощь и реабилитация нужны многим. Я вот почти ни разу не был под серьезными обстрелами, проведя в зоне АТО больше года. Не все же постоянно были под обстрелами. Много тех, кто слышал их пару раз, или таких же "тыловых крыс", как я. Но когда я вернулся, то даже отсутствия денег было достаточно, чтобы тут меня накрыло.

Чтобы возвращение с войны было не таким болезненным, нужно ни на кого не надеяться. Это – основное. А потом – ситуации же у всех разные. У кого-то есть семья, у кого-то – нет. Кто-то – развелся, в том числе – и за время службы. Каждый в своих обстоятельствах. Есть те, кто возвращается, их ждет рабочее место, они начинают работать, у них есть семья и поддержка. У них нет бытовых проблем, и это – легче. Много же тех, кто сталкивается именно с бытовыми проблемами – финансовыми, семейными. В таких ситуациях посоветовать что-то сложно. Тут можно только лозунги говорить. А я их не люблю.

Денис Наумов. Прес-офіцер
У 2015-2016 роках служив складі 58-ї бригади Збройних сил України, яка майже рік обороняла Авдіївку та її околиці. Супроводжував всі іноземні знімальні групи, які працювали у їхньому секторі. Закінчивши службу – став інженером відеомонтажу на 24 каналі.

Отсюда война никак не выглядит. Абсолютно. Тут – совсем другая жизнь. Чтобы понять вообще – как оно в АТО – там надо побывать. Многие люди, сколько им не рассказывай, все равно не поймут, что такое война. Я и сам не понимал, пока туда не попал, потому что когда приезжаешь обратно и начинаешь что-то людям рассказывать, хочешь выговориться, а выговориться некому – ты людям начинаешь рассказывать какие-то свои истории боевые, а человек тебе кивает, но смотрит стеклянными абсолютно глазами.
Сложно ли возвращаться в нормальную жизнь? Это от человека зависит. Мне лично не тяжело было. Я просто из тех людей, которым суперлегко перестроиться под разные обстоятельства. Однозначно, война меняет людей. Это – бесспорно. Но все зависит от характера человека: насколько он хочет себя жалеть, насколько ему хочется, чтобы его окружающие жалели.

У нас вопросом реабилитации никто не занимается. Эта отрасль, наверное, только начала развиваться, и она находится еще в зародыше. Мало людей, которые начинают посвящать свою жизнь тому, чтобы узнавать, почему и как что-то происходит, почему столько суицидов после войны и во время войны происходит. Просто у нас система такая, что солдат – это никто по сути. Если мы берем какую-то технику, то это важно, а если человек умер – это не суть важно, важнее, что боевая единица потеряна.

Автори проекту:
Поділитись з друзями:
Усі права захищені. © 2005—2016, ПрАТ "Телерадіокомпанія "Люкс", Сайт "Телеканалу новин 24".
Made on
Tilda